Найстаріше козацьке кладовище нарешті стало пам’яткою

Цивілізація несвободи

16/06/2021 admin 0

художник Клавдій Лєбєдєв. картина «Знищення новгородського віча». 1889 Чому сучасні російські мільярдери є лише розпорядниками активів і до чого тут Чинґісхан Більшість того, що відбувається […]

Тривають поминальні дні. Згадуємо своїх близьких, рідних, знайомих, що відійшли у інші світи. Відвідуємо їхні могили. Виявляється, в Україні є унікальний цвинтар. Родичі тих, хто похований там, давно розвіялись по світах, здебільшого стерлись їхні імена, але місце це із багатьма козацькими хрестами слід зберегти, щоб пам’ятали. І ми, і нащадки.

Нарешті Міністерство культури та інформаційної політики України занесло найстаріше козацьке кладовище Одеси до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Тепер цей об’єкт культурної спадщини отримав статус пам’ятки історії місцевого значення, що підтверджено Наказом Міністерства від 26 квітня 2021 року. Наразі це єдине кладовище Одеської області, яке занесене до реєстру й офіційно має пам’яткоохоронний статус.

Після отримання наказу департамент культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації почне вирішувати питання щодо його майбутнього балансоутримувача, оскільки наразі жодна структура ним не опікується. Останні роки його впорядковують представники громадських організацій та активісти.

Нагадаю, що Куяльницьке козацьке кладовище вважають найстарішим в Одесі. Його засновано наприкінці XVIII століття неподалік Хаджибейського лиману. Воно займає 16 гектарів на схилі Шкодової гори та розташоване на території колишнього поселення Куяльник, звідки й походить назва. Його також називають Сотниківським на честь похованої тут родини козака Сотниченка та поховання козаків Сотниківської Січі.

Одна з найдавніших могил на цвинтарі датована 1791 роком, тобто за кілька років до того, як місто на березі Чорного моря отримало назву Одеса. Історики вважають, що це кладовище було створено у 1775 році, одразу після ліквідації Запорізької Січі.

Першим на Куяльницьке кладовище як на предмет культурної спадщини звернув увагу археолог та директор Одеського історико-археологічного музею Михайло Болтенко. У 1920-х роках в районі Шкодової гори він проводив розкопки пам’яток Усатівської культури та почав фіксувати цвинтар. Далі інтерес до кладовища відновився у 80-90-ті роки ХХ століття завдяки роботам краєзнавця Романа Шувалова. Він не лише проінспектував цвинтар, але й видав у 1992 році брошуру з описом могил, малюнками та позначками з розташуванням. Згодом цим питанням займався Ігор Сапожніков, який узагальнив свої дослідження у праці “Кам`яні хрести Степової України: (XVIII – перша половина XIX ст.)”, виданій в 1997 році.

Дослідники були переконані, що на цвинтарі хоронили спочатку вихідців із Запорізької Січі, які тут оселилися після її ліквідації, а згодом і чорноморських козаків та тих, хто не пішли на Кубань у 1792 році. Вони отримали назву «нерубаї», оскільки царат примушував їх роззброїтись й скласти присягу, що вони ніколи не будуть воювати проти царя. Так і жили нерубаї у поселеннях, які з часом отримали назву Нерубаївка (Нерубайське), Усатівка (Усатово). Саме їх руками добувався черепашник для будівництва військової гавані, а згодом і міста Одеси.

Катакомби давали непоганий прибуток, козаки возили черепашник до міста на возах (біндюгах), котрі в старі часи возили гармати. Згодом, коли порт і місто розрослись, козацькі біндюжні громади працювали в порту, перевозячи вантажі.

На Сотниківському цвинтарі, зокрема, поховані власники великих мереж штолень, в яких добували черепашник, козаки-нерубаї Шмигора та Гетьманенко. Загалом на цвинтарі більше п’яти сотень поховань, близько двох сотень увінчані кам’яними, чотири–, шести– та восьмиконечними хрестами. Часто це мальтійські хрести.

У метричних книгах із 531 запису про поховання 347 мали суто українські прізвища. Історик припускав, що це прізвища нащадків запорозьких полкових старшин, гетьманів, генеральних осавулів. Це підтверджується й тим, що в той час виготовлення кам’яних надгробків коштувало недешево, тому їх могли собі дозволити лише заможні люди. Звичайним смертним на могилі встановлювали дерев’яний (у кращому разі – дубовий) хрест.

Для Одеси це не лише історична пам’ятка, але й приклад народного мистецтва. Однак пам’яткоохоронний статус кладовища не могли погодити з 2016 року.

Ярослава Різникова

http://chas-time.com.ua/liudyna/najstarishe-kozatske-kladovishche-nareshti-stalo-pam-yatkoyu.html

MIXADV

цікаве