ІСТОРІЯ МІСТА: ДЕСЯТЬ ЗАБУТИХ РОКІВ

Зінов’євськ. З цим іменем сучасний Кропивницький жив десять років – з вересня 1924 до грудня 1934-го. Оскільки носій прізвища Зінов’єв пізніше був оголошений ворогом народу, назва була стерта не лише з політичних карт, викреслена з літератури, топоніміки. Фальсифікувалися документи, згадки про місто у свідомості людей. Було вирвано одну з найцікавіших і переломних сторінок історії міста над сивим Інгулом.
…На початку 1922 року, коли офіційно завершилася українсько-більшовицька війна в Україні і дещо стабілізувалася політична обстановка, нова влада Єлисаветграда заходилася “зализувати рани”, нанесені місту протягом п’яти трагічних років т. зв. “пролетарської” революції. Кровопролитна братовбивча бійня, економічна розруха, голод 1921 року, занепад промислового виробництва і торгівлі боляче відбилися на інфраструктурі і демографії міста. Напередодні більшовицького перевороту 1917 року у Єлисаветграді проживало близько 77 тисяч осіб, після закінчення війни залишилося всього 50 тисяч. Щоб відродити економічний і соціально – побутовий потенціал міста потрібні були, насамперед, кадри. До революції у Єлисаветграді проживало майже півтори тисячі купців ІІ – ІІІ гільдій та понад 55 тисяч міщан – тобто ремісників. Ці категорії міського населення, та ще понад 15 тисяч селян, і складали основу мешканців, які забезпечували життєдіяльність міста. Значна частина робітників працювала на заводах Т. і Р. Ельворті, Бродського, Бургардта, Шкловського, Кеслера, Яскульського, Цейтліна, пиво- і миловарних, цегельнях, млинах, друкарнях, у трамвайному депо, електростанціях, ремісничих цехах, майстернях. Всі виробничі підрозділи були приватними. Радянську владу таке становище не влаштовувало – соціалізм не визнавав права на приватну власність. У 1920 році найбільші підприємства були націоналізовані, тобто захоплені державою, менші об’єднані в акціонерні товариства, артілі, кооперативи. Слід надати належне місцевому керівництву: воно вирішило військово – поліцейське і наполовину аграрне місто перетворити на індустріальне. З цією метою машинобудівні заводи були об’єднані в один – “Червону зорю”, укрупнено ще кілька підприємств і цехів. Головне – відкривалися нові виробничі потужності, об’єкти освіти, медицини, соціального, культурного та побутового призначення.
Усі прогресивні перетворення, за задумом партійної верхівки, мали відбуватися у місті, яке повинно носити комуністичну назву. Невдовзі воно її одержало. Коли Петроград після смерті Леніна нарекли його псевдо-іменем, єлисаветградські більшовики вирішили підхопити комуністичний почин. На VIII-й окружній партконференції 23 квітня делегат Амосов заявив: “Єлисаветград давно проектувався партійними і радянськими органами до перейменування у революційну назву”. Відразу поступають варіанти: робітник “Червоної зорі” пропонує Ілліч, інші полум’яні ленінці – Троцьк, Левград, Зінов’івськ. Делегати обирають останнє: Овсей-Гершен Ааронович Радомисльський, він же пізніше Григорій Зінов’єв – уродженець міста, тут його батько тримав молочну ферму, продукцією якої ласували містяни. У червні міська комісія з перейменувань приймає відповідну постанову: “Під час перейменування міста влаштувати маніфестацію, цього дня скликати пленум окрвиконкому, від кожного села викликати по одному представникові. До святкування випустити номер газети, присвячений перейменуванню міста й округу… Відкрити у музеї революції “Куточок Зінов’єва”. Портрет його повинен бути вивішений в усіх установах. Повідомити райкоми, що бажано у всіх позаштатних містах і містечках при розплануванні вулиць одну з них назвати іменем Зінов’єва. Святкування провести не лише у місті, а й у окрузі включно до села. День перейменування оголосити святковим у всьому окрузі”.
Клопотання міських властей затвердив Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. 7 серпня він постановив: “Перейменувати м. Лисаветград у м. Зінов’ївськ і Лисаветградську округу в Зінов’ївську округу”. Постанову підписали голова ВУЦВК Г. Петровський, т. в. о. секретаря В. Поляков. 5 вересня постанову затвердила ЦВК СРСР. Разом з містом і округом ім’я Г. Зінов’єва одержали залізнична станція та вулиця. У день перейменування відбувся урочистий мітинг у театрі. Лиш відзвучали гучні фанфари, як над містом линув рясний осінній дощ. Головуючий на мітингу побачив у цьому щасливу прикмету: дощ, радісно вигукнув він, змиває з нашого міста ганебне ім’я коронованої повії, очищає його. Звідки міг знати запопадливий активіст, що той самий дощ змивав з бруку і листівки з біографією Зінов’єва, які за кілька годин до того скидали на місто з літаків.
Зінов’ївськ тієї пори був містом незвичайним. Тільки він у СРСР мав у найвищому керівництві країною аж двох видатних земляків: членів Політбюро ВКП(б) Л.Троцького та Г.Зінов’єва. Лев Давидович був уродженцем Зінов’ївського округу, Григорій Овсійович – самого Зінов’євська. Місцеве керівництво намагалося всіляко використовувати такі міцні і надійні зв’язки. Довідавшись з повідомлень преси, що акціонерне товариство “Укрповітрошлях” готує відкрити повітряне пасажирське сполучення на лінії Харків-Одеса, з міста над Інгулом до столиці послано вітальну телеграму з нагоди свята 1 травня. У ній між іншим натякалося, що проміжним аеродромом літакам може служити батьківщина товариша Зінов’єва. У Харкові натяк зрозуміли…Трохи не всі мешканці Зінов’ївська день і ніч дружно з ентузіазмом трудилися на спорудженні аеродрому. 25 травня 1924 року на новому льотовищі у західній околиці міста (тепер район поблизу муніципального ринку) приземлився літак “Харківський пролетар”. Цим рейсом була відкрита перша у республіці повітряна траса “Укрповітрошлях”, сьогодні Державна авіаційна служба України.
Це був початок бурхливого розвитку Зінов’євська, злет його престижу. Ще гучнішого резонансу набуло місто, коли у ньому першим у СРСР встановили бронзовий пам’ятник Володимиру Ульянову-Леніну. У день його відкриття 7 листопада 1925 року до Зінов’ївська прибули делегації з усіх кінців України. А головне – надійшли вітальні телеграми від самих товаришів Зінов’єва, Троцького та Генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна. Відоме до війни як купецьке, а у часи громадянської війни бунтарське місто, на бруківках якого ще недавно цокотіли копита коней бунтівного отамана Григор’єва, батька Махна, відчайдушної Марусі Никифорової, червоного командарма Будьонного, на очах перетворювалося в індустріальне, виділене у самостійну адміністративну одиницю. За населенням друге, після Одеси і Миколаєва: 1926 року у ньому було 66.467 жителів, у 1931-му воно збільшилося до 79.926. У 1932-му до Зінов’євска приєднали територія з сільським населенням у 112 тисяч осіб. Національний склад: українці – 45,5%, євреї – 27,6%, московити 25%. Зінов’євськ став значним промисловим центром на чолі з ‘’Червоною зорею’’. Протягом 1924 -1934 років стали до ладу: ливарно-механічний завод “Більшовик”, металообробний, хлібний, лікеро-горілчаний, м’ясокомбінат; фабрики: меблева, ватна, тютюнова, кондитерська. У листопаді 1926 року почалося будівництво, а у березні 1930-го здана в експлуатацію районна електростанція (тепер ТЕЦ). 1 вересня 1930 року почала працювати шахта бурого вугілля “Піонер”, пізніше “Піонер-2” та брикетна фабрика. Значною подією стало запуск 11 січня 1928 року першої в Україні периферійної радіомовної станції. Зінов’євськ був одним з впорядкованих міст України: широкі вулиці, значна частина яких вкрита бруківкою, велика площа зелених насаджень -128 гектарів, водогін, трамвай. У місті діяло два вузи: Інститут народної освіти (ІНО) та Інститут сільськогосподарського машинобудування, 12 технікумів, три школи ФЗН, загальноосвітні, клуби, бібліотеки, театри, кіно. До речі, про театр. Приміщення збудоване у 1867 році приватним коштом, називалося міським Зимовим, своєї трупи не мало, на його сцені виступали здебільшого мандрівні актори – гастролери, зрідка місцеві аматори. Після приходу до влади більшовиків театр у 1919-му приватизували, назвали іменем Троцького і передали заводу “Червона зоря”. Пізніше дали назву “Перший радянський”. Зрештою перетворили його у пересувний імені Т. Г. Шевченка. Влада Зінов’євська, дбаючи про культурний розвиток міста, зробила театр своєю власністю. Та у 1932 році, коли в Україні були створені області, серед них Чернігівська, творчий колектив театру був переданий їй. Є всі підстави вважати, що ініціатива переведення театру до Чернігова належала знаменитій Марії Заньковецькій – першій народній артистці Республіки, уродженці Чернігівщини. Не забуваймо, майбутня зірка сцени світового рівня дебютувала у колишньому Єлисаветграді у ролі “Наталки Полтавки” Івана Котляревського у постановці Марка Кропивницького. Зінов’євськ на деякий час лишився геть без театру, а коли з 1939 року теж став обласним центром, йому передали російську трупу з Луганська і назвали обласним театром російської драми ім. С. Кірова.
Адреси шкіл м. Зінов’євська: (правопис того часу).
Школа №1 Кущівка
Школа №2 Катранівка
Школа №3 Новомиколаївка
Школа №4 Кавалерійська вул.. біля заводу Червона зоря
Школа №5 приміщення колишнього реального училища
Школа №6 Іванівський провулок
Школа №7 Бобринецьке шосе
Школа №8 вул. К Маркса
Школа №10 Михайлівська район Тімірязєва
Школа №11вул. Володарського, ріг Шевченка
Школа №12 вул. К. Лібкнехта ріг Архангельської
Школа №13, вул. Каменева ріг Михайлівської
Школа №14 Островського, 18
Школа №15 Бикове Печерська вул..
Школа №16 вул. Леніна, ріг Пашутінської
Школа №17 Н-Олексіївка
Школа №18 вул. Шевченка буд. колишньої гімназії Гослен
Школа №19 педтехнікум
Школа №20 огорожа Грецької церкви
Профтехшкола №1 завод Бургардта
Профтехшкола №2 Успенська вул.. ріг Зіновєва
Торгпромшкола вул.. К. Маркса
Худпромшкола вул. Леніна, ріг Калініна (де був педтехнікум)
Нет описания фото.
  Юрій  Матівос

MIXADV

цікаве