Михайло Булгаков, Київ і кияни

Цивілізація несвободи

16/06/2021 admin 0

художник Клавдій Лєбєдєв. картина «Знищення новгородського віча». 1889 Чому сучасні російські мільярдери є лише розпорядниками активів і до чого тут Чинґісхан Більшість того, що відбувається […]

15 травня 2021 року минає 130 років від дня народження великого письменника
Фото Руслана КАНЮКИ, “День”

Михайло Опанасович Булгаков – ймовірно, найвидатніший з числа тих російських письменників, що народилися в Києві. При тому, що компанія у Михайла Опанасовича підібралася гідна – Марк Алданов (Ландау), Ілля Еренбург, Олександр Вертинський та Віктор Некрасов. Останній і знайшов будинок Булгакових на Андріївському узвозі, відомий тепер як «Будинок Турбіних». Тема «Булгаковський Київ» досліджена, в плані булгаковської топографії, як здається, уздовж і поперек, в першу чергу, в зв’язку з великою мірою автобіографічним романом «Біла гвардія» і п’єсою «Дні Турбіних». А ось про знайомих Булгакову киян, що знайшли місце в його творчості, написано набагато менше, в тому числі про тих, які були прототипами деяких не дуже симпатичних персонажів «Майстра і Маргарити».

Сьогодні я хочу розповісти про двох киян, симпатичного і несимпатичного. Почну з несимпатичного. Всі читачі «Майстра і Маргарити», напевно, пам’ятають голову МАССОЛИТа Михайла Олександровича Берліоза. Однак мало хто знає, що в ранніх редакціях цей персонаж звався набагато прозоріше – Володимиром Мироновичем Мірцевим, що вказувало на зв’язок з уродженцем Києва Михайлом Юхимовичем Кольцовим (Мойсеєм Хаїмовичем Фрідляндом), найвідомішим радянським журналістом, редактором «Огонька» і «Крокодила», членом редколегії «Правди» і одним з провідних її фейлетоністів, який віддав данину і антирелігійній тематиці. Наприклад, в фейлетоні «Женева – місто світу» (1932): «Славетні проповідники, виконавці духовних псалмів, вожді релігійних сект, теософи і навіть індійські священні факіри з’їхалися разом з представниками генеральних штабів і військових розвідок імперіалістів». Незадовго до арешту Михайло Юхимович навіть став редактором «Правди». Кольцов також очолював «Журнально-газетне об’єднання» («Жургаз») – велике видавництво, де так і не надрукували булгаковську біографію «Мольєра». Не випадково Берліоз у романі – киянин за народженням, і з Києва приїжджає в Москву його дядько Поплавський в безуспішній спробі заволодіти Нехорошою квартирою.

При цьому більшовиком Кольцов був не за переконанням, а виключно через кон’юнктуру. І Булгаков розпізнав у ньому політичного хамелеона. У довідці на Кольцова, складеної главою НКВС Миколою Єжовим для Сталіна, говорилося: «За агентурними повідомленнями КОЛЬЦОВ характеризується як людина, що виявляє свої симпатії до людей «залежно від політичної погоди». Як доказ його нещирості наводилися статті Кольцова періоду, коли в Києві перебувала директорія УНР: «У 1918-1919 рр. КОЛЬЦОВ співпрацює в газеті яскраво вираженого контрреволюційного напряму «Київське відлуння». Зміст статей КОЛЬЦОВА того періоду характеризується «жалістю» до ворогів революції, смакуванням «жорстокостей» більшовиків і пасквілянтством.
У № 1 «Київського відлуння» від 13 січня 1919 року в статті під назвою «Жалість», КОЛЬЦОВ писав:

«Сім’ї засуджених або ті, кого розстрілювали, плазували біля ніг червоноармійців, плакали, рвали на собі волосся, благали про пощаду і милість. У цих випадках розстріл був особливо жорстоким і приголомшливим».

«Я був у Москві: мені потрібно було відповідати за фейлетон про надзвичайку, надрукований в одній з московських газет. Я провів на Луб’янці п’ятнадцять моторошних і задушливих хвилин».

У тому ж «Київському відлунні» за 3 лютого 1919 року (якраз перед тим, як українські війська залишили місто. – Б. С.) КОЛЬЦОВ писав:

«Мені довелося бачити перші китайські радянські загони. Просторі казарми біля Воробйових гір. Ряди гвинтівок, низько стрижені голови. Комуністичні заклики на стінах. Портрет Леніна. Косі очі. Високий, верескливий азіатський сміх.

Це дуже гостро і нечувано – поєднання східної «переможної» екзотики з далекобійним залізобетонним європейським комунізмом.

Також буденно і старанно, як мили вранці жовті червоноармійці свої жорсткі круглі голови, – пішли вони (невблаганні, наступаючі китайці) тепер на Волгу, на Україну, стріляють в чорні незнайомі будинки, спустошують кумирні незнайомих і непотрібних богів».

Швидше за все, Булгаков теж був знайомий з цими Кольцовскими статтями і знав ціну комуністичним переконаннями Михайла Юхимовича. І знищив свого Берліоза ще в ранніх редакціях «Майстра і Маргарити», задовго до загибелі прототипу.

Михайло Кольцов відобразився також у останньому творі Булгакова – п’єсі «Ластівчине гніздо», від якої збереглися лише начерки і записи Олени Сергіївни. У цій п’єсі всесильний Річард, прототипом якого вгадувався глава НКВС Генріх Ягода, що з’явився також і на балу у Воланда, врешті-решт накладав на себе руки, викритий «людиною з трубкою» – Сталіним. По ходу дії Сталін просив Річарда показати револьвер і попереджав, що револьвер ще може знадобитися власнику. Ймовірно, Булгаков орієнтувався на доволі відому розмову Сталіна з Кольцовим. Сталін запитав, чи є у Кольцова револьвер, і, отримавши ствердну відповідь, порадив тримати зброю в порядку.

Справа в тому, що Сталін читав щоденник арештованого Михайла Яковича Презента, помічника секретаря Президії ЦВК Союзу РСР Авеля Софроновича Єнукідзе і секретаря редакції журналу ЦВК СРСР «Радянське будівництво». Презент 25 лютого 1929 року записав: «Розповідаю Стеклову (редактору «Радянського будівництва». – Б. С.), що в останньому номері «Чудака» намальований Рязанов, а під малюнком: «Радянський гучномовець, встановлений в конференц-залі Академії Наук» . – Не давайте мені цього журналу. Не можу бачити творіння Мих. Кольцова. У Франції, знаєте, є журналісти, яких називають «револьверними». Вони в гонитві за сенсацією готові піти під револьвер, ніж, мотузку. Відмінність Кольцова від таких журналістів така, що він хоче бути «револьверним журналістом», але без будь-якого ризику в роботі». Таким чином, в питанні Сталіна була прихована іронія – натяк на те, що Кольцова називають «револьверним журналістом». Незабаром Йосип Віссаріонович довів жарт до трагічного кінця, насправді розстрілявши Михайла Юхимовича.

22 грудня 1938 року третя дружина Булгакова Олена Сергіївна, уроджена Нюрнберг, зазначила в щоденнику: «У Москві вже кілька днів ходять чутки про те, що заарештовано Михайла Кольцова». Це сталося 13 грудня, через три тижні після падіння Єжова. Про те, що Михайло Юхимович був розстріляний 2 лютого 1940 року, у справі «залізного наркома» Миколи Івановича Єжова (Кольцов був коханцем другої дружини Єжова, Євгенії Соломонівни Хаютиної), смертельно хворий Булгаков так і не дізнався.

А тепер про симпатичного прототипа. Добре відомо, що прототипом поручика Віктора Мишлаєвського в «Білій гвардії» (в «Днях Турбіних» він був підвищений до штабс-капітана), що викликає явне співчуття читачів і глядачів, був київський гімназійний товариш Булгакова Микола Миколайович Сингаєвський, зважаючи на прізвище – українець. Він був другим чоловіком і імпресаріо відомої російсько-польської балерини Броніслави Ніжинської, сестри великого танцівника Вацлава Ніжинського. До цього Сингаєвський встиг взяти участь в якості офіцера-артилериста з осені 1916 року. Сестра Булгакова Надія 16 вересня 1916 року записала в щоденнику: «Не можу позбутися одного враження: сумних очей Миколи Сингаєвського вчора в передпокою, сумних, не звичайно великих і дитячих. 20-го він їде зі своєю артилерійською бригадою на фронт. Ось. Жахливо чомусь залишило це в мені велике враження». Броніслава Ніжинська в 1919 році відкрила балетну «Школу руху» в Києві, яку відвідував Сингаєвський, і між ними зав’язався роман, дійсно поїхала з Києва в 1920 р. і в наступному році стала головним хореографом трупи Сергія Дягілєва в Парижі. Причому для того, щоб Ніжинській, її матері та донці Ірині дозволили емігрувати з Києва, потрібна була, за свідченням дружини Вацлава Ніжинського Ромоли Ніжинської, петиція до Леніна, підписана лікарями Вацлава, хворого на важку форму шизофренії. У цій петиції еміграція Броніслави і її матері обґрунтовувалася необхідністю догляду за сином і братом.

Ймовірно, Булгаков знав про цю історію, і вона могла підштовхнути його до того, щоб поетові Івану Бездомному в «Майстрі і Маргариті» був поставлений діагноз шизофренія. У дозволі на еміграцію Броніславі Ніжинської та їй родині було відмовлено.

Але вона разом із Сингаєвським змогла гастролювати у всіх прикордонних містах між Києвом і польським кордоном, а потім перейти кордон, який тоді був ще не зачинений. Перший контракт про роботу танцівником у Сергія Дягілєва Сингаєвський підписав в Парижі 11 листопада 1920 року. До 1938 року Ніжинська і Сингаєвський залишалися в Європі, переважно у Франції. Сингаєвський танцював партію Шаха в поставленому нею балеті «Спляча принцеса». Згадаймо, як «Мишлаєвський, розчепіривши ноги циркулем, стояв перед трубачем і вчив, і випробував його».

Ймовірно, як і у Мишлаєвського, у Сингаєвського були організаційні здібності, що допомогло йому в еміграції. У 1935 році пару спіткало нещастя. Сингаєвський, який керував автомобілем, потрапив в аварію поблизу Парижа, під час якої загинув його пасинок Лев, а він сам і падчерка Ірина були серйозно поранені. У 1938 році Ніжинська з Сингаєвським емігрували до США, де заснували нову балетну школу. При в’їзді в Америку Сингаєвський вказав дату і місце свого народження – 3 листопада 1895 року в Києві, а також дату і місце свого шлюбу з Броніславою Ніжинсько. – 26 жовтеня 1924 року, Берлін. Дата і місце реєстрації шлюбу сумніву не викликають. А от щодо року народження впевненості немає. Як і багато інших іммігрантів, Микола Миколайович міг трохи омолодити себе. У першій редакції п’єси «Дні Турбіних», яка називалася «Білою гвардією», Мишлаєвському 27 років в кінці 1918 року. Якщо тут вік персонажа відповідає віку прототипу, то Сингаєвський був однолітком Булгакова і народився в 1891 році. В Америці Сингаєвський і Ніжинська жили в Лос-Анджелесі. Микола Миколайович помер в 1968 році. Можливо, він встиг прочитати «Майстра і Маргариту». Броніслава Ніжинська пережила його майже на 4 роки і померла в лютому. Доля Миколи Сингаєвського – це варіант щасливої долі в еміграції. Але не факт, що така ж доля чекала Булгакова. У нього явно не було багатьох якостей Сингаєвського, та й література не є настільки інтернаціональною, як балет.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Новини партнерів

MIXADV

цікаве