Росія після Путіна: несподіваний прогноз

Письменниця Ірена Карпа про російську культуру: “Це культура ґвалтівників і крадіїв, і жодним Толстоєвським це не припудриш”

04/10/2022 AA 0

Офіційно наймоднішу письменницю України від початку нульових і дотепер ми зустрічаємо у Варшаві. Сюди Ірена Карпа приїхала презентувати свій новий роман – психологічний детектив-трилер “Тільки […]

Росіянам потрібно бути готовими до того, що в Росії будуть правити бал сучасні «північні братства» та «руські республіки». Або хтось інший, хто перехопить їхні гасла

Найстрашніше питання, яке можна задати сьогоднішньому росіянину – що буде з Росією, якщо раптом не стане Путіна? Логічно багато наших оглядачів припускають, що почнеться боротьба між кланами із залученням силовиків, Кадирова і медіаресурсу, після чого, можливо, Російська Федерація перетвориться на таку собі стріляючу один в одного «Новоросію», хіба що за розміром більшу. Тут я не згоден з двома позиціями: щодо оцінки силовиків взагалі і щодо оцінки того, що в Росії називається кланами.

Дуже важко повірити, що силовий блок раптом виявиться здатним вирішувати політичні питання. Приклад тому – українська міліцейська вертикаль, що вмить посипалась після втечі Захарченка. Досить було міліціонерам раптово виявити, що не їхній привілей побивати і за посадою вони можуть бути цілком безкарно побиті, як в голові у ОМОНівців (або «беркутівців») моментально з’являються численні короткі замикання та бажання втекти із загону разом з автоматом куди-небудь на вільні хліба. На таку силу я не поставив би, тим більше при можливих народних заворушеннях.

Що стосується «кланів», то в путінській Росії їх, строго кажучи, немає. У будь-якому разі, у тому розумінні, в якому вони існували при Єльцині. Звичайно, на російських просторах й сьогодні вистачає мільярдерів, які подорожують на зухвало дорогих яхтах, але якщо при Борисі Миколайовичі вони були повноправними акціонерами ЗАТ Російська Федерація, то десь з року 2005-го їх роль – роль ключників, що зберігають комори з добром господаря. Звичайно ж, пан не дуже ображається, якщо сторож відсипить собі чогось із засіків у кишеню (мужик – він, по натурі своїй, істота злодійкувата), але якщо захоче, то і відбере ключі від складу з такою ж простотою, з якою Путін відняв у Євтушенкова «Башнефть».

Ну, і що стосується «кадирівців», які перетворилися, по суті, в недоторканний інструмент додаткового державно-бандитського терору населення. Ні в одній, навіть латиноамериканській, країні, де подібна практика практикувалася повсемісно, «ескадрону смерті» так і не вдалося повністю взяти владу. А використовувати бандитів проти озлобленого народу вкрай неефективно, що доведено тими ж «тітушками».

Питання лише в тому, хто зможе озлобити народ. Чи з’являться у наших сусідів які-небудь необільшовики, які зможуть раптом заразити своєю ідеєю мільйони і стати беззаперечними авторитетами на довгі роки? У нас чомусь вважається, що головним конкурентом Путіна обов’язково повинен бути Навальний, і я знаю навіть розсудливих начебто співвітчизників, які моляться на Навального, як на ікону. Але по суті своїй ідеологія Навального схожа на висунуту колись ідею «конструктивної опозиції» В’ячеслава Чорновола і являє собою заявку викинутої з влади людини на те, щоб хоч таким ось чином в цю владу увійти. Ми всі читали колись «Москву-2042» і знаємо, що заміна Путіна на учасника руських маршів і прихильника російського Криму Навального – це, по суті своїй, заміна Геніаліссімуса на Сім Сімич Карнавалова.

Втім, це все банальності. Мені ж здається, що змінять Путіна не ліберали, а ультраправі, практично неофашистські організації, проте з діаметрально протилежною нинішній політичною орієнтацією. І до них я б придивився уважніше.

Візьмемо для прикладу останній «російський марш» в Москві. Офіційна преса з явним знущанням рапортувала, що людей на цьому заході було менше, ніж зазвичай. Неофіційна з подивом відзначала, що націоналісти розсварилися з приводу Донбасу і Криму та взагалі зробили два діаметрально протилежні марші. Чому? – дивувалася вона, – адже начебто на сході України живуть ті ж «руські люди»…

На мій погляд, це і є та сама горезвісна точка біфуркації громадської думки, яка зараз розділяє російське суспільство. «Запитай чий Крим, і ти зрозумієш, друг перед тобою чи ворог», – з подивом пише російський публіцист, відзначаючи, що анексія півострова, консолідуючи українців, навпаки, раптом розколола на два табори саме російське суспільство. Додам, вона загострила давно дрімаюче протистояння між поняттями «руських» і «російських» інтересів. Перше передбачає захист російської нації, друге – Російської імперії. Це вічний російський парадокс, який виражається фразою «не путать наше отечество и ваше высочество», який раптом загострився надзвичайно.

Питання про те, чим є Російська Федерація, більш заплутане, ніж дискусії в Кнесеті про місце галахи в правовому функціонуванні Держави Ізраїль. Там все-таки дискутують представники єдинокровного народу про власну державу, імперськість ж викидає етнічних росіян на узбіччя життя їхньої ж країни, адже російським імперцем може стати хоч актор Депардьє, хоч британський журналіст Грехем Філліпс.

З точки зору імперської, державі ближче чеченський польовий командир «росіянин» Рамзан Кадиров, ніж який-небудь «російський» листоноша Пєчкін із Простоквашине. З точки зору національної – навпаки.

Так що, швидше за все, ідеологічна дискусія в РФ скоро зведеться не до розмов про лібералізм і права людини, а до жорсткого протистояння між прихильниками нескінченного розширення імперії та вимог «повернути руським батьківщину», відмовившись не тільки від Криму і Донбасу, але і від Північного Кавказу та інших національних республік, які «проїдають російські гроші». Зрозуміло, чим менше в Росії буде ставати грошей, тим такі вимоги будуть звучати все голосніше. У цьому-то і парадокс двох «руських маршів»: праві з одного табору перетікають в інший, а ті, які не прийшли на мітинги, швидше за все, ще просто не визначилися.

Читаючи історію Росії хоча б столітньої давності, не варто дивуватися тому, що в цій країні громадську думку запросто можна змінитися на протилежне. Соціал-демократи, єдині, які виступали в цій країні проти вступу у війну, нараховували (включаючи численні фракції) в 1914 році трохи більше двох тисяч чоловік, а ті ж кадети – в шістдесят разів більше. Але вже через кілька років залишки прихильників «війни до переможного кінця» розігнав матрос Желєзняк, і ніхто в країні не охнув. Хоча незадовго до того «руський» Тимчасовий уряд широким жестом («беріть суверенітету, скільки можете віднести», – говорив у цих випадках Єльцин) роздавав незалежність всім окраїнам колишньої імперії, на яких, як гриби, виростали всілякі «республіки», іноді вельми карикатурні. Доти, поки на історичну сцену не вийшли більшовики і не зробили собі мікс з «руського» і «російського», в суті поняття якого заплутався навіть Бердяєв.

Я думаю, що саме «руська» ідея стане мейнстримом в Росії, змінивши «імперську» путінську, тому що нинішні російські праві – це, фактично, ті ж сучасні більшовики. Я, зрозуміло, не маю на увазі підмосковних ПТУшників зі свастиками. Сучасні російські праві – відмінно начитані представники середнього класу, досить інтелектуальні та послідовні критики як самого Путіна, так і всіх навальних разом узятих. Може, у них і немає єдиної організації, але є загальне гасло «руської республіки», є можливість готуватися до силового протистояння, йдучи хоч в Приморські партизани, хоч у батальйон «Азов», до того ж їхні гасла сьогодні дуже привабливі для російського обивателя, що зазнає когнітивного дисонансу між концепцією, яку озвучує ЗМІ та концепцією «вставання з колін» і курсом долара по 50 рублів.

Микола Поліщук. “Депо”. 2015 рік

MIXADV

цікаве