Зовнішня торгівля. Власний інтерес

Bellingcat: Накануне смерти Шишова стало известно о появлении сотрудников ФСБ в Киеве

03/08/2021 admin 0

В организации Bellingcat, которая занимается журналистскими расследованиями, комментируя смерть Виталия Шишова, заявили, что в Киеве присутствуют сотрудники российской ФСБ. Об этом, в частности, сказал журналист-расследователь […]

Зовнішньоторговельна політика завжди відігравала важливу роль у розвитку або занепаді, заможності чи, навпаки, бідності будь-якої країни.

 Особливо це стосувалося держав із високою часткою завезених товарів у споживанні або вивезених — у власному виробництві. Саме через активну зовнішню торгівлю стрімко розвивалися й набували своїх багатств найзаможніші країни Європи, а потім і світу. Вона також стимулювала й колоніальний поділ, а опісля й спроби переділу світу. І принципово за останні століття нічого не змінилося: місце певної країни в міжнародному поділі праці й далі визначає позицію у світі та рівень заможності її громадян.

Тому і в ХХ, і в ХХІ століттях боротьба за здобуття чи утримання привабливішого місця у взаємозалежній світовій економіці залишалася серед пріоритетів тих держав, які утримують чи зміцнюють свої економічні позиції. І навпаки, ті, які не приділяють відповідній проблемі належної уваги чи просто її ігнорують, стрімко втрачають. Вони перетворюються на донорів, що постачають найпростіші складники для виробництва (сировину, енергію, робочі руки, менш рентабельні прості товари) іншим. І Україна послідовно витісняється саме в цю останню групу — донорів для інших.

Прибутки для інших

Торік на імпортні товари українці витратили майже 1,5 трлн грн. І левову частку ввезених становили готові промислові товари. Понад те, дані Держстату свідчать про тенденцію до збільшення питомої ваги імпорту в споживанні із року в рік. Якщо ще у 2005 році завезені з інших країн непродовольчі товари становили 42,4% усіх проданих в Україні, то у 2020-му їх частка вже перевищила 67%. До того ж якщо більшість країн світу імпортує або те, чого не може виготовити чи видобути самостійно (критичний імпорт), або те, що виробляти самим значно дорожче, ніж традиційним постачальникам, то в Україні значну частку ввезених готових товарів становлять ті, які цілком можна було б виробляти в країні.

Наприклад, імпорт готових харчових продуктів не лише вже зараз значно перевищує їх експорт (у 2020 році — $1,85 млрд проти $1,29 млрд відповідно). Останнім часом він ще й досить стрімко зростає на тлі зменшення обсягів вивезення відповідної продукції українського виробництва. Та й нарощування виробництва сільськогосподарської сировини для інших країн також відбувається коштом майже винятково імпортних насіння, добрив, засобів захисту рослин, техніки і, звісно, палива для роботи. Наприклад, лише імпорт засобів захисту рослин і добрив для агросектору обійшовся в $1,73 млрд у 2020-му, ще на $1,1 млрд було імпортовано сільськогосподарської техніки. Для порівняння — виробництво засобів захисту рослин у країні у 2020 році становило еквівалент лише $57 млн, а техніки для сільського й лісового господарства — $318 млн. А загалом обсяги ввезення з інших країн різноманітної продукції машинобудування ($18,2 млрд у кризовому 2020-му) втричі перевищують усі обсяги виробництва в наявному українському машинобудуванні (172,9 млрд грн або $6,4 млрд у 2020 році).

Динаміка зовнішньої торгівлі за окремими галузями за останні 20 років виразно демонструє, що масштабний наплив імпорту пригнічував внутрішнє виробництво (див. «Ринок для інших»). Або знищував уже наявні, або принаймні виключав будь-які можливості для створення нових виробництв потрібних українцям товарів. Наприклад, лише фіксовані митницею обсяги (адже справжню вартість часто занижують) увезення продукції легкої промисловості від 2000-го до 2020 року зросли більш ніж у 4,5 раза — із $0,59 млрд до $2,73 млрд, а її виробництво в Україні збільшилося за цей час лише з $0,57 млрд у 2001-му до $0,88 млрд у 2020 році. Та й ту виробляють переважно за давальницькими схемами для європейських компаній. Ще гірша ситуація з різноманітною хімічною продукцією, де імпорт із $0,9 млрд у 2000 році зріс до $7,3 млрд у 2020-му. Водночас уся продукція українського хімпрому у 2020 році була більш як удвічі меншою ($3,4 млрд), а її експорт із 2000-го зріс лише з $1,5 млрд до $1,9 млрд.

Ситуацію, у якій сьогодні перебуває Україна, можна окреслити як пригнічення економічного потенціалу, яке виходить зі Сходу (Азії), та невикористані можливості нарощування експорту на Заході (насамперед в Європі). Саме з цього й мала б виходити нова державна політика щодо зовнішньої торгівлі

Не кращі тенденції з металопродукцією. Імпорт до України готових виробів із чорних металів торік майже зрівнявся за обсягом із їх експортом ($874 млн і $879 млн відповідно), хоча ще 20 років тому (у 2000-му) більш як уп’ятеро йому поступався ($125,3 млн і $653 млн).

Водночас з України для оплати імпорту готових промислових товарів з кожним роком постачали за кордон дедалі більше сировини й робочих рук. Донедавна ми були експортерами промислової продукції з невисокою доданою вартістю, як-от металевих напівфабрикатів, сирої олії чи електропроводки. Але поглиблення тренду, що окреслився останнім часом, загрожує перетворити Україну вже на експортера насамперед зерна, руди, насіння олійних і лісоматеріалів з мінімальним рівнем обробки.

До прикладу, за умов зростання продажів за кордон зерна й олії за підсумками 2020 року експорт українських молокопродуктів зменшився на 23%, яловичини — на 28,9%, цукру — на 30%, борошна — на 36,6%, продукції плодоовочевої промисловості — на 18,8%. Наш гірничо-металургійний комплекс дедалі більше еволюціонує з виробника металопродукції до постачальника сировини для металургії інших держав. Тільки за підсумками 2020 року на тлі значного зростання експорту залізорудної сировини на 24,7%, продаж готового прокату чорних металів із країни знизився на 20,7%, трубної продукції — на 23,6%. Тим часом за останніх 20 років виторг від експорту металевих руд зріс майже в 10 разів — із $465 млн до $4423 млн. Втрачаються десятки, якщо не сотні тисяч потенційних робочих місць у металургії та металообробці, а натомість завозяться  з інших країн не лише більш-менш складні металоконструкції, а й звичайні гвинти, гайки, ланцюги, дріт, троси, канати, ґрати, сітки, гайкові ключі, пилки, лопати, граблі, сокири, столові й кухонні вироби, сантехнічне обладнання. Водночас у промислових містах Південного Сходу загострюється проблема безробіття.

Такі зміни в структурі й динаміці зовнішньої торгівлі, з одного боку, добре пояснюють, а з іншого — унеможливлюють динамічне економічне зростання в країні. Українці дедалі частіше змушені шукати роботу в Європі, а наша сировина забезпечує потреби в ній у країнах Азії, які стрімко зростають. Звідки потім надходить дедалі більше товарів, які купують українці. Відтак наша економіка постійно стискається. Наприклад, валовий внутрішній продукт (ВВП) України у 1999 році становив лише 44,7% від рівня 1991-го, після часткового відновлення у 2008-му до 81,4% від стартового рівня, після завершення чергового циклу відновлювальних зростань і спадів у 2020-му перебував уже на рівні лише у 66% від 1991-го й 78% — від 2008 року.

Старі помилки

І ця низхідна спіраль в економіці, коли після кожного наступного циклу зростання і спаду за останніх 30 років наша економіка опинялася щораз у гіршому стані, а більшість громадян ставали біднішими, аніж були до його початку, — не випадковість чи збіг. Це прямий наслідок того, що замість заохочення й захисту власного виробництва у високоприбуткових і високодинамічних секторах держава впродовж десятиліть залишалася пасивною у відстоюванні своїх економічних інтересів. Споглядала, як український ринок дедалі більше наповнювали товари, вироблені в інших країнах. А про її активні зусилля щодо стимулювання виробництва й просування експорту українських готових товарів на зовнішні ринки залишалося лише мріяти.

Вразливість української економіки різко зросла після вступу до Світової організації торгівлі у 2008 році. Ще до вступу до організації в Україні було різко знижено ставки мит на найрізноманітніші товари (див. «Гра на пониження»). Однак під час вступу до СОТ вони лягли в основу наших зобов’язань щодо так званих зв’язаних ставок — погодженого при вступі розміру мит, які країни — члени організації надалі не можуть перевищувати. У результаті, як свідчить порівняння з іншими країнами світу, в Україні «зв’язані ставки» було зафіксовано на рівнях, порівнянних із найбільш розвиненими та заможними країнами світу (ЄС, США, Японія, Канада), виробники яких мали незрівнянно більші конкурентні переваги, ніж українські. Водночас вони виявилися в рази нижчими порівняно з країнами, що розвиваються, зокрема й азійськими, які сьогодні буквально завалюють український ринок своєю готовою промисловою продукцією. Так у двосторонній торгівлі ми від початку виявилися в нерівних умовах.

У оптимістичних прогнозах щодо результатів вступу України до СОТ наголошувалося, що це призведе до зростання реальних доходів громадян і збільшення «ВВП не менше ніж на 2% у середньостроковій перспективі». Понад те, підготовлений у 2008 році Інститутом економічних досліджень та політичних консультацій огляд «Членство України в СОТ: огляд зобов’язань та коментарі до них» робив прогноз, що викликані вступом до СОТ зміни структури національного виробництва призведуть до «перерозподілу робочої сили з секторів, позиції яких погіршаться, зокрема внаслідок посилення міжнародної конкуренції, на користь галузей, які виграють унаслідок появи нових можливостей для розвитку». Врешті, ці зміни в структурі економіки й зовнішньої торгівлі за час, що відтоді минув, справді відбулися. Однак не в кращий, а в гірший бік.

І попри стереотипи, що нібито українська економіка потерпає від переорієнтації на торгівлю із ЄС чи Заходом, найбільшої шкоди після вступу до СОТ закономірно завдавала торгівля саме з країнами Східної Азії. Вона виявилася найдиспропорційнішою за товарною структурою та фактично перетворює Україну на сировинну колонію.

Українські чиновники останнім часом публічно співають дифірамби Китаю та сподіваються на вигоди від подальшої активізації економічної співпраці. Водночас цілковито ігнорується те, як саме зростає ця співпраця. Відтак приховується, що її подальше нарощування становить переважно загрози для України. Сукупний дефіцит торгівлі України лише з Китаєм за 2009–2020 роки перевищив $42,7 млрд. Аналогічна ситуація, хоч і в дещо менших масштабах, склалася і з іншими країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону (Південною Кореєю, Тайванем, В’єтнамом, Філіппінами, Таїландом). Останнім часом ситуація справді почала часткового змінюватися: обсяги українського експорту туди зростали швидше, а дефіцит торгівлі зменшувався. Проте захоплення стрімким зростанням валових обсягів експорту української продукції на азійські ринки супроводжується ігноруванням того факту, що воно відбувається вивозом дедалі більших обсягів сировини та зниження частки готової промислової продукції. Натомість в обмін ми, як і раніше, отримуємо саме готову продукцію.

Середня ставка мита на товари, які було імпортовано у 2020 році з країн Східної та Південно-Східної Азії, як свідчать дані Державної митної служби, становила менш як 3,7%. Тобто була цілком символічною і явно не здатною створити стимули для виробництва відповідної продукції в Україні (див. «Повні прилавки»). З таким рівнем митного захисту чи його відсутності доступність українського ринку для азійських виробників мало чим відрізняється від його доступності для країн, з якими ми маємо угоди про вільну торгівлю (зокрема й з ЄС). Водночас абсолютна більшість азійських країн й досі здійснює політику обмеження доступу готових товарів на свої внутрішні ринки, щоб підтримати й захистити власних виробників. Майже всі вони прагнуть формувати зовнішньоторговельні зв’язки, виходячи з власних інтересів: імпорту дефіцитної сировини й обладнання, яке вони не здатні поки що самостійно виробляти, та експорту готової промислової чи сільськогосподарської продукції з вищою доданою вартістю.

Натомість в Україні в умовах незахищеності внутрішнього ринку від напливу готової промислової продукції з азійських країн відсутні будь-які умови для розвитку нових виробництв замість старих промислових галузей, що занепадають. Адже виробництво в Азії вже налагоджене й має очевидні переваги через «ефект масштабу» та різні форми стимулювання державами експорту.

Водночас структура нашої торгівлі з ЄС і насамперед її динаміка значно сприятливіші для розвитку економіки України та її перспектив у майбутньому. Уже зараз у поставках на європейський ринок частка продукції української обробної промисловості значно більша за частку сировинних товарів, до того ж вона досить стрімко зростає. З $2,16 млрд у 2013-му обсяг експорту української продукції машинобудування сягнув $3,03 млрд у 2020 році, а її частка в усьому українському експорті до ЄС зросла за цей час із 10,6% до 16,2%. І за підсумками карантинного 2020-го експорт продукції машинобудування до Євросоюзу просів лише на 1%, порівняно з 2019 роком, натомість поставки всіх наших товарів туди зменшилися більш ніж на 10%. Водночас обсяг постачання сировинних товарів у наших поставках до ЄС навпаки зменшується, зокрема й завдяки квотам, які обмежують переважно таку продукцію. Урешті, Україна може бути значно цікавішою як виробничий майданчик саме для європейських індустріальних компаній, аніж для китайських гігантів, які зазвичай шукають лише ринків збуту для своїх уже готових товарів і сировини для їх виробництва.

Діяти, а не спостерігати

Ситуацію, у якій сьогодні перебуває Україна, можна окреслити як пригнічення економічного потенціалу, що виходить зі Сходу (Азії), та невикористані можливості нарощування експорту на Заході (насамперед у Європі). Саме з цього й мала б виходити нова державна політика щодо зовнішньої торгівлі. Звісно, потрібно брати до уваги чинні зобов’язання України в рамках Світової організації торгівлі й інші міжнародні угоди. Однак не можна забувати, що будь-які угоди й участь у певних організаціях мають сенс для України, як і будь-якої іншої країни, лише доки вони корисні для неї або вона може в їхніх межах відстоювати власні інтереси.

Інструментарій СОТ дає певні можливості захищати український ринок від засилля товарів з інших країн — членів організації. Однак проблема в тому, що за 13 років членства в цій організації такий інструментарій Україна використовувала вкрай пасивно. Водночас підхід до торговельної співпраці з різними партнерами давно потрібно докорінно змінювати й пильнувати передусім власний інтерес. Немає нічого поганого в тому, щоб бути великим експортером зерна, олії чи залізорудної сировини, якщо ми вже маємо відповідний потенціал. Але хибно погоджуватися на роль споживача імпортної готової продукції в обмін лише на право вивозити таку необхідну іншим державам сировину.

Адже щоб вирватися з бідності й стагнації, в яких Україна перебуває впродовж останніх десятиліть, потрібні тривалі та значно вищі від середньосвітових показники щорічного економічного зростання. Але ні агросектор, ані добувна промисловість з об’єктивних причин просто не в змозі їх забезпечити. Лише динамічне зростання виробництва найрізноманітніших готових промислових товарів і для внутрішнього споживання, і нарощування їхнього експорту здатні забезпечити такий результат.

Тому вихід із нинішнього тренду деградації та перехід до динамічного зростання цілковито залежить від того, чи відбудеться переосмислення державних пріоритетів на користь підтримки галузей із більшою глибиною переробки та питомою вагою витрат на оплату праці. Сподіватися далі, що ситуація виправиться за допомогою «невидимої руки ринку», марно. Цього не буде — доведено емпіричними шляхом за останні десятиліття. Розрив між заможнішими й біднішими країнами поглиблюється, забезпечуючи конкурентні переваги не тим, хто зробив ставку на відкритість і сподівання на «невидиму руку ринку», а тим, хто здійснював цілеспрямовану політику захисту й розвитку національної економіки. Тож і місце України в міжнародному розподілі праці залежатиме від того, чи виборюватиме його Україна активними зусиллями, чи погодиться на те, яке їй відведуть унаслідок дій інших гравців.

Замість спостерігати за інерційним сценарієм перетворення України на своєрідну ресурсну комору переважно азійських держав, нинішня роль держави має полягати в зміні такої тенденції. У центрі державної політики щодо торгівлі з іншими країнами має бути розвиток власного виробництва та внутрішнього ринку. Важлива проактивна економічна дипломатія й узалежнення можливостей для виробників з інших держав продавати в Україні готову продукцію з високою доданою вартістю від можливості реалізувати значні обсяги готової української продукції на ринках відповідних країн. Інакше доступ їхніх товарів на український ринок має бути всіма можливими способами ускладнено.  На користь України грає те, що переважно сировинна структура нинішнього українського експорту зорієнтована насамперед на країни, які є її великими чистими імпортерами, самі її гостро потребують і не зацікавлені закривати свої ринки для наших постачальників. Водночас багато з них не мають серйозної присутності на українському ринку, який сьогодні завалено на диспропорційній основі виробами з невеликої групи країн, ринки яких недоступні для українських виробників готових товарів.

З відвоювання частки на внутрішньому ринку має шанс стартувати історія успіху нового українського виробничого малого й середнього бізнесу (див. «Повні прилавки»). Саме після успіху на внутрішньому ринку та необхідного нарощування «м’язів» таким бізнесом могло б ітися й про вихід таких вітчизняних компаній на зовнішні ринки. Низка країн Азії, які ще 20–30 років тому перебували в значно гірших умовах, забезпечили собі стрімкі темпи нарощування виробництва завдяки залученню ліцензій і технологій для не найновіших зразків продукції. Водночас вони забезпечили собі стрімкі темпи нарощування виробництва й зайнятості та рівня доходів своїх громадян, створюючи дедалі платоспроможніший внутрішній ринок та оброслий «економічними м’язами» бізнес. Водночас у відносинах з Євросоюзом має працювати інша логіка. Низка виробників, які впродовж останніх років активно нарощують поставки своєї готової продукції на ринок ЄС, демонструють, що тут державна політика має полягати у знятті бар’єрів і забезпеченні і необхідними ресурсами для швидшого масштабування уже існуючих і потенціних точок зростання. Значно вища вартість праці в Європі, пришвидшення процесу приведення українського виробництва до європейських стандартів і державна підтримка виробників успішних на ринку ЄС готових товарів здатні забезпечити стрімке зростання й експорту, і виробництва та зайнятості в Україні.

Олександр Крамар

MIXADV

цікаве