Професія українського журналіста (саме так – Українського, бо без патріотизму ця професія перетворюється в антидержавну проституцію), яка постала з совкової заборони і тотальної цензури стрімко розвивалась з ІІ пол. 1980-х до початку 2000-х.
Потім більшість журналістського цеху поглинули гроші, формалізм, і навіть наративи нашого ворога з Москви.
Яскравих прикладів журналістів часів совєцької окупації не багато, але це були справжні герої, які наближали нашу Незалежність: В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Іван Дзюба, Святослав Караванський, Юрій Литвин, Надія Світлична, Данило Кулиняк.
За свою професію вони отримували строки ув’язнення, заборону писати і говорити.
Варто згадати десятки імен українських журналістів, яких через професійну діяльність підло вбили: Мирон Ляхович, Вадим Бойко, Юрій Османов, Ігор Кузик, Петро Шевченко, Георгій Гонгадзе, Ігор Александров та багато інш.
На жаль, за останнє двадцятиріччя у нас сформувався великий прошарок дешевих хвойд, які працюють на замовлення магнатів та ворожої до нас РФ.
Лава антижурналістського інкубатора дуже велика.
До бруду, який чорнить медійну професію пристали мосейчук, лещенко, найєм, гордон, скрипін та решта посіпак.
На щастя, українська журналістика жива, вона тримається і розвивається.
З відданих професії можу виділити журналістські колективи Армія FM, “Прямого”, 5 каналу, АТR, Еспресо, 4-го, колектив “Антизомбі” і “Громадянська оборона”, Тараса Чорновола і Тетяну Чорновол, Наталку Фіцич, Ірину Геращенко, Ларису Губіну, Світлану Орловську, Олену Курбанову, Яну Конотоп, Матвія Ганапольського, Романа Чайку, Сергія Висоцького, Вікторію Сюмар та багато інших.
Зі святом, колеги!