ЗАПОРІЗЬКА СІЧ – ЛИЦАРСЬКИЙ АРИСТОКРАТИЧНИЙ ОРДЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

ютос – тисни – підтримай!




…Доки Запорізькою Січчю керували князі, вишневецькі, ружинські, кульчицькі, доти це був лицарський орден… відколи козаки стали самі собі обирати кошових отаманів, різних тетерь, відтоді Січ перетворилася в збіговисько гультяїв і чужих свинопасів…”Дмитро Донцов Усвідомлюю той шквал “справедливого” обурення сучасного україно-москальського козацтва, що за роки пострадянських манівців, мороку бездуховності, засилля антиукраїнських ідеологій, сект, відсутності національної державної гуманітарної політики в Україні, наплодилося мов бур’яну на гнойовищі. Але, кожен нормально мислячий українець, не може не погодитися з автором, що таку наругу над дійсно славною українською минувшиною як феномен оберега української людності від остаточного зникнення в часи середньовіччя, наругою над славними українськими лицарями, козаками, терпіти далі  годі.

На цю пору в Україні кишить різношерстне бутафорське псевдо-козацтво, яке очолюють десятки непримиренних один з одним “гетьманів”, що дефілюють під національними та ворожими щодо українства прапорами. Варто зауважити те, що непримиренність їхня закінчується лише диспутами, тобто словесними баталіями, що аж ніяк не в’яжеться з самим поняттям “козак”, козацтво, воїн. Певно, що ота різношерстна публіка не обов’язково мусить чубитися між собою за те, хто з них справжні українські козаки, а хто фальшиві, чужинські, що компроментують саму назву українське козацтво, або відверто не приховуючи називають себе ординським козацтвом і заперечують право українців продовжувати національні традиції українського козацтва. Ба більше того так зване “русскоє козачество”, що з якогось дива зареєстроване в Україні, заперечує право українського народу мати національну державу, пропагує поверненння України під “братню” опіку Москви, тобто намагається повернути українство в рабство азійської дикої деспотії. Виходячи з цього, чому б не показати ординцям, хто в українському домі господар, хто справжній козак і не створити для непрошених зайд нестерпні умови, не гребуючи таким важливим і переконливим, справді козацьким, “аргументом” як кулак, бойовий гопак чи та ж шабля, що нині даремно теліпається на поясі, обтягуючи обвислі черева  “отаманів”. Бо якщо кримінально-промосковська влада не бажає впорядкувати громадсько-спортивні (чи як їх там величати отих комедіантів?) умовно кажучи структури “козацтва”, то право називатися і бути справді українським козацтвом варто виборювати і козацькими методами.

Та не тремти ти, мов осиковий лист, переляканий читачу малоросе! – не буде справді козацьких вияснень стосунків на тему, “хто є хто”. Не буде тому, що “усьо схвачено”, сплановано мудрим ЦК “на зарє всеобщего дєрібана”, деференціації СРСР, а відтак республік, щоби не допустити єднання народів республік навколо національної ідеології, особливо в країнах Прибалтики та в Україні. І були заплановані “Народниє двіжєнія за перестройку”, створення чисельних фольклорних формувань типу козацтва, “словянського єдінства”, та інші. Враховуючи те, що кожен народ має обмежену кількість політично активного населення, а особливо молоді, Кремль і поставив завдання перед своєю агентурою в Україні, залучити отой національний актив якомога маштабніше до ліберальних, ненаціоналістичних структур, щоби загальмувати національне відродження, доки бандократія прибере все до своїх рук. Кращого “гетто” ніж козацькі структури придумати було важко, оскільки для українства це святе слово, яке пов’язано з багатостолітніми криваво-визвольними змаганнями українського народу за Волю і національну незалежність.

Не маємо наміру дублювати істориків та дослідників козаччини. Але вважаємо, що варто нагадати деякі факти. По-перше, Русь-Україна в середині 13 століття стала розмінною монетою між складовими Польсько-Литовського королівства і, в інтересах Польщі і Литви, була підпорядкована Польщі, римокатолицизм якої був непримиренним ворогом щодо української православної церкви. Це були часи, коли церковні владики визначали державну політику країн. Про ті часи Тарас Шевченко писав так: “…Наробив ти, сине Божий!..” – два слов’янські народи, поляків і українців, розділила християнська релігія і на багато століть зробила лютими ворогами. Зрештою, не релігія, а трактування її і претензії Східного і Західного обрядів християнства на право бути посередником між Богом і віруючими, тобто хто з них має бути “представником” Бога на землі, що, до речі, суперечить самому вченню Ісуса. Сучасна українська прагматична комп’ютеризована молодь мало читає книжок, особливо класиків, в тім числі й польських. А варто би вдумливо прочитати хоча би історичні романи Сенкевича  про період зловісних походів тевтонських лицарав-хрестоносців, котрі безжально і жорстоко плюндрували Польщу, мордували її князів, грабували все, що можна було вивезти до Німеччини, і лише за це, що Польща на той час не була окатоличена. Червлена Русь-Україна, в той лихий час, на щастя мала, короля Данила, який раз і назавжди відучив “Тевтонську свиню”(спосіб ведення бою тевтонцями клином важкої кавалерї закованої в броню, що розсікала фрот противника) пхатися на Русь. “Свиня” була затиснута в лещата з флангів та з тилу і знищена вщент, про що талановито описав у своїй поемі Микола Бажан.

Менша за розмірами і чисельністю населення Польща, озброєна войовничим “всесвітнім” (католицьким, що одне й теж) християнським віровченням, дуже швидко підкорила собі лагідних і покірних християн східного обряду, українців, так, що ті й не втямилися, як з братів по-крові перетворилися в робочу і безправну худобу, в “бидло”, як зеважливо стали називати русинів бундючні нові польські, ще недавно голозаді, шовіністичні пани. Українські плодородні землі і працьовите українське селянство, що були вродженими хліборобами, дало можливість зміцніти польській державі, що за рахунок України розрослася до найбільшої держави Європи, за рахунок величезних статків і надприбутків, викачуваних з українства і дармової робочої сили. Розквітали і розвивалися духовно польські роди, виростала аристократія, вдосконалювався бюрократичний державоупралінський клас держслужбовців феодальної Польщі. Потреба на його утримання, на  утримання війська, каральної жандармерії, утримання жидівських економів-орендарів фільварків, а також на будівництво замків, палаців, на розваги та бенкети зледащілої великопольської шляхти, зростала в геометричній прогресії, а відповідно зростало й непосильне гноблення українського селянства.

З другого боку, на українців з півдня чигала ще страшніша небезпека – на теренах колись могутнього русинського сусіда, Візантійської імперії, отаборилася антихристиянська зловісна Османська мусульманська турецька імперія. Захопивши Константинополь (Царгород), османи насмішливо перейменували Софіївський собор в Ак-мечетиь, почепивши напис при головному вході “Магомет переміг Ісуса!”. Османська імперія мала на той час потужний морський флот, рушійною силою якого, окрім вітрил,  були веслярі, що були приковані на палубах біля бортів суден. Не важко здогадатися, що вік і витривалість тих веслувальників мали не безмежний термін, а тому їх постійно потрібно було поповнювати, щоби мати заміну. Можна було здобувати рабів у бою, але це був не найлегший спосіб. Значно простіше було їх купляти на невільничих ринках на південному березі Криму у татарів-ногайців, основною професією яких було людоловство. Історично відомо, що південні і південно-східні степи ще з часів першого тисячоліття називали Диким полем, де шугали, мов коршуни, дикі ватаги половців та печенігів, з котрими мали проблеми князі Київської Руси, а імператор Руси Святослав Хоробрий і загинув в одному з боїв з печенігами, що зненацька його заскочили. На початку другого тисячоліття, з упадком могутності Київської Руси, ординським лихоліттям, в Криму появилися ногайські татари, споріднені вірою з османами, котрі декілька століть, з великою вигодою для себе, безкарно займалися людоловством, забираючи в “ясир” (полон) молодих дівчат, поповнеюючи гареми мусульманських вельмож, та молодих чоловіків на турецькі галери та для ведення сільгоспробіт в татарських господарствах. Водночас турки для війська потребували чимало воїнів, а тому вони практикуваали таку річ, як купівля маленьких хлопчиків, з яких відповідним мусульманським та військовим вишколом готували яничарів, лютих ворогів до всіх немусульманів.

Для захисту власних маєтків на теренах України польські магнати будували фортеці, тримали чисельну ватагу озброєних гайдуків, але українських селян не міг та й не надто намагався будь-хто захисити. А там часом українські села дедалі більше безлюдніли. Таким чином свавілля польських панів і їх поплічників визискувачів жидів з одного боку, і руйнівні наскоки кримсько-татарських банд, які нахабно шастали включно до центральних земель України, змусило українську еліту шукати порятунок самотужки. Чимало українських чоловіків тікали від панів ховаючись в понизов’ї Дніпра за грізними і небезпечнми для річних човнів порогами, по плавнях густо вкриих очеретами. Князь Дмитро Вишневецький, князі Ружинські, Кульчицькі очолили ті стихійні ватаги відчайдухів, що наважилися покинути родинні гнізда, воліючи померти вільними ніж гнути на панів спину. А оскільки була потреба вміти себе захистити, то з допомогою князів вчорашні гречкосії поступово оволодівали мистецтвом ведення бою, звикали до жорсткої дисципліни, вдосконалювали військове мистецтво ведення бою з жорстоким, підступним і, зрештою вископрофесійним воїнством, якими були татарські кримчаки, що не злазили з коня змалечку. Безперечно, що найвигіднішим і найбільш безпечним був острів Хортиця для влаштування Козацького табору, Січі. З півночі вірний сторож поріг Ненаситець, що грізно ревів і не кожен сміливець міг повз нього проплисти, захищав від поляків, а для кінної татарви плисти до острова під пильним оком козацької сторожі не так уже й було просто. Поступово, окрім суто самозахисту і виживання, Запорізька Січ стала оберегом українства з півдня і карою для людоловів, що не лише оборонялися, але й переважно самі чинили набіги в Крим, визволяючи українських бранців з неволі.

В умовах бездержавности, неможливости розвитку національної аристократії, підкупу української аристократії поляками, котра за привілеї окатоличилася і ополячилася, як то вчинив Ярема Вишневецький, що став лютим антиукраїнцем і прислужником мазурів, вичерпався запас для вмілого і професійного керівництва отим лицарським орденом, як його охаректизував Дмитро Донцов. На Січі запанувала вольниця, кошових отаманів почали вибирати на зібрані козацтва, посипаючи новообраному отаману голову попелом, натякаючи йому, що ми тебе з нічого зробили своїм паном, так же само можемо повернути назад в нікуди. Цей період в історії козацтва, період так званого народовладдя у військовій структурі, ідеолог українського націоналізму, Дмитро Донцов, називає періодом коли лицарський орден перетворився в чужих свинопасів. Вороги українського козацтва, насамперед польська королівська влада, вміло використовували принцип виборності козацьких кошових отаманів, знаходили серед оточення кошового заздрісну і продажну старшину, щоби замінити успішного ватага козацтва на якого-небудь “тетерю”, як то було з Северином Наливайком, котрого Чорна рада старійшин усунула від керівництва в той час коли він уже майже розгромив був польського воєначальника Жолкевського, видала його полякам, якого ті катували цілий рік! Така ж доля спіткала і Гетьмана України Івана Виговського, уже після його блискучоїперемоги над москалотою під Конотопом, де він на смерть перелякав ординців Москви, розбивши їхню стотисячну армію. Кремль спочатку планував перенести столицю з “Мокви” до Іркутська, а потім знайшов ліпший вихід, – підкупив козацьку старшину і та звинуватила Гетьмана в зраді… православної віри, бо Виговський, бачте, громив московську татарву спільно з поляками та новими союзниками кримськими татарами хана Гирея!.. Що правда, варто згадати ще одне ім’я, зачепивши котре, автор цих рядків наступить на болючий мозоль всім шанувальникам блискучого рубаки кошового отамана Івана Сірка. Річ у тім, що в той самий час, коли Москва готова була здатися на милість переможців, козаків Виговського, поляків і кримчаків хана Гирея, Іван Сірко несподівано, не узгодивши своїх дій з Гетьманом України, пішов походом у Крим, по суті підсвідомо зрадивши національні інтреси.

Тут доречно буде нагадати всім добре відомий вислів Уінстона Черчіля, котрий сказав, що в жодної держави не може бути постійних союзників, але мають бути постійні інтереси власної держави. Саме тих принципів дотримувався мудрий політик, Гетьман України Іван Виговський, який спільно з поляками виступив проти Москвинського ханства, побачивши всю його азійську підступність. З тих же міркувань виходив Гетьман Конашевич-Сагайдачний, йдучи походом на ординську Москву, чи спільно з поляками зупинивши переможний наступ османів на західну Європу. На жаль таких лицарів як Святослав Хоробрий, засновники Січі князі вишневецькі, ружинські, кульчицькі, нащадок бойківського лицарського роду Петро Конашевич, мудрий державний муж Іван Виговський, деякі інші не так уже й густо було серед козацької старшини.

Бо якщо на первісному етапі Запорізька січ творилася всупереч волі великопольської корони, то з часом король Польщі усвідомив, що і саму Запорізьку Січ можна використати як форпост захисту південних кордонів Речі Посполитої, так і самих козаків можна легалізувати, взяти на облік, надати їм якісь привілеї і вимагати за це служити польській окупаційній короні. Так появилася привілейована каста реєстрового козацтва, котра не мала нічого спільного з Запорізькою Січчю. Певна річ, що стосунки реєстрових козаків з польською бунндючною шляхтою не могли бути рівноправними, що часто викликало конфлікти. Одним із таких конфліктів був той, коли польський магнат присвоїв собі маєток козацького реєстрового старшини Богдана Хмельницького, прихопивши заодно й коханку його, красуню Гелену. Оскільки це був час, коли утиски реєстрових козаків посилювалися, гноблення селянства ставало нестерпним, то скривджений дрібний український шляхтич Богдан Хмельницький мимоволі опинився на гребені всеукраїнського антипольського повстання. Розпочавши війну з ненависною польською шляхтою, Богдан Хмельницький не мав наміру знищити польську корону в особі її короля, що був його хрещеним батьком. “Дійшовши до Варшави, він (Богдан) тупав ногами, театралізовано заломував руки і вигукував: я знищу Польщу і врятую Русь від ворога!” – а сам взяв та й відступив, давши час полякам оговтатися і піти в контрнаступ..” доктор історичних наук, професор Яковенко, із телеінтервю, 2011р.  А далі було Берестечко, Переяслав-Хмельницький і ще більша кабала ніж пансько-польська…

І були лівобережні гетьмани України, різні самойловичі та інші, що вірою і правдою служили лютому кривднику українського народу, царату. І була невдала спроба Гетьмана України Івана Мазепи вивільнитися з лабет північного канібала. І вона могла б увінчатися успіхом якби продажна козацька старшина не продалася Петру Кривавому. Особливо тут відзначився полковник Фастівський і Білоцерківський Семен Палій, який із двадцятьма тисячами козаків воював проти Івана Мазепи під Полтавою. На жаль, Семен Палій  був не поодинокий, що виступив проти незалежності України від московитського іга. Це був один із етапів деградації української козаччини. Далі козацтво на всіх етапах розвитку царської московитської імперії вірою і правдою служило Москві. Не випадково саме про Семена Палія в радянській пресі творилися легенди.

Не про Богуна чи Наливайка і зовсім не про Кривоноса, і боронь боже, не про відлученого від церкви, будівничого церков, “зрадника” кривавого Петра,  не про Івана Мазепу…В чому ж причини того, що звитяжне українське козацтво не спромоглося втримати і розвинути український, передовий на той час демократичний республіканський гетьманат?  Мусимо нагадати тобі, шановний читачу, про релігійне засилля і визначальний вплив церкви на політику держав світу всіх без винятку. Всі середньовічні війни так чи інакше велися з благословення церкви. Рабини, мули, епископи та кардинали часто мали вирішальне слово в оголошенні війни чи її припиненні. І в той час, коли занадто мирні і покірні українські гречкосії виставляли на кілках живоплоту глиняні горшки, краківські єзуїти вздовж шляхів сажали на палі окремих бунтівних українців, згодом козаків, а особливо талановиту козацьку старшину. Зрештою і сама визвольна війна українства під проводом Богдана Хмельницького була, насамперед війною двох християнських конфесій православія проти войовничого католицизму, а уже потім, як модно нині мовити, за соціальні права простого люду, знедоленого селянства та привілеї реєстрових козаків. Звісна річ, що під словом “пан” малися на увазі польський дідич та жидівський орендар, як уособлення чужинських гнобителів. Це було повстання проти” чогось і когось, але не було визвольною війною війною за, за українську національну державу. Був український народ, але не було ще української нації, а відтак української національної ідеї. Було бажання працювати на себе, вільно молитися богу, як це розуміли тодішні селяни, не було національного гонору, який широко культивувався на той час серед поляцтва. Вибір союзника в особі єдиновірців московитів, Богдан Хмель зробив не випадково. Прозріння наступило швидко, але було уже пізно та й його самого швиденько отруїли. Пригадаймо ще один факт, – генералу Катерини другої, Текерею, потаємний хід на Запорізьку Січ відкрив кошовий піп, – “брати по-вірі” йшли з ножем за халявою, щоби вирізати сонних козаків!

Ну а далі, після знищення Січі на Хортиці, славні запорожці допомагали “лютій вовчиці” (Т.Шевченко) підкорювати горді і досі нескорені північно-кавказькі племена карачаєво-черкесів, інгушів, чеченців, осетинів, калмиків, дагестанців та інших; творили славу пігмею, так званому генералісіму Суворову в Болгарії проти Турції; служили жандармами в царських охранках, змінивши шаровари на штани з лампасами, а бойові шаблі на гайдуцькі канчуки та нагайки, котрими полосували спини простолюду царської імперії та своїх однокровців, українців.

Революція 1917 року вивела на політичну авансцену яскраві особистості такі як поручик Микола Міхновський, Гетьман України Павло Скоропадський, котрі спробували на деякий час активізувати передове, національно свідоме козацтво і їм це майже вдалося було, гетьманат протримався вісім місяців, але масони Грушевський і Петлюра спільно з малоросом Винниченком підняли повстання проти “буржуя”, поміщика Скоропадського і віддали Україну московським головорізам. Хоча, якби навіть Павло Скоропадський розбудував би поміщицьку державу Україну, то не було би СРСР, голодоморів та інших жахів москво-юдейського терору проти українства, бо Денікін і союз з ним – це було менше зло порівнюючи з комуно-більшовизмом. Зречення Симоном Петлюрою соціал-демократизму і. вочевидь, масонства було надто запізнілим, бо свою провокативну роль він зіграв піднявши бунт селян проти Гетьмана, що було на руку, насамперд Москві. Дивною і недалекоглядною була політика полковника УНР, Євгена Коновальця, який силою вирвав Петлюру з Білоцерківської тюрми, щоби той очолив повстання. Бо Коновалець не міг не знати про обширну, добре фінансовану масонську мережу, яку очолював “шкіряний фартушок”, журналіст Симон Петлюра, соціал-демократ Петлюра. До речі, як писав Єген Маланюк, Центральна рада прийняла свій четвертий Універсал про проголошення незалежності України під дулами полтавського козачого полку ім. Полуботка, командира якого згодом Петлюра розстріляв!..

В Галичині, яка на початку двадцятого століття входила до складу Австро-Угорської імперії, відмінної від дрімучо-дикої і жорстокішої Московитської імперії, попри теж колоніальну залежність галичан від цісарської влади, національна культура могла розвиватися, мережа “Просвіти” друкувала книги не лише власне українських класиків, а також світових класиків. По лінії “Просвіти” діяла мережа сільських самодіяльних драматичних колективів, а також хорові. Тема козаччини в галичан була окутана ореолом казкових героїв, борців за воз’єднання Великої України в її етнічних межах. Зрештою, для галичан, як і для всіх західноукраїнців, мрія об’єднатися з Великою Україною було ідеєю фікс, головною метою на шляху відродження української державності.  Не забуваймо того, що ще в середині 19 століття народоволець з Буковини Василь Стефаник запропонував прапор національного відродження чорно-червоного кольору. А отже не йшлося про те, яким шляхом іти українцям, щоби покращити життя широкого українського загалу, – було зрозуміло, що лише в єдиній, соборній, національній державі могла бути національна і соціальна справедливість.

Емігранти із Східної України в Західну, історик Михайло Грушевський, філософ Дмитро Донцов і чимало інших було яскравим підтвердженням того факту, що московитський деспотичний царат –  це непорінювано більше зло ніж австро-угорська колоніальна залежність.

Підчас Першої світової війни, галичанські українські молодіжні батальйони взяли за взірець славну козацьку минувшину і назвали себе січовиками. Репресії московитської армії Брусилова проти інтелігенції і духовенства, коли вони вдерлися до Львова, лише підтвердили правильність поступку юних січовиків, що виступили на захист європейської культури від дикої азійщини московитів. На оспіваній в піснях Маківці зустрілися в смертельному герці брати по-крові, козаки перекинчики в складі царської армії, а проти них юні мрійники, що прагнули відродити лицарство Січових козаків. Уже неповних сто років вони, козаки-українці і січовики-українці, спочивають в чисельних могилах на горі Маківка, що в селі Головецько Сколівського району на Бойківщині. Львівщина щорічно вшановує синів України, котрі, по іронії долі, одні знеславлювали козацтво інші цю славу примножували. І саме західноукраїнці, буковинці, гуцули, бойки і лемки проголосивши незалежність Підкарпатської України-Руси від Хортівської фашистської Угорщини, теж гордо назвали себе січовиками. Це шанобливе ставлення до самого слова “козак”, до самої ідеї творення орденського типу організації згодом використав і лідер радикального крила ОУНр, Степан Бандера, який протиставив обережним кадровим офіцерам УНР та теоретикам націоналізму практичну справу, що була підкріплена українською національною ідеологією. 1941 року, поручик УНР, поет Євген Маланюк у свїй статті присвяченій роковинам Крутянських подій у статті “Народини нового українця” писав, що саме галичани зберегли запал січовиків, вигідно дисонуючи з лінивістю думки більшості членів ЦР та керівників УНР. ОУНр спромоглася пересилити опір церкви в особі незаперечного авторитета, митрополита Шептицького, який не схвалював збройну боротьбу за незалежність (“Боротьба за душ”, наш сайт), і революційна молодь підтримала свого Провідника Степана Бандеру в питанні пріоритетності національної ідеології.

Українська повстанська армія озброєна національною ідеологією – це був закономірний послідовний крок визвольних змагань українського народу, коріння котрого сягає в глиб віків і почалося з лицарського ордена Запорізької Січі в створенні якого брали участь кращі сини України від бідних але гордих бойківських лицарів із Самбірщини до найвіддаленіших куточків України-Руси. І саме ОУНр виявилася гідним спадкоємцем козацького лицарського ордену, а її ідеолог Степан Бандера гідним послідовником славного сина бойківської землі Гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного. Національна ідеологія, жорстка дисципліна і жертовність воїнів УПА показали світові, що український народ у своєму прагненні до Волі незламний. Його можна вбити, але не скорити. Десять років боротьби УПА на три фронти в умовах бездержавності, це був подвиг, котрий високо оцінили поза Україною, зокрема Президент Франції генерал де-Голь.

Та ми тут ведемо мову про козацтво, а тому варто перейти до заключного етапу нашого аналізу, до сучасного козацтва в Україні сущого. В принципі про отих фольклорних комедіантів можливо й не варто би вести мову, якби не одне “але”. Як уже мовилося вище, кожен народ має не бiльше 10% політично активної частки населення, а тому вкрай важливо, щоби отой актив творив і розвивав політичні національні сруктури, громадські організації, які сприятимуть відродженню нації, національної свідомості народу, національного солідаризму і впливу народу на дії влади направляючи ті дії на користь національної держави і покращення добробуту народу. Український народ не має гарантій, що “воріженьки” не захочуть впливати на погіршення внутрішньої політики в нашій країні. А отже вони, наші сусіди, будуть і далі підживлювати оту злоякісну пухлину отаманщини, яка погубила геьманат Павла Скоропадського, коли безліч отаманів, яких ми нині бездумно славимо, не побажали стати пліч-опліч з Гетьманом, щоби єдиним кулаком протистояти юдео-московитам. Всі оті отаманчики виявилися хутірськими анархістами, наплодили кишенькових “республік”, своє особисте “его” поставили понад національне.

Їхні карикатурні сучасні “отамани”, уже не просто отамани, а полковники без полків, генерали без дивізій, генерал-хорунжі без армій, гетьмани невідомих країн, українські, москальські і т.д. Всі вони мирно уживаються поруч, поспіхом вручають булаву Кучмі, Ющенкові, Януковичеві. Скоро всі олігархи теж стануть “отаманами”, в тім числі й пейсаті. Всі оті “козаки” служать церкві, всіх конфесій без розбору, дехто й сектам, сподіваючись на “30 срібних”. Добре, деякі з вас клоунів є суперпатріотичні? То виженіть викиньте силою, як і личить козакам, “масковскоє казачєство” із Галичини, котрі охороняють Почаєвську лавру; викиньте омон і Печерської лаври, видворіть за межі України “русскоє козачєство”, що нахабно виступає проти незалежності української держави, бо інакше які з вас козаки? Справжні козаки не питали дозволу ні в кого – бити їм ворога чи ні. Але скоро владний криміналітет знайде і для цих ряжених роботу (уже є відповідний проект закону України) підете гайдуками до жидів та інших зайд мордувати канчуками власний люд. Влада до євро-2012 уже замовила ваш карикатурний логотип, “спритко” та “гарнюня”. Сталін, свого часу, теж полюбляв коли ряжені хохли витанцьовували перед ним гопака та співали “Галю”. Схаменіться, клоуни, – Україна гине, гляньте навколо себе – світом крокує 21 століття…

7 квітня 2011р.

Редактор газети «Клич нації» Іван Любас

Натисни – підтримай Сурму!

Be the first to comment

Leave a Reply