Російський шизофашизм – це симбіоз комунізму та фашизму

Письменниця Ірена Карпа про російську культуру: “Це культура ґвалтівників і крадіїв, і жодним Толстоєвським це не припудриш”

04/10/2022 AA 0

Офіційно наймоднішу письменницю України від початку нульових і дотепер ми зустрічаємо у Варшаві. Сюди Ірена Карпа приїхала презентувати свій новий роман – психологічний детектив-трилер “Тільки […]

Фото:  Російський шизофашизм

 Напевно, найбільшою загадкою для багатьох свідків експансії «русского мира» є ідеологічний еклектизм, коли непоєднувані на перший погляд ідеології раптом утворюють стійкі єднання. Одним із таких утворів є союз двох варіантів тоталітарних російських ідеологій — комунізму та фашизму.

Чи не найліберальніший російський філософ Ніколай Бєрдяєв одним із перших торкнувся цього питання у творі «Витоки і смисл російського комунізму», що вийшла німецькою в 1938 році, у часи розгулу фашистської ідеології в Європі, та після ери сталінізму в 1955 році — російською. Він іменує росіян східним народом, який регулярно піддавався впливу західних ідей, а ті зазвичай засвоювалися в догматичній, ортодоксальній, єретичній і навіть аскетичній формі. Одне слово, росіяни — апокаліптики й нігілісти, пише видання ТИЖДЕНЬ.

В їхній літературі постійно кружляє дух цивілізаційної катастрофи, виплутатися з якої дає змогу лише гадана чистота народу. Навіть комунізм у росіян набуває східно-тиранічних ознак. Адже єдність імперії трималася на принуці, а не вироблені суспільством дієвих інститутів. У Росії, як і в класичних тоталітарних державах, не надто цінується особистість, а проповідується колективізм.

Нездатна конкурувати за владу з державою російська інтелігенція нагадувала релігійний орден зі спеціально розробленою мораллю нетерпимості й скочувалася в месіанство. А отже, виборювала собі бодай символічну владу. Позаяк політика в Росії ніколи не була суспільною справою, нею займалися суто на рівні теорії, а не практики. Теорії, врешті-решт, перетворювалися на одкровення, а не стратегії, з приводу яких би виникали дискусії.

Може здаватися, що російський комунізм виростає з народництва. Проте, як випливає з аналізу Бєрдяєва, найбільше в ньому від фанатичного непримиренного начала, затятості, що дає змогу народитися більшовизму. Так, іпостась революціонера-підривника народовольця Нєчаєва виринає в подобі чекіста Дзержинского. Колишні народники зробилися захисниками пролетаріату. Їхня відданість власній ідеї змітала всі заперечення. Скільки б совєтський марксизм не називали науковою теорію, ставитися до нього вимагали, як до віри.

До того ж, оскільки російська буржуазія, на відміну від західної, не була настільки потужною, лєнінський більшовизм, поваливши монархію, сконцентрувався на розробці месіанської тотальної імперії — мілітаризованої поліцейської держави з владою окремої касти, що проголосила диктатуру пролетаріату. Ці люди претендували на право керувати завдяки волі до влади.

Завдання полягало в тому, щоб усунути всіх незгодних, оголосивши їх контрреволюціонерами. А людям і не треба було привчатися до покори — владний тотем завжди сакральний. Лєнінський режим випередив диктатури першої половини ХХ століття. Муссоліні та Гітлеру вже було на кого рівнятися. Тоді як сталінізм уже цілковито нагадує фашизм і націонал-соціалізм (хоча відмінності варто бачити й між цими двома ідеологіями): тоталітаризм, державний капіталізм, російський націоналізм (хоч і маскований під інтернаціоналізм), вождизм, молодіжні мілітарні організації тощо.

В книжці «Російський фашизм: традиції, тенденції, рухи» (2001) Стівен Шенфілд показує, що фашизація Росії — процес давній. І варто починати з підготовчих тенденцій. І комунізм, і фашизм вирізнялися суттєвими відмінностями — історичними та ідеологічними. Так, фашизм кваліфікують як антимодерний рух, а в комунізмі, принаймні на певному етапі, добачають модерні спрямування. Фашизм видає консервативне й реакційне спрямування: повстання проти звироднілої сучасності, повернення до золотої доби, роздування величі нації тощо.

Лідер штурмового управління Ернст Рьом наполягав: націонал-соціалісти мають порвати з філософією, народженою Французькою революцією. Фашистський публіцист Едґар Юнґ закликав покласти край багатовіковому західному індивідуалізму. Нацисти схилялися перед премордіальними цінностями феодального світу. Не феміністичні ідеї рівності, а культи молодості та мужності чи, як писав Юліус Евола, «вірильності та сакральності», мають відігравати вирішальну роль, адже з ними легше віддавати свої життя.

Фашисти зачаровувалися міфами, віруваннями, ритуалами, містицизмом, магією, «окультними науками» (астрологія, алхімія, сакральна географія), а в Просвітництві добачали крах цивілізації, не приймаючи матеріалізму, емпіризму, раціоналізму. Шенфілд стверджує, що звичне розуміння фашизму, що тяжіє до етнічного націоналізму потребує розширення.

Приміром, є фашизм у класичному визначенні (як-от міжвоєнний італійський фашизм). Є фашизм, який розглядається з позиції так званої палінгенесії (міф про відродження нації, раси, імперії, релігійної спільноти). А є фашизм у популярному сенсі, пов’язаний із агресивними рухами, режимами. Тому фашизм варто розглядати в ширшому культурному контексті. З другого боку, хоча сучасні фашистські ідеї в Росії нуртують довкола мультиетнічної євразійської імперії, все одно, чи не найголовнішою доктриною залишається «русский мир», а не «российский мир».

Зрештою, що ж передує російському фашизму? Можна почати з певних тенденцій ХІХ століття, що виявляють протофашистські риси. Достатньо згадати наснажену німецьким історицизмом Геґеля та Ранке теорію «історико-культурних типів» Ніколая Данілєвского, згідно з яким історія рухається до санкціонованого Богом вищого порядку. Власне, він обґрунтовував існування панславістської, неовізантійської імперії, що тягнеться від Арктики до Середземномор’я.

Не можна оминути увагою й панславістську православну позицію Константіна Лєонтьєва з тріумфом традиційних цінностей. А також чорносотенні організації, штибу «Союз русских людей» і «Союз русского народа». Їх члени «підохочували» євреїв до еміграції гаслами «бей жидов, спасай Россию!». Водночас після більшовицької революції в Європі, Китаї, Маньчжурії й Америці з’явилося чимало радикально налаштованих російських емігрантів. У цілому, на думку Шенфілда, російський фашизм відрізняється від італійського фашизму чи німецького націонал-соціалізму тим, що тісніше пов’язаний із імперською риторикою, подібною до положень російського комунізму.

Російські фашисти не висловлювалися відверто про біологічний расизм, а виходили з тотального дискурсу православ’я. Тому їхній антисемітизм був не расового, а релігійного ґатунку. Пізніше в СССР євреїв переслідували під гаслом «боротьби з космополітизмом», а на схилку совєтської доби ширилася несосвітенна література про «жидо-масонську змову».

Від самого початку совєтська ідеологія створила суміш марксизму-лєнінізму та російського націоналізму. Останній у цій суміші стає рушійною силою. Це спонукало Сталіна назвати Другу Світову війну — Великою Вітчизняною, оголосити росіян єдиним народом переможцем і відновити підконтрольну секретним службам Російську православну церкву. Ці тенденції уможливили розвій теперішнього російського фашизму.

З 1980 року про себе заявили — націоналістичне товариство «Память» і антисовєтські націоналістичні дисиденти, штибу письменника Солженіцина чи художника Ґлазунова. Набула популярності концепція Льва Ґумільова, який тлумачить етнос як біокосмічну «пасіонарну» сутність, обстоюючи мілітарну агресію, расизм, етнічну чистоту. Шенфілд пропонує показову тричленну формулу, через яку поєднуються російські комунізм із фашизмом: совєтський інтернаціоналізм — російський націонал-більшовизм — відкритий або латентний антисовєтський націоналізм. Середня частина покликана зіграти роль зв’язки між комунізмом і фашизмом.

Колонка Тімоті Снайдера «Ми мусимо це сказати. Росія є фашистською», опублікована у The New York Times у травні, є ще однією спробою визначення російського фашизму («рашизму»). Крім традиційних ознак, як-от вождизм (а ми пам’ятаємо риторику про ефективного менеджера), культ мертвих («дєды воевали»), ностальгія за золотими часами («какую страну потеряли»), тріумф ірраціональної волі («можем повторить»), наявне постійне маркування ворога та привласнення собі звитяги.

А оскільки, крім спільної перемоги в Другій Світовій війні більше похвалитися нема чим, доводиться привласнювати цю тему, почергово називаючи фашистами тих, кого хочеться призначити ворогами. Позаяк усі зусилля інвестовані в те, щоб створити впізнаваний образ переможеного, супротивники стають фашистами автоматично. Снайдер пов’язує це з шизоїдною свідомістю. Але на думку спадає заяложений діаматом вираз — єдність і боротьба протилежностей: аби фашистом не назвали тебе, потрібно навипередки цим словом позначити ворога, нехай у тебе з фашизмом спільного якраз і найбільше.

Ще раніше у книжці «Шлях до несвободи» (2018) Снайдер показує, як диктатор Путін взорувався на фашистського філософа Івана Ільїна, якого в Росії перевинайшли в 1990-2000-х. По матері Ільїн був німецького походження. Вивчав психоаналіз, але в Гітлері побачив справжнього конкурента більшовизму. Він покладав провину на занепалий Захід за те, що той дозволив прижитися комунізму в Росії. А як імперіаліст, вважав, що українці не гідні окремого існування. І навіть писав у лапках — «українці».

Так само нацисти наполягали, що поляки не мали своєї держави. Ільїн схилявся до насильницького повалення комуністичного режиму. Він помер у вигнанні, але його перевезли зі Швейцарії та перепоховали в путінській Росії. Нинішньому російському диктаторові, а він воліє поєднати «білих і червоних», припали до душі тези, які часто збігалися з риторикою комуністів, адже навіть Лєніну була до вподоби філософія Ільїна. Йшлося про відданість одноосібному лідерові-рятівникові («демократичному диктатору»), про виявлення ворогів божественної нації росіян, про закономірність розширення теренів Росії, про її війни як «самозахист», про зіпсованість Заходу.

Сучасні речники «русского мира» не соромляться говорити про розширення мілітарними засобами своєї імперії (байдуже, пов’язана вона з правлінням Романових чи совєтами), що виникає внаслідок зіткнення цивілізаційних проєктів, називаючи це реальною політикою чи «російською мрією». Через брак раціональних визначень, вони апелюють до інтуїції, звертаючись до всіх, хто розуміє російську мову.

За точку відліку «русского мира» вони беруть хрещення князем Володимиром Русі. Тільки для того, щоб виправдати окупацію Криму, кажуть, ніби відбулося це в Херсонесі. Вважають домінування «русской нации» історичним і державницьким досягненням справедливості, яка відновлюється після поразки у «холодній війні». Ліберальному проєкту вони протиставляють патріотичний, підносячи «героїв довгої волі».

Вважаючи себе захисниками й покровителями, ці ідеологи закликають інші народи прийняти традиційний набір цінностей, аби інтегруватися у спільну «симфонію» однієї держави під началом «русского генофонда» й утворити новий «геополітичний пульсар». Центральною притичиною в цій доктрині є питання «українського фронтиру», адже Україна не розглядається як окрема держава. У цій гримучій суміші хаотично-агресивного варива і готується альянс комуністично-фашистських ідей «русского мира».

Тарас Лютий,  опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

MIXADV

цікаве