Анатомія більшовицького тоталітаризму-2

У Харкові суд відмовився перейменувати проспект Григоренка на честь маршала Жукова

03/12/2021 AA 0

У Харкові Другий апеляційний адміністративний суд відмовив міськраді у перейменуванні проспекту Петра Григоренка на проспект маршала Жукова. Про це повідомив адвокат Андрій Коломійцев, передає Укрінформ. “Апеляційний […]

Російсько-радянська влада: історичне місце і механізми функціонування

УСУПЕРЕЧ РОЗРАХУНКАМ МАРКСА ВСЕЗАГАЛЬНА НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЗАСОБІВ ВИРОБНИЦТВА ПРИЗВЕЛА ДО БЕЗМЕЖНОЇ ВЛАДИ ДЕСПОТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ, А НЕ ДО ПЕРЕХОДУ ЦИХ ЗАСОБІВ У ВЛАСНІСТЬ СУСПІЛЬСТВА


     Ленін цілком відверто роз’яснював своїм однодумцям і всьому суспільству поняття диктатури, як він його розумів: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається» (ПЗТ, т.41, с.364).
    Одним із найбільш важливих завдань компартійної диктатури став ретельний контроль за виборами до рад. Підпорядковуючись партійній, радянська владна вертикаль мала вагомі управлінські повноваження. Тому вожді не могли допустити просочування в ради небажаних осіб. Той, хто ставав небажаним для них вже після виборів, потрапляв у лабети органів державної безпеки — фактично незалежної від парткомів та виконкомів рад додаткової вертикалі влади.

00:00 / 00:29Выключить звукНастройкиВо весь экранКопировать видео ссылкуПроиграть / ОстановитьВыключить / Включить звукСообщить о проблемеЯзыкПоделитьсяVidverto PlayerADVERTISEMENTТак сформувалася влада, міцно пов’язана з народними «низами», але не залежна від них. Назвали її робітничо-селянською і радянською. У першій російській конституції 1918 року комуністична партія взагалі не згадувалася. Пізніше вожді позначили свою партію в конституціях, але у вигляді беззмістовної декларації. Мімікрія поширилася й на назву реставрованої багатонаціональної імперії та державної структури, якою стала ленінська партія. Ці назви були денаціоналізовані.

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ МАРКСИЗМ НА СЛУЖБІ РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Революції, які передували російським, були буржуазними. Натомість соціальний спектр російських революцій 1905 і 1917 рр. істотно розширився внаслідок появи рад робітничих і солдатських депутатів. Об’єднувані в ради народні «низи» не йшли за великими власниками, як у попередніх революціях, а прагнули знищити їх. Це прагнення фактично накладалося на ключову вимогу марксизму середини ХІХ ст.: встановити комунізм у ході пролетарської революції шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Будучи винахідником двоканальної держави, що забезпечувала політичну диктатуру, В. Ленін одночасно сперся на революційний марксизм, який давав можливість ліквідацією в суспільстві приватної власності встановити й економічну диктатуру.

Якою термінологією слід послуговуватися, характеризуючи побудований за перші два десятиліття радянської влади суспільно-політичний устрій і соціально-економічний лад? Офіційно він називався соціалізмом — першою фазою комунізму. Теоретична різниця між фазами полягала в розподілі матеріальних благ між виробниками — по труду при соціалізмі, за потребами — при комунізмі. Приймаючи у жовтні 1961 р. нову програму КПРС, Нікіта Хрущов запевнив, що через 20 років радянські люди житимуть при комунізмі. Щоб держава не взяла на себе зобов’язань розподіляти блага за потребами, пропагандистам Леоніда Брежнєва довелося перетворювати двофазний комунізм Маркса на трифазний і попередити всіх, що між соціалізмом і повним комунізмом існує проміжна фаза тривалістю в кілька десятиліть з розподілом благ по труду — розвинутий соціалізм.

Коли Карл Маркс поділив майбутній комунізм за ознакою розподілу благ на дві фази, то скористався для позначення першої популярним терміном «соціалізм». За ознакою виробництва комуносоціалізм в уявленні Маркса не відрізнявся від повного комунізму. Тобто це мусив бути соціально-економічний лад, позбавлений приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин. Тим часом країни з капіталістичною системою господарювання, яка спиралася на приватну власність, вільний ринок і товарно-грошові відносини, поступово трансформувалися в соціальні держави. Соціалістичними їх не назвали, тому що з’явилися ідеології комуносоціалізму і націонал-соціалізму.

Наскільки побудований у багатьох країнах в ХХ ст. ленінсько-сталінський комуносоціалізм відрізнявся від першої фази комунізму в уявленні К. Маркса і Ф. Енгельса? Перш за все треба з’ясувати, який зміст основоположники марксизму вкладали в термін «комунізм».

Напередодні революцій 1848 — 1849 рр. вони опублікували брошуру «Маніфест Комуністичної партії», в якій комунізм визначався коротко: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — том 4. — Стор.422). Такий революційний акт, на думку комуністів, мусив покінчити з експлуатацією людини людиною. Він тягнув за собою перетворення товарів на продукти і заміну товарообороту в грошовій формі на вільному ринку централізованим розподілом продуктів.

К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані, що після знищення приватної власності шляхом націоналізації, тобто передачі власності в руки нації, або усуспільнення, тобто передачі власності в руки суспільства, мусить виникнути загальнонародна власність. Однак ані нація, ані класове суспільство (яке втратило ієрархізовану структурованість після трансформації станів у класи) не мали «рук». Здійснювати революційні перетворення повинен був, на їхню думку, пролетаріат, який встановлював свою диктатуру. Проте пролетаріат, так само, як нація й суспільство, був аморфною спільнотою. Соціально-економічні перетворення могли здійснювати тільки спільноти, які мали «руки», тобто ієрархізовану структурну побудову — держава, партія. Диктатуру, за якої ставала можливою «експропріація експропріаторів», мусила здійснювати пролетарська держава, а не пролетаріат. Отже, приватна власність не знищувалася, а переходила у володіння, користування і розпорядження такої держави.

Основоположники марксизму цього не заперечували. Однак, намагаючись пояснити, як трансформується власність пролетарської держави в загальнонародну, Ф. Енгельс у праці «Анти-Дюринг» обмежився словесною еквілібристикою: «Пролетаріат бере державну владу і перетворює засоби виробництва насамперед у державну власність. Але тим самим він знищує всі класові відмінності і класові протилежності, а разом із тим і державу як державу… Перший акт, в якому держава виступає дійсно як представник усього суспільства, — є в той самий час останнім самостійним актом її як держави. Втручання державної влади в суспільні відносини стає тоді в одній галузі за другою зайвим, і само по собі засинає» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — Том 20. — Стор.275).

Отже, нерозрізнення аморфних, позбавлених кістяка спільнот (націй, суспільств, класів) і спільнот із чіткою структурою (держав, партій) ми бачимо і в «Анти-Дюрингу» — праці, що з’явилася через три десятиліття після «Маніфесту». В ній пролетаріат виступає як дійова особа з головою і руками, а народжена в його середовищі держава, тобто ієрархізована організація з величезною кількістю голів і рук, — як ефемерне утворення.

Основоположники марксизму вважали свій комунізм науковим і відхрещувалися від утопій попередників. Проте нібито породжувана «експропріацією експропріаторів» загальнонародна власність теж була утопією. Власність пролетарської держави опинялася в руках не народу, а контролюючих таку державу революціонерів.

Отже, свої сподівання на торжество комунізму Маркс і Енгельс пов’язували в «Маніфесті Комуністичної партії» з пролетаріатом, тобто людьми, позбавленими приватної власності. Ці люди повинні були в ході революції заснувати пролетарську державу, пізніше названу Марксом державою «диктатури пролетаріату». Пролетаріат, однак, будучи спільнотою, позбавленою внутрішньої ієрархічної структури, здійснювати диктатуру не міг. Тому ця функція у разі успішної революції мусила залишитися за державою. У Західній Європі не виявилося політичних партій, згодних взяти на озброєння ідеї революційного марксизму. Марксисти надали перевагу узгодженню інтересів капіталістів та робітників і не тримали курс на знищення капіталу — рівноправного з робочою силою агента виробничого процесу. Економічну діяльність, пов’язану з примноженням капіталу, вони вважали не менш важливою сферою прикладення інтелекту, ніж діяльність у сфері науки, культури, релігії.

Відмовившись бути комуністами, марксисти назвалися соціал-демократами, тому що в основу своєї парламентської діяльності поставили гасло класового миру, а не класової війни. Однак частина російських соціал-демократів, яка увійшла в історію під назвою більшовиків, взяла на озброєння ідеї «Маніфесту».

ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО В УМОВАХ КОМУНОСОЦІАЛІЗМУ

Ідея комунізму була використана В. Леніним з метою обґрунтування експропріації суспільства державою. Ні Маркс, в голові якого народилася відірвана від реальності картина ідеального господарювання без ринку і товарно-грошових відносин, ні Ленін, який спробував реалізувати ці рекомендації «Маніфесту», але після трьох років господарської кризи повернувся до вільного ринку, ні Сталін, який почав повторний штурм із поверненням заборони вільного ринку і замаскованою відмовою від товарно-грошових відносин, ніхто з них не розумів, що приватну власність знищити не можна. У кінцевому підсумку Сталін відніс заміну товарообігу продуктообміном і ліквідацію грошового обігу на другу фазу комунізму з розподілом матеріальних благ за потребами. Головного він досяг: експропріації суспільства державою.

Радянська держава не височіла над суспільством, як будь-яка інша, а запускала в нього свій кістяк. У кожний горизонтальний зріз суспільства партійна вертикаль занурювалася комітетами багатомільйонної партії (з підпорядкованими їм ветеранськими, національними і жіночими організаціями) і комітетами ще численнішого комсомолу (з підпорядкованими йому організаціями піонерів та жовтенят); радянська вертикаль — з державними, профспілковими, кооперативними, громадськими органами та організаціями; вертикаль державної безпеки — з мільйонами завербованих інформаторів. Не залежні від влади організації горизонтального типу, на основі яких мусило розвиватися громадянське суспільство, були ліквідовані або вертикалізовані. Радянське суспільство зрослося з державою в єдине ціле.

Країни, в яких суспільство визначає на вільних виборах своїх керівників, називають демократичними. Країни, в яких держава в особі своїх керівників не залежить від волевиявлення народу, називають тоталітарними. Радянське державосуспільство треба було б назвати тоталітарним у кубі.

ПОСТРАДЯНСЬКА ВЛАДА В СУЧАСНІЙ РОСІЇ

Нові вершителі долі Росії намагаються реставрувати диктатуру за відсутності двоканальної побудови держави. Стабільність політичного режиму тепер забезпечується не інституційно, як в СРСР, а волевиявленням виборців. Добиватися бажаних результатів голосування на президентських і парламентських виборах влада намагається шляхом підтримування відносного добробуту населення, яке за три покоління призвичаїлося до державного патерналізму, телевізійного зомбування і масштабного використання адміністративного ресурсу.

Об’єктом наступальної політики путінського режиму є в першу чергу колишні національні республіки СРСР і країни «Ялтинської» Європи. Ставиться завдання відродити радянську імперію засобами політичного, економічного й навіть, як показало вторгнення в Грузію й Україну, воєнного тиску.

Москва від середини ХVІІ ст. «перетравлювала» український народ різноманітними засобами, намагаючись позбавити його власної ідентичності. В сучасній ситуації батьківщина світового комуносоціалізму пішла ва-банк, намагаючись за допомогою внутрішньої агентури і спираючись на «совковість» все ще вагомої частки українського соціуму протистояти євроатлантичному вибору України. Сто років тому їй це вдалося. Українські громадяни не спромоглися тоді вирватися з московських «братерських» обіймів. Тепер вони мають усі шанси поставити бар’єр між собою і своїм північним сусідом.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор

MIXADV

цікаве