Незламність духу Федора Плотніра

Цивілізація несвободи

16/06/2021 admin 0

художник Клавдій Лєбєдєв. картина «Знищення новгородського віча». 1889 Чому сучасні російські мільярдери є лише розпорядниками активів і до чого тут Чинґісхан Більшість того, що відбувається […]

Кожній людині притаманна любов до рідного краю. До таких людей на Олександрійщині без перебільшення належить краєзнавець Федір Миколайович Плотнір.

«Платніри»  – на 4 слов’янських стародавніх мовах означало  «зброярі». Його далекий пращур по батьковій лінії, козак Платнірівського куреня, в часи Коліївщини діяв в одному з повстанських загонів. Після поразки повстання він поселився тут, у степах, у Петриківському зимівнику… Трохи вище вулиці Пушкіна, на якій він жив, колись були чотири хутори. Там і жили його предки.

Народився Федір Миколайович Плотнір 3 жовтня 1918 року у Новій Празі.  Батьки  були простими селянами. У багатодітній родині Федір був найстаршим сином. Весною 1930 року він закінчив чотирирічну третю трудшколу. У вересні 1931 року пішов до 5 класу школи, яка згодом отримала назву зразкової середньої школи.

У шкільні роки пережив Федір Миколайович і страшне лихо – Голодомор. Він згадує його так: «У період голодомору мені йшов 15-й рік, і жахливі події тієї пори міцно  вкарбувалися  в мою  пам’ять. Наша сім’я теж гірко голодувала,  в мене вже поналивалися були ноги. Та за 4 кілометри на південь від Нової Праги було утворено підсобне господарство нашої райспоживспілки. Очолив його Яків Пименович Рижий — людина доброї душі і світлої пам’яті. Багатьох людей він врятував від наглої смерті. Я теж влаштувався там — з дорослим чоловіком випасали гурт телят. По толоці знаходили багато дрібних грибочків, смажили їх на жерстянці, присолювали і їли. Це був додатковий пайок. А потім пішли гірчаки, козельці…»

Після закінчення школи він хотів вступити до кавалерійського училища в Кіровограді, але потім його об’єднали з Пензенським училищем, і в 1937 році Федір Миколайович за направленням військкомату подався до Пензи. Але його не прийняли через… високий зріст!  Він працював у пекарні експедитором, а потім поїхав до Тули, де вступив до збройно-технічного училища, виправдавши таким чином своє прізвище Плотнір, себто зброяр.

А потім була війна… Він став військовим техніком другого рангу 229 стрілецької дивізії 20-ої армії.  Федір Миколайович воював на території Білорусії, служив у піхоті.  У найважчий час у пекельних боях 10 жовтня 1941–го року потрапив у полон під Вязьмою. Федір Миколайович був поранений, і з пробитими легенями опинився в руках німців. Був у кількох таборах на території Білорусії, а потім його повезли до Німеччини.  Він утік разом з кількома полоненими і  таки дістався рідних країв, хоч ноги зовсім спухли. А потім була облава, і німці забрали його до концтабору у Кіровограді. Звідти восени 1942–го року привезли до Бухенвальду. Там Плотнір був номером 35949.  У Бухенвальді він перебував до квітня 1945 року. У концтаборі полонені готували повстання. Але не вийшло: напередодні їх погнали з Бухенвальда, з гори Ваймар повантажили в ешелон і повезли – без їжі  і води – в бік Мюнхена, у концтабір Дахау.  Коли приїхали в Дахау, був кінець квітня, сходили сніги. Дехто з полонених не витримував, хапав жменю снігу, але німці тут же таких пристрілювали. Тоді Федір Миколайович навмисно впустив свою смугасту табірну “тюбетейку”, наступив на неї ногою, а тоді підняв і довго висмоктував із неї вологу… 29 квітня війська союзників звільнили їх.

Після репатріації пройшов так звану фільтрацію. У таборі під Уфою довго перевіряли його біографію, згодом все ж поновили в офіцерському званні і повернули в рідну Нову Прагу. Але для таких, як він, радянська система не передбачала кар’єрного росту, тож надалі Федір Миколайович працював і лаборантом маслозаводу, і у місцевій друкарні, на пилорамі, у РЕСі. Не всі у ті роки витримували підозри і перевірки. Але в нього була своя справа, своя любов, втіха щоденна – Нова Прага, її історія, природа, люди, пам’ять про добрі діла, котрі так хотілося зберегти для наступних поколінь. У повоєнні роки Федір Миколайович знову починає збирати  свою бібліотеку, часом відмовляючи собі та родині у чомусь теж потрібному. Перевагу він знову віддає матеріалам історично-краєзнавчого змісту. У наступні роки він записує спогади старосельців, легенди, обходить кожну вулицю, кожен цвинтар, збирає документи, старі фото та листівки. Згодом починає листування  з букіністами, краєзнавцями, земляками з різних міст. Разом із дружиною Олександрою Іванівною – талановитою вчителькою, зробили опис місцевості, започаткували публікацію зібрання згадок про рідне селище у пресі. Аркуш до аркуша збирали факти з біографій видатних земляків, становлення господарств, спорудження громадських будинків. До 1980 року його бібліотека налічувала близько 2,5 тисяч томів. У його зібранні всі томи «Історії міст і сіл Української РСР», численні путівники по містах, велике зібрання творів українських письменників. Ця робота приносила задоволення, але найбільше він піклувався про те, щоб передати свої знання іншим, тому особисто почав займатися популяризацією своїх краєзнавчих надбань. Лише коли Україна стала незалежною, почав друкувати свої роботи: «Петриківські бувальщини», «Новопразький літопис», «Наші земляки»,  друкувався в обласних газетах.

Доля не завжди дає лише лаври життя, тяжкі випробування не зламали стійку, нерушиму любов до рідного краю Федора  Плотніра. Можливо, цим він дає нам зрозуміти: сила незламності духу та любов до рідного краю має важливе значення в житті кожного. Діяти на благо своєї Батьківщини, любити її всім серцем та, найголовніше, ніколи не відрікатись від неї, бо земля – це рідна мати. Незважаючи на труднощі, будучи свідком Голодомору, учасником Другої світової війни, в’язнем концтабору, він зумів зберегти іскорку у серці, а та «іскорка» має назву Нова Прага.

Помер Ф. М. Плотнір 23 вересня 2011р., похований у рідному селищі.

Гекало Володимир,

MIXADV

цікаве