На чому замішані «Барви степу»

Масштабний обстріл Слов’янська та Краматорська з реактивних систем залпового вогню

04/07/2022 AA 0

Масштабний обстріл Слов’янська та Краматорська з реактивних систем залпового вогню вкотре свідчить, що росія цілеспрямовано обирає своїми цілями цивільні, а не військові об’єкти. Про це […]

Нещодавно у ПП «Поліум» вийшов друком мистецький альбом-довідник «Барви степу». Як зазначив мистецтвознавець і журналіст Броніслав Куманський, цей альбом «репрезентує доробок більше шістдесяти митців Кіровоградської обласної організації Національної спілки художників України, починаючи з 60-х років минулого століття по теперішній час, і розрахований ознайомити широке коло шанувальників мистецтва з історією та представниками живопису, графіки, скульптури, майстрами декоративно-прикладного, монументального і театрального мистецтва, їхньою творчістю».Про це йшлося на презентації видання в ОУНБ ім. Чижевського місяць тому.

Говорили також і про місію митців, і про відповідальність та підтримку їх роботи з боку влади. Дехто відзначив гарний, а дехто навіть високий (міжнародний) рівень альбому.Відлунали аплодисменти, похвальні промови, ущухли пристрасті. Прийшов час об’єктивно подивитися на позитивні й негативні сторони цього видання.Безумовно, позитивні переважають. Передусім, це те, що одразу впадає в очі, тобто поліграфічна якість. Колористика представлених робіт збережена, хоча для частини робіт нюанси у передачі кольорів залишають бажати кращого.

По-друге, кількість представлених авторів цього разу сягнула певних висот. До речі, однозначно радує, що в альбом нарешті потрапили художники не спілчанської категорії: Андрій Ліпатов, Володимир Волохов, Володимир Остроухов, Надія Падурська та Віктор Осипенко. Для них придумали спеціальну рубрику «Видатні земляки», і це правильно. Хоча таких – талановитих, але без статусу – могло бути і більше. Наприклад, серед скульпторів можна було б згадати Григорія Савченка.По-третє, оригінальний дизайн. Я б назвав його «правостороннім». Це через те, що портрети і біографічні довідки художників розташовані на правому аркуші, а їх роботи під ним і на протилежному лівому. Тексти мають відповідні рубрики та переклад англійською, а також абетковий покажчик.

Не ставлячи під сумнів здібності та знання мистецтвознавця Андрія Надєждіна, хочу звернути увагу на форму і зміст його статті, що передує основному альбомному відеоряду. А тому нагадаю: інший мистецтвознавець Броніслав Куманський зазначив, що альбом «розрахований на широке коло шанувальників мистецтва». Таким чином це має бути популярне видання. Проте на сторінці 12 маємо такий пасаж: «З поглядом на сучасне через асоціативно-знакове сприйняття архетипності зустрічаємося в абстрактних композиціях Оксани Надєждіної, в яких відбувається своєрідна метаморфоза перевтілення форми, коли реальні переживання, відчуття від дотику до предметності навколишнього світу генеруються у єдиний згусток енергії, що кольоровими масами, неначе народженими пам’яттю підсвідомого, шар за шаром заповнюють картинну площину, викликаючи чуттєві емоції реального».Як і це речення, загалом вступна стаття дуже розлога і нагадує частину тексту наукового характеру. Чи не з кандидатської роботи пана Надєждіна? Хоча все стає на свої місця, коли уважний читач порахує скільки уваги відвів тут автор представникам своєї сім’ї. І як тут не згадати крилатий вираз Олександра Грибоєдова: «Ну как не порадеть родному человечку!» Прізвище Надєждіних у тексті статті «В полоні степових барв» зустрічається вісімнадцять разів. Зрозуміло, автор підсвідомо прагнув, щоб воно стало системоутворюючим в історії обласної організації НСХУ.

Так, його батько Михайло Надєждін багато років віддав роботі у цій організації, отримавши звання і славу. І дітям дав він не лише напутнє слово. Однак пану Андрію забракло скромності подякувати батькові в інший спосіб.Для порівняння. Мій батько Рафаїл Любарський теж був організатором та першим керівником обласної організації «Інваспорт» тривалий час, вивів своїх вихованців на паралімпійську арену, де вони не раз здобували перемогу у різних видах спорту. Проте мої моральні принципи не дозволяють мені робити з нього ікону чи меморіальну дошку.На відміну від інших художників, творчість яких побіжно згадує або частково аналізує А. Надєждін, він майже зовсім не приділив уваги своєму колишньому колезі – Ігорю Смичеку. Попри те, що колись товаришував з ним, насичувався його ідеями, поділяв його формальні пошуки і добре знається на його творчості. Попри те, що Ігор Смичек став одним з перших, хто вступив до Спілки художників ще за часів СРСР.Вперше Ігор Смичек випадає з «обойми» творчої молоді на сторінці вісім, де автор називає цілу низку художників, які після закінчення професійного навчання почали працювати в Кіровоградських художньо-виробничих майстернях художнього фонду УРСР.

Вдруге він забуває про нього, коли говорить про молодих талановитих живописців 2000-х років, серед яких чимало учнів Ігоря Смичека. Це Лариса Кулініч, Сергій та Олександр Фірсови, Сєда Адилханян, Андрій Кадигроб та інші. Втретє не знаходить місце, щоб відзначити І. Смичека хоча б як талановитого художника-графіка, який проілюстрував понад 30 книг, а не 20, як зазначено в його біографічній довідці на сторінці 109. Згадати хоча б альбом «Театр Марка Кропивницького. Минуле і сучасне», який двічі перевидавався і став подією у художній і книжковій графіці. Взагалі такий вид образотворчого мистецтва як графіка практично не висвітлений в передмові А. Надєждіна про кіровоградських митців.

І останнє. Текст статті погано вичитаний. Хоча над ним працювала велика група редакторів та упорядників. Текст має як граматичні, так і фактологічні хиби. Так у першому ж реченні пропущена кома для відокремлення підрядного речення. На сторінці 10 у прізвищі художника Володимира Кир’янова пропущений апостроф. На 11-й повна назва серії робіт Володимира Товкайла «Хоахи, або життя підземних жителів» чомусь спрощена до «Хоахи – підземні жителі». На сторінці 12 (в кінці 3-го абзацу) ще одна помилка («…неначе народженими пам’ятю підсвідомого») – пропущене подвоєння літери «т» у родовому відмінку. На 109-й сторінці у біографічній довідці І. Смичека читаємо рядок лише про дві персональні виставки Ігоря Володимировича. А насправді їх більше десяти.

Прекрасно, коли текст статті ілюструють цікаві й рідкісні фото. Однак вони, на жаль, не атрибутовані, що насправді дуже важливо для історії. Особливо, коли історія обласної організації НСХУ вже досягла віку Христа.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

MIXADV

цікаве