Привиди блукають Кропивницьким

Цивілізація несвободи

16/06/2021 admin 0

художник Клавдій Лєбєдєв. картина «Знищення новгородського віча». 1889 Чому сучасні російські мільярдери є лише розпорядниками активів і до чого тут Чинґісхан Більшість того, що відбувається […]

 

Мудрою була та людина, яка придумала крилатий афоризм: ламати – не будувати. Особливо глибокий зміст його відчутний сьогодні, коли зникають у невідоме споруджені колись об’єкти, нові народжуються у муках пекельних. У окремих зонах України зафіксовано кілька непростих, скоріше масштабних споруд, пам’яток історії, культури та архітектури, яким дано загадкову назву – привиди. Лідерство серед них, на жаль, належить Кіровоградщині. Про них – наша розповідь.

Пам’ятаю будівництво цукрового заводу у с. Липняжці Добровеличківського району. Троє представників газети «Кіровоградська правда» – завідуючий відділом промисловості, будівництва і транспорту Михайло Пісковий, фотокор Василь Ковпак і я за завданням редакції готували спеціальні випуски про хід будівництва підприємства, його інфраструктуру та людей. Розповідали про виробничі цехи, укомплектовані польським обладнанням, 9-ти поверхові будинки для майбутніх заводчан, велику їдальню, сучасний Будинок культури, поштове відділення. На початку 2000-х років все те полетіло шкереберть, запустіли цехи, розкрадено незмонтоване обладнання, пустують 5 чи 6 так і не заселених будинків. Нелегкий спогад… Ще тяжче від реалій, що тривають у м. Долинській, де будували гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд. Його мали завершити у 2005 році. Сталося як з Липняжкою: пшик. Цілий мікрорайон міста сьогодні є свідком безгосподарності і байдужості керівників нової держави України.

Епідемія самознищення опустилася з обласного масштабу на його адміністративний центр – місто Кропивницький. Не буду називати підприємства-гіганти, деякі єдині у тодішньому СРСР, тепер уже їхні привиди. Зупинюся на пам’ятках історії, культури, архітектури, без яких не має повноцінного життя жоден населений пункт, особливо обласний центр. Наш донедавна Кіровоград, тепер Кропивницький, особливою кількістю пам’яток ніколи не відзначався. Крім Леніну-Кірову, пізніше Т. Шевченку, Б. Хмельницькому ми ніколи нічого путнього не мали. Бо хто міг щось творити? Перший кваліфікований скульптор у особі Аркадія Мацієвського з’явився у місті лиш на початку 1970-х. Два роки по тому до нас прибув талановитий, з академічною освітою Віктор Френчко. Відтоді все почалося. Мені добре відомі організаторські, пробивні здібності Аркадія Юхимовича, майстерність, вимогливість до себе, відданість роботі Віктора Васильовича. Те, що вони створили за 35 років спільно, вражає. Але ніхто – ні вони, ні замовники, ні керівники міста – не могли передбачити подальший політичний розвиток країни, яка тоді називалася СРСР. Будемо чесними і відвертими – більшість представників творчого прошарку суспільства були людьми свого часу, вони творили згідно з його вимогами. До названих вище класичних пам’ятників Мацієвський і Френчко не мають стосунку: вони творили свої. Ті, що стали окрасою міста. Маю на оці, наприклад, гарну, змістовну і у деякій мірі величну скульптуру дівчини, ймовірніше, студентки, роботи Аркадія Мацієвського, встановленої на території скверу ім. Олександра Кондакова (колишній 60 років ВЛКСМ) на проспекті Університетському біля коледжу механізації сільського господарства.

Нещодавно долю пам’ятки вирішувала топонімічна комісія при міськвиконкомі, питання набуло гостроти, деякі надто запальні активісти пропонували прибрати скульптуру, бо вона начебто підпадає під статтю Закону про декомунізацію. Прочитав повідомлення про засідання комісії і сумно стало. Хочеться запитати окремих членів комісії: ви хоча б побували біля пам’ятки, уважно оглянули її? З історією створення познайомилися? Скульптура створена у 1974 році. Автор дав їй символічну назву: «Покоління молодих». Однак, вона чомусь не сподобалася керівництву обкому комсомолу, який щось допомагав у фінансуванні. Обкомівці наполягали назвати твір скульптора «Героям-комсомольцям» (звідки видно, що ця дівчина – героїня?). Зійшлися на «Комсомольським поколінням Кіровоградщини». А у чому, власне, проявляється визначення «комсомольським2, панове виконуваці Закону про декомунізацію? У одному слові? То ж вирубайте його з допомогою зубила і молотка та збережіть чудову скульптуру. І назву ліричну, не комуністичну, придумайте. І включайте гарний твір мистецтва у туристський маршрут, він того буде вартий.

Те саме можу сказати про пам’ятник правоохоронцям. Невже на світі є країни, у яких відсутня ця категорія держслужбовців? Поліція, міліція – називайте як хочете… Призначення служби одне – боротися з порушниками законів. З чийого боку вони не були б: соціалістів, комуністів, демократів. П’ятикутна зірка на бетонних шлемах міліціонерів не влаштовує? Видаліть її. Невже це буде дорожче, ніж повний демонтаж пам’ятника? Але не знищуйте його, бо відновити у найближчому майбутньому, мабуть, не вдасться. Суджу з гірких реалій недавнього минулого, яке породило цілий серіал чудернацьких і гидотних привидів невідомого змісту. Скільки б не вішали портретів на гранітний п’єдестал, скажімо, колишнього пам’ятника Кірову – він не стане окрасою центрального майдану міста. Багато років минуло відтоді, як був оголошений конкурс на пам’ятник Героям Майдану. Різні скульптори представили зразки своїх пропозицій. Та занадто зіркові знавці станкового мистецтва не сприйняли проектів. Чи справді скульптори такі бездарні, а цінителі їхніх творів безмежно обдаровані? Подумайте, члени топонімічної комісії.

Варто, мабуть, подумати про потворну споруду, яка начебто нагадує п’єдестал якогось пам’ятника вже років з десяток, але так задум і не втілився у реалії. Маю на увазі ЩОСЬ, відлите з бетону не за дрібну монету. Те ЩОСЬ так невідомим і залишається. Часто читаю повідомлення про організацію деякими активістами туристичних екскурсій Кропивницьким. До п’єдесталу-ветерана немає намірів їх повести? Там є що розказати і показати. Або ще до одного привида – останків пам’ятного знака мало кому відомого льотчика часів 2-ї світової війни, який начебто здійснив якийсь подвиг. Та подвиг – то таке, але від художньо оформленого два десятки років тому знака лишилися ріжки та ніжки. Якщо точніше – сама гранітна плита. І стирчить опудалом вона поряд з мертвим приміщенням давно не діючого аеропорту.

…Не знаю, як кому, а мені особливо боляче сприймати у такому вигляді звичні для ока елементи культурного вигляду міста, з яким практично пов’язане усе моє життя. Я почуваю себе погано, коли бачу прибудови і надбудови над житлом, високі паркани, які обгороджують ділянку землі, що колись була сквером чи площею. Коли бачу гнилі пні, замість крислатих дерев, які колись садив і я зі своїми ровесниками. Ніяк не можу визнати об’єктами архітектури порожні п’єдестали, на яких стояли або мають стояти твори скульптурного мистецтва, карикатурні «Пізанські вежі» і «Колізеї» у самісінькому центрі міста. Ще більше мене дивують люди, які всерйоз вважають, що Закон про декомунізацію закликає лиш до руйнацій і спрямовує активістів на повну ліквідацію усіх засобів комуністичної пропаганди. Однак, це зовсім неправильно: саме гімн комуністів закликав розрушати старий світ і будувати фантастичний «свій».

Маємо позитивні приклади. У Києві на місці колись величного пам’ятника імператору Московії Миколі І встановили у 1939 році монумент Тарасу Шевченку. У Одесі місцевий художник О. Милов скульптуру Леніна, встановлену на заводі «Пресмаш», перетворив на персонажа епопеї «Зоряні війни» Дарта Вейдера, не знімаючи Леніна з п’єдесталу. Отож, до усього потрібен творчий підхід і реальне мислення. І тоді не треба буде заради одного зайвого слова чи знака знищувати художній твір. Він не кожному дається: руйнувати легше і простіше, ніж будувати. Істина, доведена давно.

Юрій Матівос

MIXADV

цікаве