Російські звірі та культурні чистки. Як окупанти руйнують українські музеї й вивозить мистецтво

Історія острову Зміїний на якому немає змій

03/07/2022 AA 0

“Русский воєнний корабль, іди нах*й!” – фраза, промовлена українським прикордонником з чорноморського острова Зміїний, стала легендарною з першого дня повномасштабного російського нападу на Україну. Атака […]

Фото:  Картина Марії Примаченко "Атомна війна, будь проклята вона!", 1978 рік

Російська війна в Україні забирає не лише життя українців – вона знищує її культурну спадщину. Бомби руйнують музеї, бібліотеки, церкви й мечеті, університети й театри.

Російські військові вивозять з окупованих територій картини Айвазовського і Куїнджі, скіфське золото, манускрипти; вони також викрадають музейних працівників. Музейники, галеристи і звичайні цивільні розповіли ВВС, як рятували від обстрілів класичне й сучасне українське й російське мистецтво, і як рятувалися самі.

Музей у вогні та “вагнерівський” полон

Снаряд прилетів у краєзнавчий музей містечка Іванків – за вісімдесят кілометрів на північ від Києва – 26 лютого. У перші дні війни через населений пункт їхали колони російської армії – у бік Бородянки, Бучі й Гостомеля, де точилися запеклі бої.

Іванків з перших днів війни опинився під російською окупацією, звідти поїхали українські прикордонники, військові й поліція. Місцеві губляться у здогадах, чому міський краєзнавчий музей потрапив під обстріл – він стояв на околиці міста, поряд із житловим кварталом, річкою і парком. Більше нічого поблизу не постраждало.

Снаряд влучив у дах музею, спалахнула пожежа. Звуків вибуху чути не було – можливо, через інші вибухи, згадує 33-річний місцевий мешканець Ігор Ніколаєнко, фітнес-інструктор.

Іванівський історико-краєзнавчий музей, який згорів у перші дні війни

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ІГОРЯ НІКОЛАЄНКА / Іванівський історико-краєзнавчий музей, який згорів у перші дні війни

Ніколаєнко каже, що разом з іншими спостерігав з міського парку, як російська військова техніка рухається через центр Іванкова. Снаряд, за його спостереженнями, прилетів з боку Іванківського мосту, де їхала російська техніка. Обернувшись, він побачив білий дим над музеєм у глибині парку. 

“Я туди підбігаю й дивлюся: чоловік сім-вісім там стоять і кажуть мені, що це снаряд влучив у музей, і він спалахнув”, – згадує Ігор.

Разом зі сторожем музею Анатолієм Харитоненком він кинувся рятувати експонати від вогню. До них приєднався юнак, якого ніхто не знав.

Музей був зачинений, і ключів у сторожа не було. Чоловіки вирішили виламати ґрати на вікнах, щоб пролізти всередину. “Нам просто пощастило, що майстри, вибачте, рукожопі були. І вони ґрати прикріпили просто на саморізи, що були вкручені в утеплювач. Ми витягли металеві ґрати, тою решіткою вибили скло, відчинили металопластикове вікно і залізли всередину”, – згадує Ігор.

Іванків оточує ліс і безліч маленьких сіл. Районний історико-краєзнавчий музей – єдиний в окрузі. Ігор, який народився в Іванкові, ходив до нього майже щороку ще зі школи.

За кілька років до війни музей повністю відреставрували. В його експозиції були народні костюми, кераміка й інші пам’ятки культури Полісся, картини місцевих художників, зброя часів Другої світової війни і навіть один скелет мамонта.

Найціннішими експонатами іванківського музею були полотна Марії Примаченко, представниці “народного примітивізму”. Вона відома яскравими й барвистими картинами, навіяними українським фольклором, де серед казкових квітів з людськими очима живуть казкові звірі та люди з курячими лапами.

Пабло Пікассо називав творчість Примаченко “художнім дивом”. Деякі мистецтвознавці вбачають у ньому відбиток жахів XX століття – зокрема, сталінського Голодомору, що забрав життя понад 3 млн українців.

Одна з найулюбленіших в Україні художниць, Примаченко була самоучкою й прожила усе життя в селі Болотня – його з містечком Іванків поділяє невелика річка. До іванківського музею її роботи передала її родина.

Саме картини Примаченко винесли з палаючого музею першими – дванадцять полотен стояли спакованими в окремому приміщенні. Дружина сторожа вказала, де їх знайти.

“Ми спершу витягли ці картини, передали їх людям на вулиці. Потім дивлюся – у нас є ще трохи часу, тож ми почали виносити рушники, старовинні вироби з дерева, різні військові документи Другої світової війни. Десь хвилин двадцять це все виносили”, – каже Ніколаєнко про експонати.

Ігор журиться, що багато чого не вдалося врятувати: “Це ж наша культурна спадщина й світове надбання. Тому я сказав хлопцям: виносимо все, що встигнемо”.

Вогонь швидко поширювався, приміщення наповнювалося димом, і стеля от-от могла впасти.

Після пожежі від музею лишилися лише опорні стіни. “Дуже шкода, що нам забракло часу. Просто дуже шкода. Багато цінних речей там було, їх вже не відновиш ніяк”, – зітхає фітнес-тренер.

Іванків був під російською окупацією понад місяць – російські частини вийшли з міста 1 квітня. За словами Ніколаєнка, серед них були й найманці з “ПВК Вагнера” – приватної військової компанії, створеної після початку війни на Донбасі у 2014 році.

На запитання ВВС, як він зрозумів, що в місті базувалися саме “вагнерівці”, чоловік трохи вагаючись відповів: “Ну як… Я просто в них був у полоні два дні”.

Ніколаєнко потрапив у полон наприкінці лютого, у перші дні окупації, коли їхав із товаришем у сусіднє село Кропивня на велосипедах – там застрягла родина товариша з маленькою дитиною. Російські найманці прийняли двох чоловіків за українських розвідників.

“У нас не було при собі ні телефонів, ні рацій, ні ножів. Ми думали, що може прокотить. Але не прокотило”, – каже Ігор Ніколаєнко.

Чоловіків відвезли до села Розважів за 17 км від Іванкова. “Тримали нас дві доби. Біля голови стріляли, тілесних ушкоджень завдавали, трохи побили нас”, – перераховує Ігор. За його словами, викраденим військові представлялися бійцями “ПВК Вагнера”. Вмовити їх відпустити зміг батько Ніколаєнка.

Вже у розпал війни одну з картин Марії Примаченко включили до основної програми Венеційської бієнале. Крім того, у Венеції на аукціоні інше полотно продали за 110 тис. євро, розповіли ВВС у фонді сім’ї художниці.

Картину Марії Примаченко продали на аукціоні у Венеції за 1110 тис. євро, розповіла ВВС онука художниці Анастасія Примаченко (на фото праворуч)

ФОТО DANIELE VENTURELLI/GETTY IMAGES / Картину Марії Примаченко продали на аукціоні у Венеції за 110 тис. євро, розповіла ВВС онука художниці Анастасія Примаченко (на фото праворуч)

Чи відновлюватимуть згорілий іванківський музей, невідомо. Вторговані на венеційському аукціоні гроші фонд Примаченко планує вкласти у будівництво власного музею.

Хаос перших днів

Війна застала зненацька не лише провінційні музеї. Куратори, галеристи й приватні колекціонери у розмові з ВВС скаржилися, що їхні колекції не були готові до евакуації. Ба більше – вони самі, на особистому рівні, зовсім не були готові до цього.

“Ми прокинулися від сирен. Ці жахливі сирени – такий звук лише у фільмі жахів чула. Мабуть, якісь психологи над цим звуком працювали, він навіює жах”, – згадує перший день війни Яна Баринова, що очолювала департамент культури Києва.

Яна Баринова очолювала столичний департамент культури, коли розпочалася війна

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЯНИ БАРИНОВОЇ / Яна Баринова очолювала столичний департамент культури, коли розпочалася війна

Вона згадує, що взяла доньку, зібрала два рюкзаки з речами й до восьмої ранку була на роботі. На нараду приїхали не всі працівники – деякі вважали урядовий квартал столиці надто небезпечним.

Їхні страхи не були марними, і йдеться не лише про ракетні удари. Як розповідали пізніше президент України Володимир Зеленський та його радники, російські військові, що висадилися у Києві, двічі штурмували президентську резиденцію на Банковій.

Централізованих й заздалегідь затверджених планів евакуації творів мистецтва на момент вторгнення у працівників культури не було, каже Баринова. Вона згадує, як на початку січня на прийомі у британському посольстві до неї підійшла директорка київського художнього комплексу “Мистецький Арсенал” Олеся Островська-Люта. Тоді західні розвідки вже відкрито попереджали про російське вторгнення.

“А ви евакуаційні плани розробляєте?” – згадує Яна запитання колеги. За її словами, вона у відповідь усміхнулася: плани розроблялися, але на жодній з нарад з керівництвом міністерства культури це не ставили як пріоритетне завдання. А вивезення культурних цінностей можливе лише з дозволу Мінкульту.

Багато музеїв на початку війни були готові до евакуації своїх цінностей. На фото - львівський Палац Потоцьких, одна з філій Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького

ФОТО LEON NEAL/GETTY IMAGES / Багато музеїв на початку війни були готові до евакуації своїх цінностей. На фото – львівський Палац Потоцьких, одна з філій Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького

“Перші десять днів війни був тотальний хаос”, – згадує Баринова. Департаменту, за її підрахунками, підпорядковувалися десятки театрів й музеїв, близько 75 культурних інституцій.

Вона каже, що попросила музеї скласти короткий список найважливіших експонатів, але у відповідь отримала списки на сотні найменувань. Стало зрозуміло, що багато колекцій евакуювати надто небезпечно – в дорозі вони можуть постраждати, їх можуть викрасти мародери, і якщо вони поїдуть за кордон, повернення може стати проблемою. Охорони для їхнього транспортування теж не вистачало.

Далі треба було домовлятись про багато інших речей: хто буде приймальною стороною, скільки є місць, які договори й з ким укладати.

“Кожен директор ухвалював рішення залежно від колекції й інфраструктури музею. Більшість мають підвали… картини знімали, складали у дверні отвори, шибки заклеювали скотчем. Багато директорів героїчно ночували перші два тижні просто в музеях”, – розповідає Баринова.

Запаковані витвори мистецтва у львівському Палаці Потоцьких. Роботи вдалося евакуювати у безпечне місце лише наприкінці квітня - на початку травня.

ФОТО LEON NEAL/GETTY IMAGES / Запаковані витвори мистецтва у львівському Палаці Потоцьких. Роботи вдалося евакуювати у безпечне місце лише наприкінці квітня – на початку травня

Ще одним завданням стала оцінка об’єктів, пошкоджених внаслідок обстрілу. Навіть дістатися до них, щоб оцінити збитки й скласти опис, було іноді вкрай важко. Баринова згадує, як її водій чотири години стояв у черзі, щоб заправити автівку.

Одним з перших про необхідність евакуації музеїв заговорив український та американський мистецтвознавець Костянтин Акінша.

“При повномасштабному російському вторгненні у небезпеці опиняться практично всі важливі музейні колекції”, – попереджав Акінша у колонці для Wall Street Journal, що вийшла за тиждень до війни.

Він вирішив публічно порушити це питання після того, як з розмов зі своїми колегами в Україні зрозумів, що евакуацію не готують. Однією з причин було небажання влади сіяти паніку.

Іншою причиною він вважає невивчені уроки минулого – руйнування й незаконне переміщення культурних цінностей на Донбасі після 2014 року.

“Вже можна було зрозуміти, до чого все це може призвести, але ніхто не перейнявся складанням серйозних евакуаційних планів, тренуванням тощо”.

Як рідкісний приклад гарної підготовки до війни він наводить Одеський художній музей, у колекції якого – шедеври української й російської культури: від ікон до полотен Рєпіна, Левітана, Врубеля та Кандинського.

Художник Олександр Ройтбурд, який керував музеєм в останні роки, зібрав спонсорів з-поміж місцевих підприємців. Ці зв’язки стали в пригоді – спонсори надали всі необхідні засоби й матеріали. Олександра Ковальчук, яка очолила музей після смерті Ройтбурда, звернулася до одеських художників, і вони допомогли запакувати й перенести експонати у безпечні місця для тимчасового зберігання.

“Ніхто й ніколи не може на 100% бути готовим до такої  повномасштабної війни”

Фіксацією збитків займається міністерство культури України. На момент написання цього тексту у списку Мінкульту було 335 об’єктів, серед яких – 29 музеїв, 27 бібліотек, 116 церков і соборів.

Станом на 16 травня ЮНЕСКО змогла незалежно підтвердити руйнування 133 з них. Насправді ж руйнувань може бути значно більше.

Обстріли пошкодили Харківський художній музей, Харківську державну наукову бібліотеку імені Короленка, Харківський театр опери та балету імені Лисенка, Чернігівський обласний художній музей, Маріупольський краєзнавчий музей, меморіальний музей філософа Григорія Сковороди, Сумську духовну семінарію, Свято-Успенську Святогірську лавру, Воронцовський палац в Одесі.

мапа

Найбільше постраждали Донецька, Сумська та Київська області, міста Харків та Чернігів.

У міністерстві культури України відповіли ВВС, що “певні кроки й збір інформації” щодо евакуації творів мистецтва здійснювалися напередодні війни, 2021-го та взимку 2022 року. Але, посилаючись на безпеку, відмовилися уточнювати, яка саме підготовка велася.

На запитання про неготовність багатьох культурних установ до бойових дій, у пресслужбі Мінкульту України зазначили, що “ніхто й ніколи не може бути на 100% готовим до такої повномасштабної війни”. “Міністерство не може перенести фізично в інше місце Святогірську лавру чи Національний музей Григорія Сковороди, одеський Воронцовський палац або лисичанську гімназію”, – йдеться у заяві відомства.

Рішення про евакуацію творів мистецтва ухвалили 24 лютого, разом із запровадженням в Україні воєнного стану. Але ухвалення рішень на місцях ускладнили російські удари по всій країні та стрімкий наступ російських військ на кількох напрямках, заявили ВВС у Мінкульті.

“Значну кількість експонатів все ж таки вдалося евакуювати; але, на жаль, деякі території були дуже швидко окуповані або зазнали інтенсивного обстрілу, що від самого початку унеможливило проведення евакуації”, – підсумували в міністерстві культури України.

У списку руйнувань – найбільше храмів, насамперед православних церков, деякі з яких належать до Української православної церкви Московського патріархату, а також до інших конфесій.

Серед постраждалих храмів – хоральна синагога у Харкові, збудована у 1913 році. Це найбільша синагога в Україні. У перші дні війни вона стала укриттям для місцевої єврейської громади. У березні вибухова хвиля вибила вікна синагоги, повідомляла газета Jerusalem Post.

За кілька днів там само, у Харкові, російський снаряд влучив у дах єшиви – релігійної школи єврейської громади. За словами рабина, він не розірвався, і ніхто не постраждав.

“Ключі – це все, що в мене залишилося від музею”

Завідувачка Маріупольського художнього музею імені Архипа Куїнджі Тетяна Булі дізналася про те, що картини з колекції її музею вилучили й вивезли до самопроголошеної “ДНР”, через вайбер.

Наприкінці березня музей Куїнджі було зруйновано – внаслідок авіаудару, як писали ЗМІ. Але Тетяна Булі вже не могла перевірити це особисто – після початку бомбардування міста ні вона, ні інші працівники музею більше не могли дістатись до робочих місць.

Вона виїхала з Маріуполя 15 березня, після “трьох тижнів бомбардувань, блокади, голоду, відсутності води”. З собою у завідувачки музею були дві сумки з речами та рюкзак з документами.

“Коли холод і блокада почалися, голод і бомбардування нескінченні, у мене зовсім погано стало зі здоров’ям, я з квартири практично не виходила”, – згадує Булі. За її словами, один зі снарядів влучив у їхній будинок, і шестеро його мешканців загинули. А сусідній мікрорайон був повністю зруйнований – на його місці стоять обгорілі руїни.

Друзі допомогли їй виїхати в Умань, а звідти – до сина під Київ. Відтоді Булі намагалася дізнатися про долю музею, яким керувала останні дванадцять років.

Музей Куїнджі, філія Маріупольського краєзнавчого музею, відкрився в 2010 році у відреставрованій двоповерховій будівлі початку XX століття в стилі модерн. На першому поверсі розмістили постійну експозицію з картин та експонатів, пов’язаних з маріупольським періодом життя Куїнджі – грецьке євангеліє 1811 року, ікони XIX століття, старовинні меблі. Другий поверх призначався для тимчасових виставок.

У колекції музею були роботи не лише самого Куїнджі – одного з найвідоміших уродженців Маріуполя – а і його вчителя Івана Айвазовського, російських пейзажистів Дубовського та Калмикова, українських художників-шістдесятників Івана Марчука та Тетяни Яблонської. Частина робіт зберігалася в самому невеликому музеї Куїнджі, інша – в архівах краєзнавчого музею.

Тетяна Булі у художньому музеї імені Архіпа Куїнджі. Вона керувала музеєм 12 років

ФОТО ИЗ ЛИЧНОГО АРХИВА ТАТЬЯНЫ БУЛИ / Тетяна Булі у художньому музеї імені Архіпа Куїнджі. Вона керувала музеєм 12 років

Тетяна Булі з гордістю розповідає, як її маленький музей приймав гостей з Англії та Франції, як обмінювався картинами з іншими українськими музеями, як проводив всеукраїнські виставки разом із Національною спілкою художників.

“Ми стали помітним майданчиком у місті, проводили безліч найцікавіших проєктів, приймали безліч високих гостей”, – каже Булі, помітно пожвавлюючись.

Після від’їзду з Маріуполя вона довгий час вважала, що її музею більше немає – його знищив авіаудар. Так писали ЗМІ й розповідали знайомі знайомих, яким, як і їй, вдалося вибратися із розбомбленого міста.

Але наприкінці квітня вона побачила в інтернеті кадри, на яких її начальниця Наталія Капустнікова, директорка Маріупольського краєзнавчого музею у супроводі російських військових виносить експонати з підвалу музею. Вони туди потрапили через розбите вікно – у ролику стверджували, що ключі від підвалів передали до “військової комендатури”.

Булі у розмові з ВВС стверджує, що ключі від музею насправді залишилися в неї.

“Як мені розповіли, вікно зламали. Туди увійшли. Річ у тім, що я навіть ключі вивезла з собою! У самому серці, так би мовити. [Ключі] – це все, що в мене залишилося від музею, я їх нікому не залишала”, – каже завідувачка музею.

За її словами, вона особисто ховала цінні експонати у підвалі свого музею у перші дні війни. “Те, що я ховала, воно збереглося. Але бачите, передали окупантам”, – зітхає Булі.

Російські журналісти витягли портрет Архіпа Куїнджі авторства його учня Григорія Калмикова з підвалу музею

Російські журналісти витягли портрет Архіпа Куїнджі авторства його учня Григорія Калмикова з підвалу музею

Серед вивезених робіт – картини Куїнджі “Червоний захід сонця”, “Осінь” та “Ельбрус”, Айвазовського “Біля берегів Кавказу”, посмертний портрет Куїнджі у виконанні його учня Григорія Калмикова, бюст Куїнджі роботи скульптора Беклемішева, старовинні ікони та книги. У відео з російськими військовими стверджується, що один лише “Червоний захід сонця” оцінюють у 700 тисяч доларів страхової вартості.

Що сталося з тією частиною колекції, що була у краєзнавчому музеї, – невідомо. Музей згорів, і Тетяна Булі припускає, що експонати загинули разом із ним. У цей момент розмови її голос починає тремтіти. “Я не знаю про долю [цієї частини колекції], але припускаю, що сталося страшне, незворотне”.

Її втішає лише те, що будівля її музею, всупереч чуткам про авіаудар, встояла.

“Дякувати богу, що будівля не згоріла. Я не могла побачити повну картинку, але знаю, що дах пошкоджений. І з одного боку – це вже мені казали очевидці – стіна на другому поверсі завалилася у бік тераси. У нас такі чудові тераси, затишні, з видом на Азовське море”, – з ніжністю згадує завідувачка музею Куїнджі.

Втеча з Маріуполя та новини про музей остаточно підірвали її здоров’я, скаржиться Тетяна Булі. З кореспондентом ВВС вона розмовляє, перебуваючи у неврологічному відділенні однієї з київських лікарень.

Експропріація

З маріупольських музеїв до Донецька вивезли близько 2 тисяч експонатів, писали місцеві проросійські видання. Представники донецького музею стверджували, що роботи привезли до них тимчасово й за запитом повернуть до музеїв, яким вони належать.

Кадри, показані російським телебаченням, на яких російські журналісти і військові виносять з підвалу музею Куїнджі цінності, що зберігалися там. Україна назвала вивіз експонатів з Маріуполя до Донецька викраденням

Кадри, показані російським телебаченням, на яких російські журналісти і військові виносять з підвалу музею Куїнджі цінності, що зберігалися там. Україна назвала вивіз експонатів з Маріуполя до Донецька викраденням

Українська влада назвала вивезення творів мистецтва з Маріуполя до Донецька крадіжкою. Міністр культури України Олександр Ткаченко вважає, що експонати вивезено до Донецька для оцінки – потім їх відправлять до Москви.

Читайте також: Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни

“Першим з початку війни організованим, умисним актом розграбуванням музейної колекції в Україні” назвав вивезення робіт з Маріуполя мистецтвознавець Костянтин Акінша.

Пізніше стало відомо, що до Донецька вивезли також колекцію Мелітопольського краєзнавчого музею, зокрема скіфське золото.

Чи можна вважати ці дії контрабандою? У ЮНЕСКО не стали однозначно відповідати на це запитання – але запевнили ВВС, що уважно вивчають усі повідомлення.

Кілька років тому очільниця ЮНЕСКО запропонувала термін “культурні чистки”, під яким вона розуміє не лише руйнування пам’яток, а й порушення прав людини за етнічними чи релігійними ознаками, руйнування шкіл та напад на журналістів.

Вона озвучила цю ідею у 2015 році, коли джихадисти знищили кілька пам’яток культури на Близькому Сході та в Африці – від сирійської Пальміри до Тімбукту в Малі. Тоді головні російські музеї, Державний Ермітаж та Пушкінський музей, одностайно засудили знищення пам’яток. Зараз, коли внаслідок російського вторгнення монументи руйнуються, і колекції вивозяться з окупованих українських територій, обидві інституції мовчать.

Але російські війська забирають не лише мистецтво – після окупації Мелітополя викрали директорку краєзнавчого музею Лейлу Ібрагімову. Вона розповіла, що озброєні люди викрали її з дому й допитували. За кілька годин відпустили і пізніше вона змогла вибратись на підконтрольну Україні територію.

Українська влада також повідомляла про викрадення іншої працівниці цього ж музею – 60-річної Галини Кучер. Також у квітні викрали директора краєзнавчого музею у селі Осипенко Запорізької області, а на Херсонщині влада повідомляла про викрадення директора школи. Про їхню подальшу долю ВВС не відомо.

Читайте також: Что путин не понял про украинцев

“Геї та лесбійки під патронажем президента США”, або бомбосховище у центрі сучасного мистецтва

У 2014 році однією з жертв війни на Донбасі стала “Ізоляція” – єдиний у Донецьку центр сучасного мистецтва, який у самопроголошеній “ДНР” перетворили на в’язницю та місце для тортур. Його колекція залишилася у захопленому Донецьку.

У 2022 році долю “Ізоляції” повторила платформа “ТЮ”, яку створили політолог Костянтин Батозський та кураторка Діана Берг. Вони втекли з рідного Донецька до Маріуполя через політичні переслідування.

Там вони почали займатися культурним розвитком Приазов’я – отримали міжнародні гранти, знайшли приміщення, почали організовувати виставки, концерти, арт- та архітектурні резиденції, колекціонувати мистецтво.

Костянтин Батозський під час одного зі своїх виступів у Маріуполі, 2016 рік

ФОТО ПЛАТФОРМА “ТЮ” / Костянтин Батозський під час одного зі своїх виступів у Маріуполі, 2016 рік

Проєкти стосувалися гостросоціальної тематики – гендерного насильства, дискримінації ЛГБТ-спільноти та інвалідів, а також екології.

“Для нас важливо було, що люди в Україні знають, що таке Маріуполь, знають його не лише як вотчину [українського олігарха Ріната] Ахметова. Але також як місто, де є море, є культура. Місто – самобутнє, мультинаціональне, мультикультурне. Де грецько-українська діаспора перемішана з татарською і українською культурою, і це все створює симбіоз, який і протистояв “руському миру” у 2014-му. І протистоїть зараз”, – каже Батозський.

На сайті платформи розповідають, що у “консервативному й патерналістському” місті вона через культуру та сучасне мистецтво займалася просуванням свободи й прав.

“Це був the [єдиний такий] центр. Тобто у Маріуполі більше нічого подібного не існувало”, – каже Батозський про своє дітище. Він не без гордості згадує, що центр отримував гранти США і Євросоюзу, і його відвідував американський посол: “Всі, хто бував у Маріуполі, обов’язково відвідували “ТЮ”.

Посол США в Україні Мері Йованович під час візиту на платформу "Тю", 2016 рік

ФОТО ПЛАТФОРМА “ТЮ” / Посол США в Україні Мері Йованович під час візиту на платформу “Тю”, 2016 рік

Як і у випадку “Ізоляції”, евакуювати колекцію “ТЮ” не вдалося. Останнім призначенням артцентру стало бомбосховище.

“Люди втекли з Маріуполя за день, шоковані. Ніхто нічого з “ТЮ” не вивозив. Коли ваше життя під загрозою, останнє, про що ви думаєте, – це як вивезти художній архів”, – каже Батозський.

“А зараз про нього Перший канал знімає кумедні сюжети”, – додає він.

Читайте також: Чому кенселінг російської культури сьогодні — надважлива місія кожного з нас

Йдеться про сюжет на російському телебаченні, що вийшов 26 квітня. У ньому “ТЮ” – назва не згадується, але Батозський на відео упізнав свій центр – представлений як “організація нетрадиційних орієнтацій, ну, геїв, лесбійок й решти, що можна ще туди приписати”. У сюжеті стверджують, що вона “перебувала практично під прямим патронажем президента США й Конгресу”.

Відеоряд, що ілюструє ці заяви, складається з кадрів із сатанинською пентаграмою та кольоровим календарем.

Роттердам по другому колу

Після початку війни Акінша, який попереджав про необхідність евакуації, почав вести хроніку руйнування пам’яток культури.

“Російська система війни – це абсолютно неконтрольоване бомбування міського простору, і воно призводить до руйнування пам’яток. Це Роттердам по другому колу”, – каже мистецтвознавець. Історичний центр Роттердама був повністю зруйнований німецькою авіацією у 1940 році.

“Таке враження, що про міжнародні конвенції російська армія взагалі не чула. Тим більше про такі дрібниці, як охорона культурної власності. Вони навіть не розуміють, що руйнація культурної спадщини є воєнним злочином”.

Зруйнована церква у селі Лісове недалеко від Харкова

ФОТО SOPA IMAGES / Зруйнована церква у селі Лісове недалеко від Харкова

Культурні об’єкти захищає ціла низка міжнародних договорів – як цивільні об’єкти вони захищені Женевськими конвенціями, що визначають правила ведення бойових дій. Окремо захисту культурних цінностей присвячена Гаазька конвенція 1954 року. Росія і Україна є учасниками цих договорів.

Римський статут, на основі якого було засновано Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, визначає навмисні атаки на пам’ятки культури як воєнні злочини.

Політолог Батозський вважає, що руйнація культурних цінностей – не побічний ефект війни, а свідома політика російських збройних сил.

“Це цілком свідома політика окупанта – зруйнувати культурну пам’ять. Це перше, що вони роблять. Знищення культури – це воєнний злочин. І вони це роблять свідомо. І грабують, і роблять так, щоб фонди неможливо було відновити”, – упевнений політолог.

Колишня очільниця департаменту культури Києва Яна Баринова каже, що кожен кейс треба розбирати окремо – руйнація одних пам’яток могла бути спланованою, а інших – випадковою. Наприклад, російський удар по драмтеатру в Маріуполі, під завалами якого могли загинути до 600 людей, вона вважає навмисним, а вибите скло в київській Малій опері – радше, випадковим: “Я не бачу, щоб стояло завдання стерти з лиця України всі українські музеї. Такого спостереження немає – якщо вони ще стоять і є”.

При цьому вона погоджується, що знищення культурної пам’яті є метою російських сил, бо культурна спадщина – основа політичної нації.

“Ми, на їхню думку, – якийсь придаток до Російської імперії. Відповідно, нашого нічого немає. А те, що є, треба знищити, щоб його не було”, – інтерпретує вона логіку Москви.

Музей війни

За тиждень до початку війни, 17 лютого, київська влада влаштувала обговорення нового проєкту, “Музею війни Росії проти України”. В українському суспільстві є запит на осмислення трагедій останніх років, пояснила Яна Баринова на зустрічі з громадськими діячами та ветеранами війни на Донбасі.

Метою проєкту вона називала підготовку “духовної матриці відродження країни” на основі історичної пам’яті, що сформувалася за вісім років бойових дій на сході України.

Музей планували розмістити на території Київської фортеці – місці, де стіни, рови та редути будувалися й перебудовувалися останні тисячі років, і до цього доклалися київські й литовські князі, запорізькі гетьмани та російські імператори: від Ярослава Мудрого до Богдана Хмельницького, Мазепи та Миколи I.

Але далі першої зустрічі справа не дійшла – за тиждень Росія напала на Україну.

“Музей війни – просто пророчий проєкт! Що тут ще додати?” – згадує Баринова.

Анастасія Сорока, Григор Атанесян, опубліковано у виданні ВВС

MIXADV

цікаве