Пострадянські трансформації в Україні

Кордун О. О., директор Європейського інституту,

науковий співробітник Інституту всесвітньої історії  НАН України

Після розпаду Радянського Союзу в Україні та інших країнах пострадянського простору розпочався складний і суперечливий трансформаційний період, який в історичній та політичній науці викликає безліч суперечок між ученими, починаючи вже з самої назви: «суспільство, що трансформується», «посткомуніcтичне», «постсоціалістичне», «перехідне» («транзитне»), «постколоніальне» чи «посттоталітарне», «пострадянське» суспільство тощо. Оскільки концепти «пострадянського простору» та «пострадянського періоду», попри їх дискусійність, залишаються домінуючим у наукових дослідженнях, автор спирався саме на них.

З огляду на складність і багатоаспектність процесів, чіткі часові рамки пострадянського періоду для України є доволі умовними. Відомий час підписання документів, які офіційно зафіксували розпад Радянського Союзу на початку грудня 1991 р. Але витоки процесів, що призвели до цієї події, можна знайти в середині 80-х років ХХ ст. і навіть раніше. Завершення пострадянського періоду також не є одномоментним процесом, який має чітку дату. Він відбувається різними темпами і у різних сферах, в т. ч різниться у територіальному вимірі. Так, О. Литвиненко вважає, що протягом 2013-2016 рр. пострадянський період у відносинах з РФ завершився. Його останній етап розпочався в 2003 р., а чергове загострення припало на 2013-2014 рр., коли РФ протиправно окупувала Крим і частину Донбасу.

Проблематиці змін, що відбулися в регіоні та окремих державах т. зв. пострадянського простору присвячено значну кількість праць історичного, політологічного, геополітичного, економічного, соціокультурного та філософського вимірів. Дослідниками здійснено ґрунтовний аналіз ключових питань пострадянських трансформацій в Україні; особливостей політичного режиму, який склався в Україні після розпаду СРСР; основних підходів до новітнього конституційного процесу та його неформальних складових; органів конституційного контролю та інших питань, пов’язаних з тематикою дослідження.

Осмислення проблем демократизації і переходів до демократії (transition to democrasy) здійснювалося у рамках транзитологічного підходу у 1980-90-х роках (Д. Ростоу, Х. Лінц, С. Хантінгтон, А. Пшеворський, Ф. Шміттер та ін.). З-поміж найбільш відомих спроб дослідити феномен гібридних форм політичних режимів можна виокремити праці таких західних вчених як Л. Даймонд, Т. Карозерс, С. Левіцкі та Л. Вей, Г. Хейл та ін.

Серед вітчизняних дослідників, які ґрунтовно займаються дослідженням демократичного транзиту та визначенням природи і характеристик політичного режиму на теренах України, варто відзначити роботи М. Головатого, В. Полохала, В. Якушика, О. Фісуна, Ю. Мацієвського, В. Горбатенка, С. Лінецького, А. Колодій, Г. Шипунова, В. Сухоноса, М. Михальченка, Г. Зеленько та ін.

Ю. Мацієвський, О. Бабкіна, М. Шаповаленко, В. Кремень, М. Мінакова, А. Портнов, Г. Касьянов, В. Томахів, Г. Шипунов, М. Шабанов, О. Скрипнюк у своїх працях приділяли увагу і теоретичним підходам щодо політичного режиму в Україні. Політичні режими у країнах Західної Європи були проаналізовані у роботах А. Кудряченка.

Узагальнюючи згадані дослідження, слід підкреслити принципову складність, неоднозначність та різноспрямованість процесів, характерних для цього періоду. Специфіка пострадянської трансформації полягає в тому, що Україні на початках своєї новітньої державності протягом короткого часу довелося одночасно вирішувати цілий комплекс економічних, політичних, соціальних, світоглядних та ін. проблем різного ступеню складності, серед яких:

– побудова ефективних державних інститутів на засадах демократії;

– кардинальна зміна законодавства;

– налагодження функціонування економіки на ринкових засадах за умов повної відсутності відповідного досвіду та фінансово-економічної інфраструктури (зокрема: запровадження Національного банку, власної валюти та платіжної системи, зупинення інфляції тощо);

– наздоганяюча модернізація у технологічній сфері; зміна структури виробництва;

– подолання регіональних, мовних, релігійних розломів;

– розбудова громадянського суспільства.

Через істотний брак ресурсів, часу та досвіду в процесі побудови державного механізму незалежної України відбулася фактична консервація чи часткове оновлення інституцій радянського часу. Йдеться не лише про ради народних депутатів різних рівнів, а й установи у таких найбільш важливих для пересічних громадян сферах, як освіта, охорона здоров’я, надання адміністративних послуг населенню, житлово-комунальне господарство тощо. Виняток складають КСУ, а в останні роки – ВАКС, НАБУ та САП. Тому створення і початок функціонування КСУ у 1997 р. став важливою віхою модернізації політичної системи України у напрямку наближення її до демократичних зразків.

У політичному плані відбувся дрейф від радянської республіки, в яку була вбудована «керівна і спрямовуюча роль» КПРС, через елементи парламентської республіки – до президентсько-парламентської (напівпрезидентської) республіки з широкими (в т.ч. негласними, а інколи – надзвичайними) повноваженнями президента. Після реформ 2004, 2014, 2016 рр. відбувається поступовий зворотній дрейф до парламентсько-президентської республіки.

Інститут президентства з’явився фактично як продукт трансформації партійно-державних структур пізнього соціалізму радянського зразка. Посади президента, зайняті в багатьох пострадянських країнах колишніми керівниками республіканських компартій, перетворилися на центри кристалізації неформальних владних мереж, що охопили всі політичні відносини в країні. В Україні другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук став спершу Головою Верховної Ради України, а згодом – першим всенародно обраним президентом; його місце на посаді Голови Верховної Ради зайняв колишній голова облвиконкому І. Плющ. Голова парторганізації «Південмашу», а потім «червоний директор» цього ж заводу Л. Кучма став прем’єр-міністром, а згодом – другим всенародно обраним президентом. Подібні процеси відбувалися і в багатьох інших пострадянських країнах.

Головним викликом для ринкових трансформацій вітчизняної економіки у період незалежності стали накопичені структурні диспропорції, викликані особливостями адміністративно-командної системи управління радянських часів. Проявами зазначених явищ науковці називають: переважання важкої промисловості та енергетики (близько 70%) в структурі виробництва; відсутність завершеного циклу виробництва на більшості підприємств; високий рівень енергетичної залежності й енергоємності виробництва; застарілість матеріально-технічної бази і, як наслідок, низька конкурентоздатність вітчизняної продукції на глобальному ринку; значний тягар мілітаризації економіки (4/5 підприємств працювали для потреб ВПК), слабо розвинений сектор послуг та виробництва товарів широкого вжитку; хронічна криза неефективного колгоспного сільськогосподарського виробництва.

У перші роки незалежності було проведено непродуману, неефективну та несправедливу масову приватизацію «загальнонародної власності», яка, по суті своїй, стала її перерозподілом на користь невеликого прошарку нових власників. У суспільній свідомості вона описується словом зі злодійського жаргону на кшталт «дерибан» (незаконне привласнення цінних речей у колі обраних чи «своїх»), чи аналогічним за змістом неологізмом-контамінацією «прихватизація».

Така економічна тактика призвела до суттєвого зниження промислового потенціалу і деіндустраліалізації країни. Значна кількість приватизованих підприємств протягом нетривалого періоду була доведена до банкрутства і, фактично, продана як металобрухт. Економічно активними залишилися лише підприємства, які отримували значні дотації з державного бюджету, мали держзамовлення чи/та монопольні преференції.

Проекцією домінування неформальних інститутів та відносин на економічну сферу став високий ступінь тінізації економічних процесів, яка оцінюється в обсязі від 20% до майже 50% всієї української економіки, залежно від методології. Йдеться про ту економічну діяльність, яка з різних причин не врахована у офіційній статистиці, але існує майже в усіх сферах соціально-економічних відносин – від дрібного підприємництва до великих корпорацій або навіть центральних органів влади.

В економічній сфері відбувся перехід від державно-монополістичного соціалізму радянського зразка до олігархічного капіталізму, за якого основні статки сформувалися на основі маніпуляцій із державним та місцевими бюджетами, на тлі того, що підприємницька економічна діяльність залишалася зарегульованою і залежною від волі чиновників. Це створило природні умови для зростання корупції, роздування штатів і безконтрольності української бюрократії. Сформовані таким чином капітали лягли в основу сьогоднішніх політико-економічних «кланів».

У результаті стрімких соціально-економічних змін більшість представників пострадянського суспільства опинилась у світоглядній дезорієнтації, зазнала різкого зниження рівня життя та інших негативних наслідків зміни соціального статусу. Характерною ознакою стало збільшення в соціальній структурі кількості осіб, які працюють, але при цьому є соціально невлаштованими. Цих людей останнім часом виділяють в окремий специфічний прошарок сучасних суспільств – т.зв. прекаріат (утворено контамінацією слів «пролетаріат» та лат. precarium – «нестабільний»).

Саме ці складні процеси зумовили формування в Україні неопатримоніальних владних мереж (О. Фісун), метою яких було отримання корупційної ренти у державному секторі, і які конкурували один з одним на загальнодержавному рівні за контроль над урядом, парламентом та державними монополіями. Ці мережі формувалися навколо підприємств-монополістів або політиків/чиновників високого рангу, які завдяки своїй посаді мали доступ до розподілу бюджетних грошей чи соціальних благ. Для пересічної пострадянської людини участь у вертикально інтегрованих (пірамідальних/ієрархічних) соціальних структурах стала одним зі способів адаптації та способом виживання у складних соціально-економічних умовах.

На думку багатьох дослідників, ключовим чинником відставання України у демократичному розвитку стала відсутність тривкого (історично значимого в часовому вимірі) досвіду самостійного державного життя в умовах демократії та ринкової економіки. До аналогічного висновку на основі дослідження спільного та особливого у трансформаціях їхніх кран приходять дослідники і з інших пострадянських країн, зокрема Казахстану та Грузії. Таку тезу підтверджує й досвід країн Балтії та постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, де демократичні зміни відбувалися в набагато вищому темпі та мали глибший характер.

Сучасні дослідження підштовхують до переосмислення досвіду української революції та державності 1917-1921 рр., як і української державності у формі УРСР. Сьогодні дедалі очевидніше стає, що навіть відносно нетривалий період власної державності України справив глибокий і далекосяжний вплив на існування квазідержавного утворення під назвою УРСР. Остання була створена за більшовицькою моделлю, але на національній основі і на загал у межах, які були визначені декретами УНР. Саме ці межі стали згодом для СРСР однією з формальних причин приєднання Західної України. Як вважає С. Рябокінь, саме цей досвід створив історичний прецедент, який у наступні роки давав підстави боротися за незалежність України й апелювати до нього – ідеологам повстанського руху 20-х років ХХ ст., діячам Карпатської Україні, ОУН та українським дисидентам 60-70-х рр.

Існування УРСР в рамках СРСР на умовах жорсткої федерації зумовила залежність політичного, економічного та культурного життя на цій території від уніфікованих вимог союзного центру, структуру та функціонал органів державної влади і самоврядування, систему відбору керівних кадрів та зміст їхньої компетенції. Реальна суб’єктність УРСР (попри наявність формальних атрибутів: статусу країни-засновниці ООН, кордонів, столиці тощо) була обмежена вимогами союзної Конституції та законів щодо грошово-кредитної системи, єдиного громадянства.

Однак саме цей період створив можливості для постання незалежної України. Після розпаду СРСР за незначний за історичними мірками, але надзвичайно насичений подіями, час Україна пройшла шлях до повноцінної держави. Було завершено формування засад української державності, сформовано апарат державного управління, включаючи ті органі, які не існували в УРСР чи навіть СРСР.

Розглядаючи підходи до осмислення пострадянського періоду, не можна оминути увагою дискусію щодо статусу України в рамках СРСР та Російської імперії. Ціла низка дослідників пропонує інтерпретувати ситуацію в пострадянській Україні крізь призму і в категоріях постколоніальних студій. До такого підходу, зокрема схиляються дослідники політичного режиму в пострадянській Україні (О. Фісун, Ю. Мацієвський, О. Долженков, М. Мінаков та ін.), які вважають причиною суттєвого відставання України від сусідів по Центральній та Східній Європі у розвитку демократичних інститутів тривале перебування більшості її земель у статусі напівколонії чи колонії Російської імперії. Вони пропонують розглядати ситуацію у пострадянській Україні з точки зору постколоніальних переходів до демократії, аналогічних тим, що відбувалися у країнах «третього світу».

Однак застосування колоніальної парадигми щодо України ускладнено низкою чинників, зокрема проблематичністю такого підходу в рамках класичного розуміння колоніалізму (експлуатації як сировинної бази в інтересах метрополії) та неоднозначністю статусу України та її еліт у Російській імперії та СРСР. Окрім того, сприйняттю концепції постколоніального статусу України заважають надмірна публіцистичність та переважання оцінково-емоційного підходу. Найбільш обґрунтованою видається позиція дослідників, які вказують на наявність ознак колоніалізму у мовній та культурній сфері.

Але в контексті цього дослідження нас цікавить не стільки доведення факту колоніального статусу України, скільки наявність реальних негативних наслідків тривалого перебування значної частини України у складі Російської імперії, а згодом – Союзу Радянських Соціалістичних Республік, яке позначилося на всіх сферах соціального життя України, визначивши траєкторії та темпи руху в пострадянський час.

У результаті політики, що здійснювалася у Російській імперії та СРСР, Україна була специфічною їх частиною, яка de facto мала ознаки колонії з усіма притаманними таким країнам деформаціями:

– Аномія, втрата повноцінної суб’єктності, прийняття провінційної сутності, культурної та політичної вторинності. Як наслідок, низький рівень самоорганізації, гіпертрофований патерналізм більшості населення.

– Домінування російської мови та культури, наративів, політичних, геополітичних, ідеологічних орієнтацій. Маргінальна й репресована українська ідентичність.

– Наслідування культурних практик та зразків центру.

– Знищена національно свідома і національно орієнтована еліта.

– Низький ступінь консолідації національних еліт та громадян на загальнонаціональному (загальнодержавному, громадсько-політичному) рівні через низький рівень довіри до державних інститутів. Відсутність спільних/глобальних проектів/моделей майбутнього, прийнятних для більшості громадян та представників еліти.

– Колоніальна структура економіки. Бюджетоутворюючими все ще є залишки функціональної спеціалізації України всередині радянської економіки – металургійна та хімічна сфери промисловості.

Слід зазначити, що поняття «колонія», яке використовується низкою дослідників щодо України в складі СРСР, несе додаткові негативні конотації, які можуть спотворювати його сутність. Тому потребує своєї подальшої концептуалізації ідея щодо використання в контексті історії українських земель у складі імперій та СРСР поняття «провінція» у первісному значенні цього слова (від лат. pro vincere Romanis – контролювати/торжествувати від імені Римлян, те, що завойовано/переможено) завойована територія народу, що перебуває в залежності від Риму, на якій вже встановлений Pax Romania, «римський порядок». Такий підхід дозволив би примирити в рамках єдиної концепції різні позиції щодо статусу українських земель у складі Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської чи Оттоманської імперій та СРСР, тим самим розширивши часові та географічні рамки, водночас не оминаючи розгляду особливостей у ставленні до них з боку столиці, в управлінні, мовно-культурній політиці, структурі економіки, самоідентифікації тощо.

Отже, ключовими чинниками, що визначили трансформації в пострадянських країнах на загал, і в Україні зокрема, стали: комплексність економічних, політичних, соціальних, світоглядних та інших проблем, вирішення яких ускладнювалося відсутністю тривкого (історично значимого в часовому вимірі) досвіду самостійного державного життя в умовах демократії та ринкової економіки, а також стратегії швидкого особистого збагачення за рахунок державних ресурсів, обрані політичними елітами України.

Спільним для більшості сучасних підходів у дослідженні пострадянського періоду є твердження як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників про те, що після отримання Україною незалежності в ній (як і в переважній більшості держав пострадянського простору, за винятком країн Балтії) сформувався один із різновидів «гібридного» політичного режиму, тобто такого, що поєднує у собі як демократичні, так і авторитарні ознаки.

У даному разі слово «гібридний» (від лат. hibrida, hybrida – змішування) вживається у своєму переносному значенні – як щось, що поєднує ознаки (характеристики, властивості) різних об’єктів та явищ. Термін виник як альтернатива жорсткій дихотомії «авторитаризм – демократія».

В українській мові слово «гібрид» (та утворені від нього прикметники) може нести негативні конотації, пов’язані з його синонімічним рядом, – покруч, суржик, метис, ублюдок (розм.).

Тому одним з більш нейтральних українських відповідників міг би стати термін «змішана» або «комбінована» демократія.

Або ж як узагальнююче поняття можна було б вжити термін «номінальна демократія» (від лат. nominalis – іменний, той, що існує умовно (тільки за назвою)) – тобто демократія за назвою, що не відповідає своїй назві за сутністю та не виконує свого призначення. Це близько до розуміння, яке вкладають у цей термін такі дослідники як Р.Кохейн (Keohane), Дж. Матларі (Matlary) чи М.Требілкок (Trebilcock): номінальна демократія відповідає демократичним стандартам на поверхні і втілює риторику демократії, але не має відповідного змісту.

Однак спроба запровадження нового терміну може внести додаткову плутанину й ускладнювати загальну класифікацію та подальшу концептуалізацію політико-історичного феномену пострадянських політичних режимів, що і без того є непростою задачею внаслідок суперечливої природи цих режимів. Тому поки що доцільним вбачається використання терміну «гібридний політичний режим» як такого, що на даному етапі найчастіше використовується в науковій літературі та міжнародних рейтингах на кшталт «Індекс демократії». Відповідно до цього рейтингу, Україна у 2019 р. посіла 78 місце з 167 країн та територій за Індексом демократії, покращивши своє місце з 84 позиції у індексі 2018 року.

Безумовно, будь-якому політичному режиму (в т.ч. пострадянському) притаманні багатошаровість та наявність ознак різних типів режимів. Головне дослідницьке завдання полягає в інтерпретації їх співвідношення. Наразі дослідники не мають єдності у визначенні типу політичного режиму в Україні. Більшість із них описують політичний режим в Україні як проміжну форму політичного режиму у термінах «демократії (чи авторитаризму) з прикметниками» – «деформована», «дефектна», «делегативна», «неліберальна» та ін. демократія тощо, які при цьому не виключають одне одного. У результаті, одна країна може асоціюватися з більш ніж одним типом політичного режиму. Тому політичний режим України може бути кваліфікований як «електоральний авторитаризм» (А. Шедлер), «квазі-демократія» (Л. Морліно), «напівавторитаризм» (М. Оттауей) або ж як «змагальний авторитаризм» (Л. Вей та С. Левіцкі), «дефектна демократія» (В. Меркель та А. Круассан) та ін. На позначення політичного режиму в Україні також використовуються різноманітні (часто публіцистичні) терміни на кшталт «клептократія», «партократія», «олігархія», «какістократія» тощо. Ф. Шмиттер, Г. О’Доннелл та низка інших дослідників використовують для позначення проміжних між авторитаризмом та демократією політичних режимів терміни, утворені шляхом гри слів на основі термінів «демократія» та «диктатура», – «диктабланда» та «демокрадура» («демократура»).

Оскільки процес концептуалізації змішаних політичних режимів усе ще триває, ключовими для розуміння сутності політичного режиму пострадянської України для нас є ознаки такого режиму.

Гібридним вважається політичний режим, що поєднує в собі ознаки різних типів політичних режимів. Найчастіше йдеться про такі політичні режими, які поєднують ознаки демократії та авторитаризму. Базовий критерій для розрізнення демократій від автократій – наявність реальних (конкурентних) виборів.

Серед інших ознак демократичності режиму:

– Виборність парламенту.

– Формальна юридична рівність усіх громадян.

– Гарантії прав меншості.

– До авторитарних елементів відносять:

– Широкі законодавчі повноваження президента та уряду.

– Непідконтрольність, непрозорість влади.

– Обмежене коло людей, які мають реальну владу.

За висновками Г. Шипунова, в Україні президенти намагаються підпорядкувати собі законодавчу та судову гілку влади і/або діяти в обхід них, паралельно послаблюючи їх розвиток. Однак, на відміну від повністю авторитарних режимів, парламент у ній становить важливий центр опозиції режиму, а суди можуть виносити вердикти, що обмежують неконституційні дії представників виконавчої влади всіх рівнів.

В. Меркель та А. Круассан звертають увагу також на те, що в дефектних демократіях неформальні правила та структури (клієнтелізм, персоналізм, корупція, картелі), спотворюють або витісняють формальні інститути та правила, процедури і практики. Неформальні інститути проникають в оболонку формальних інститутів і заповнюють її згідно зі своєю функціональною логікою. І, як зазначає Г. Хейл, переважання неформальних інститутів над формальними є визначальною ознакою для гібридних режимів.

О. Фісун та інші автори наводять доволі переконливі аргументи, визначаючи пострадянський політичний режим як неопатримоніальний, в якому симбіотично поєднуються елементи традиційного суспільства (клієнталізм) і сучасні практики. Принаймні така концепція має значний пояснювальний потенціал для багатьох політичних та економічних явищ у пострадянській Україні.

Як доводять сучасні дослідження, зокрема нова ґрунтовна праця польського історика А. Мончака «Нерівна приязнь. Клієнтарні взаємини в історичній перспективі», клієнталізм – це універсальне для різних людських спільнот явище, притаманне в різних проявах різним суспільствам у різний час. Тобто не лише Україні чи Росії чи іншим пострадянським державам, але навіть сучасним Італії, Німеччині чи США з їх глибокими правовими традиціями.

Однак у пострадянських умовах клієнтели набувають гіпертрофованих форм, які фактично підміняють собою державні інституції або кардинально спотворюють зміст їхньої діяльності. Так, включеність суддів КСУ до таких неформальних мереж може впливати на зміст діяльності цього органу, неупередженість та обґрунтованість його рішень.

У результаті діяльність політичних інститутів, конституційних органів відбувається у двох вимірах: формальному (номінальному), який базується на Конституції, законах та підзаконних нормативно-правових актах, та реальному (неформальному, фактичному, тіньовому, латентному), основу якого складає система патримоніальних відносин, контроль за певними галузями/підприємствами, корупція, адміністративний ресурс, «телефонне право» інші неформальні практики, спрямовані на доступ до ресурсів.

Саме тому у дослідженні пострадянського періоду важливе значення мають неоінституційні підходи, в рамках яких досліджуються не тільки формальні інститути та кодифіковані правила, а й неформальні, що дозволяє точніше описати та проаналізувати фактичний стан політичного процесу.

Проекцією неформальних відносин у політичній системі на конституційну сферу є феномен неформальної чи фактичної конституції, який розглядався у роботах науковців С. Рабіновича, А. Юзькова, І. Сліденка, В. Федоренка тощо.

В основі неформальної конституції України постає домінування інституту президента – незалежно від передбаченого юридичною Конституцією обсягу повноважень глави держави.

Адміністрація Президента України (у 1991-2005 та 2010-2019 рр.), Секретаріат Президента України (у 2005-2010 рр.), а від червня 2019 р. Офіс Президента України – постійно діючий допоміжний орган, не передбачений Конституцією та законами України, є своєрідним «інституційним центром» пострадянських клієнт-патрональних (суверен-васальних) «пірамід». Впливовість цього органу у політичній системі виступає одним з яскравих прикладів домінування неформальних правил над формальними.

Саме з цього центра здійснюється неформальний контроль над парламентом, судами, урядом та грошовими потоками. При цьому зміна поколінь чи представників різних політичних кланів у цьому органі суттєво не змінює його ролі та способів забезпечення його впливу, а представники інших органів державної влади та місцевого самоврядування незмінно визнають його зверхність та «неформальну легітимність» у рамках колективного пакту владних еліт.

До далеко неповного переліку зі сфери відання АП, відповідно до «неофіційної конституції», належить: розробка стратегії зовнішньої політики; вирішення кадрових питань (навіть у тих призначеннях, що віднесені до компетенції інших конституційних органів влади, передусім КМУ); визначення пріоритетів законотворчої діяльності, «бажаних» рішень судів у резонансних справах; відстеження та упередження загроз для режиму та персональної влади президента; призначення «цапів-відбувайлів», «друзів» та «ворогів народу»; розподіл сфер впливу й доступу до ресурсів оточення президента та призначення «смотрящіх» (термін, який прийшов у політичний жаргон з кримінального світу, означає особу («авторитета»), уповноважену «вирішувати питання» та «відповідати за ситуацію» в певній сфері/адміністративній одиниці).

Прізвища багатьох керівників президентських адміністрацій (Д. Табачник, Є. Кушнарьов, В. Литвин, В. Медведчук, В. Балога, С. Льовочкін, А. Клюєв, А. Богдан, А. Єрмак) неодноразово фігурували у журналістських розслідуваннях неформального впливу та інших тіньових механізмів політичного режиму.

Як наслідок такого домінування інституту президента для України характерним є дуалізм/бікефальність («двоголовість») урядування. Формальні повноваження (передбачені Конституцією та законами України) у сфері відповідальності виконавчої влади належать Кабінету Міністрів України, а неформальні (але від того не менш важливі) – зосереджені в руках президента та його адміністрації. Інституційно-правовий зміст дуалізму («двоголовості») виконавчої влади в Україні та особливості взаємостосунків між президентом і урядом викладено також у роботах Ю. Шемшученка та В. Авер’янова. Особливості формування режимів персональної президентської влади в пострадянських умовах розглядає В. Смірнова.

Боротьба за владу між президентом, парламентом та урядом мала своїм наслідком затягування впродовж п’яти років (з 1991 до 1996) процесу укладання нової Конституції. У ній була прописана президентсько-парламентська система, в якій президент мав серйозні важелі впливу на виконавчу гілку влади, включно з прем’єр-міністром, урядом та мережею голів держадміністрацій чи представників президента в регіонах. Однак за Верховною Радою зберігався високий рівень незалежності й мала збалансований вплив на судову систему.

Водночас, Конституція залишила нерозв’язаними багато питань, особливо у сфері взаємин у трикутнику «президент – парламент – уряд». Зокрема, не було жодних згадок про те, яким чином парламент у цілому чи політичні сили, що здобули в ньому більшість, долучаються до формування уряду. Парламент мав лише надавати президентові згоду на призначення прем’єра. А в подальшому лише президент впливав на склад і роботу уряду – шляхом видання обов’язкових для виконання урядовцями актів, що підкріплювалося і реальною можливістю звільняти членів уряду, у тому числі прем’єра, без згоди формальної парламентської більшості, яка підтримала кандидатуру цього прем’єра.

Конституційна невизначеність залишала широкі можливості для головних політичних áкторів змінювати свої повноваження. Навіть після ухвалення Конституції України 1996 р., відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції, Президент України протягом трьох років мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з неврегульованих законами економічних питань, які мали силу закону. Таким чином, тогочасний Президент України Л. Кучма у період з 1996–1999 рр. отримав широкі можливості для формування такими «квазізаконами» суттєвих умов економічної діяльності, фактично оминаючи парламент і законодавчу процедуру.

Враховуючи вплив президентів на політичні процеси, їхні особисті якості визначали і ступінь демократичності політичної системи України, а каденції можуть стати основою для періодизації її трансформацій.

Пік формування гібридної політичної системи припав на часи президентства Л.Кучми (19 липня 1994 р. – 23 січня 2005 р.). Це складний і суперечливий період української історії.

З одного боку, були сформовані основи державності України, основні політичні інститути, традиції, символи, ухвалена нова Конституція України тощо. Прийшовши до влади на проросійських лозунгах, зокрема, обіцяючи запровадити в Україні двомовність, Леонід Кучма досить швидко перейшов на «державницькі», як казали тоді, позиції та почав шукати союзників у націонал-демократичному політичному таборі. Єдиний поки що з українських президентів, хто був переобраний на другий строк.

З іншого, – саме на цей час припав пік формування особливостей гібридного політичного режиму, держави та інших інституцій пострадянської України. Саме при Л. Кучмі було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися бізнес-структури вітчизняних олігархів, та остаточно сформувався неопатримоніальний політичний режим.

Узагальнюючи різні дослідження, можна подати такий опис пострадянського режиму в Україні:

– Основу політичного режиму становить «неопатримоніальна піраміда» – складна багаторівнева мережа владно-політичних, регіональних, бізнесових, сімейних, етнічних груп («кланів»), що формується навколо патрона, який посідає в даний час посаду президента України (або іншу високу державну посаду, що дає доступ до розподілу ресурсів).

– Держава/державний орган управляється цієї особою як приватне володіння (патримоніум), а різні суспільні та державні функції й інститути використовуються у приватних інтересах і перетворюються на джерело власних доходів.

– Органи влади (виконавча влада, парламент, суди тощо), партії, а також сателітні організації, популярні ЗМІ, «дружній» бізнес є частиною таких відносин. При цьому домінуючу позицію посідає виконавча влада, яка намагається підпорядкувати собі законодавчу та судову гілку влади і/або діяти в обхід них, паралельно послаблюючи їх розвиток. Однак, на відміну від авторитарних режимів, парламент становить важливий центр опозиції режиму, а суди можуть виносити вердикти, що обмежують неконституційні дії представників виконавчої влади всіх рівнів.

– Під час виборів клієнтарно-патронажні мережі під виглядом політичних партій (т.зв. «партії влади») конкурують між собою за монополізацію, захоплення та розподіл державних ресурсів. Приналежність до тієї чи іншої партії визначається груповими матеріальними інтересами та особистими зв’язками. Їх ідеологічні орієнтації мають переважно технологічний характер і визначаються коливанням кон’юнктури для мобілізації різних сегментів електорату. Опозиційні сили, які формально виступають проти «партії влади», фактично розвиваються в якості альтернативних клієнтарно-патронажних мереж.

– На верхівці піраміди перебувають особисто віддані патрону люди, які займають ключові позиції в державному апараті й керівництві «партії влади», силових структурах, основних галузях економіки.

Наслідком розвитку такої системи стає:

– Слабкість і/чи корумпованість інститутів, що забезпечують верховенство права: судової системи, прокуратури, органів внутрішніх справ. Названі структури перебувають у глибокій залежності від патримоніальних «пірамід» («кланів» тощо), що контролюють виконавчу владу.

– Слабкий розвиток суспільних «противаг» влади – незалежних ЗМІ й неурядових організацій. Найбільші мас-медіа зосереджені в руках представників верхівки неопатримоніальних «пірамід», що використовують їх для створення перекрученої картини політичної дійсності. Неурядові організації ще недостатньо сильні, щоб налагодити ефективну комунікацію по лінії «влада-суспільство» й системно впливати на владу. Ситуація у ЗМІ характеризується як «упереджений плюралізм» – коли є багато медіа, але кожне окремо не прагне до об’єктивності, а має власний упереджений порядок денний.

– Політизація силових структур, їх слабка підконтрольність цивільному контролю та громадянському суспільству. Силові структури беруть участь у політичному процесі, забезпечуючи прихід до влади «нових» політичних сил або утримання влади в руках «старих». Силові структури підпорядковуються і жорстко контролюються провладною групою та використовуються як знаряддя й інструмент насильства, каральний орган для боротьби з політичними опонентами, для тиску на працівників засобів масової інформації та залякування громадських активістів і населення.

Відштовхуючись від розуміння цих «вузьких місць», у 1999 р. здобувачем у співавторстві з Р. Павленком було обґрунтовано необхідність переходу України до парламентсько-президентської моделі влади, визначальною рисою якої є існування сильного прем’єра, який спирається на парламентську більшість і в своїй діяльності не залежить від глави держави, а уряд формується з урахуванням розкладу політичних сил у парламенті.

Було сформульоване тезу про необхідність запровадити в Конституції України положення щодо парламентської відповідальності уряду та формування Кабінету Міністрів інституйованою більшістю Верховної Ради України у вигляді коаліції депутатських фракцій. Були запропоновані конкретні пропозиції до тексту змін до Конституції України, що передбачали такі новації. На основі цих розробок у 1999 р. було підготовлено проект змін до Конституції, спрямований на поєднання досягнень європейської конституційної думки, українських реалій та основних тенденцій у підходах до конституційної реформи, які можна простежити у заявах і пропозиціях українських політичних сил.

Після обговорень та доопрацювань ці пропозиції були презентовані широкому загалові на спеціальній прес-конференції, яка відбулася 2 вересня 2002 р., в якості основи для широкої публічної дискусії щодо можливих напрямів конституційних змін.

У рамках проекту Міжнародного інституту порівняльного аналізу та Школи політичної аналітики НаУКМА ці пропозиції щодо можливих шляхів збалансування повноважень органів влади в Україні були спрямовані до органів влади, політичних партій, громадських організацій та наукових установ.

Основні положення цього дослідження були опубліковані у вигляді низки статей для наукових журналів у 1999 – 2002 рр., а також колективної наукової монографії «Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні», що вийшла друком у видавництві Міжрегіональної Академії управління персоналом. Здобувач виступив керівником авторського колективу та здійснював загальну редакцію цього видання. У монографії було розкрито глибинні чинники відставання України у реформуванні політичної системи,  викладено теоретичні роздуми про сутність виконавчої влади в пострадянському суспільстві та запропоновано практичні рекомендації щодо шляхів подолання існуючих проблем у реалізації державної влади.

Як підсумок аналізу новітнього конституційного процесу, було зроблено висновок, що однією з головних причин політичних криз, які пережила та переживає Україна, є не стільки недоліки тексту Конституції України, скільки відсутність належної політико-правової культури, поваги до Основного Закону, несприйняття представниками влади принципу верховенства права. До цього додається реалізація ними партикулярних стратегій, спрямованих на доступ до розподілу ресурсів та утримання влади.

Простих рецептів подолання цієї ситуації, на жаль, не існує. Перспективи позитивних змін у діяльності КСУ неможливі у відриві від загальних позитивних змін у країні. Адже відхилення від конституційно встановлених норм є наслідком системних проблем, породжених особливостями політичного режиму в Україні.

Напрямками бажаного розвитку України є:

– Поглиблення політичної демократії.

– Повернення реального змісту поняттю «демократична, правова та соціальна держава», проголошеному у Конституції.

– Зміцнення громадянського суспільства.

– Зростання політичної культури громадян.

– Забезпечення необхідних умов для вільного розвитку культур всіх націй і народностей.

– Побудова ефективної системи державних органів, передусім – незалежної судової влади.

Однак демократичні механізм дії прав і свобод можуть бути повноцінно реалізовані лише в разі формування відповідних їм економічних і суспільних відносин. А вони можливі як результат успішних соціально-економічних реформ, що матимуть наслідком реальне підвищення життєвого рівня населення.

Надії щодо демократизації режиму в цілому пов’язуються з потенційними можливостями поступового усвідомлення елітами необхідності домінування єдиних формальних правил гри, зокрема з такими чинниками:

1) у цілому конкурентним характером політичних процесів в Україні, що, принаймні до останнього часу, унеможливлював встановлення якихось форм авторитарної влади в країні;

2) циклічним характером криз режиму, що відкривають вікно можливостей для встановлення єдиних правил політичної/економічної гри;

3) приходом до влади політичних сил, що представляють інтереси тих прошарків населення, які виступають під умовною назвою «середнього класу»;

4) фактичним завершенням накопичення первісного капіталу в Україні, що ставить на порядок денний питання щодо збереження та передання у спадок своєї власності представниками олігархічних груп.

Позитивним змінам у країні могла б сприяти і продумана випереджаюча конституційна реформа в інтересах більшості громадян, в результаті якої до чинної Конституції України були б внесені зміни, які відображатимуть не лише нові реалії, що склалися за останні 30 років, але й спільне бачення майбутнього українського народу. З цією метою можливл варто було б повернутися до ідеї Конституційної асамблеї за участі широкого кола вчених, експертів, лідерів місцевого самоврядування, громадських активістів, представників суспільних інститутів, які користуються найбільшою довірою громадян. Серед першочергових завдань реформи – посилення місцевого самоврядування, уточнення меж компетенції Президента України, повноважень допоміжних органів інституту Президента (Офісу/Адміністрації Президента України, Державного управління справами та ін.) – передусім у законах «Про Президента України», «Про Кабінет Міністрів України», майбутніх законах «Про префектів», «Про консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, що забезпечують здійснення повноважень Президента України» та ін.

MIXADV

цікаве