Скарби наших надр

 Диктатор, убивця і мучитель білоруського народу: глава Білоруської автокефальної православної церкви заявив, що Лукашенка піддано анафемі

23/11/2020 admin 0

Глава Білоруської автокефальної православної церкви архієпископ Святослав Логін 22 листопада під час служби в соборі Святого Кирила Туровського в Торонто (Канада) зачитав послання, в якому […]

Минуле міста романтичне. Одних надихають фортечні вали, інших гусари та юнкери. Треті зачаровані театром, письменниками та художниками, які народилися у нашому краї. А були і промислові аспекти – мало не найкращі у світі дореволюційні сівалки, буровугільні шахти. Славне минуле відбилося у міській топоніміці. Тож на Новій Балашівці маємо провулки Буровугільний, Брикетний, Ствольний, Відбійний, Гірничий, Маркшейдерський, вулиці від Першої по Шосту Шахтарську, Стаханівська та Донецька. Це історична згадка про недавнє шахтарське буровугільне минуле міста.

 

Поклади бурого вугілля поруч з містом і під ним виявили ще до революції. Родовище бурого вугілля було відкрите під Єлисаветградом, досліджене й описане ще наприкінці XIX століття академіком генерал-лейтенантом корпусу гірничих інженерів Г.П.Гельмерсоном. З часом професор В.Н.Червінський відзначив високу якість цього вугілля. Розвиток цієї справи припав на час правління Гетьмана Скоропадського, котрий намагався підняти запущену економіку і створював можливості для бізнесу.

Україна перебувала у стані війни з радянською Росією, але у 1919 році, за Берестейською угодою на території центральної України розміщувались німецькі та австро-угорські війська. Тож німецьких фахівців долучили до підготовки копальні до експлуатації. Видобуток місцевого бурого вугілля стабільно розпочали пізніше – у 1921 році, вже за влади більшовиків. Але газетні публікації про необхідність видобутку бурого вугілля на території під Єлисаветградом з’явилися ранньої весни 1919 року.

А ще краєзнавці знайшли дані про те, що навесні 1918 році шеф німецької розвідки Вальтер Ніколаї таємно спорядив на чужу територію групу з трьох чоловік, щоб зібрати якнайбільше інформації про корисні копалини під Єлисаветградом. Агенти навели контакти з місцевою технічною інтелігенцією німецького походження і швидко склали повну характеристику родовища. Революції в імперіях та перемога більшовиків завадили німцям та австрійцям докластися до буровугільних розробок.

Коли ж австрійці та німці залишила Україну, старий міський інженер Тамм продовжив гірничі клопоти. Влада калейдоскопічно мінялася, а життя тривало. Серед важливих господарських питань стояла проблема забезпечення підприємств і населення паливом. Тому Ігор Тамм разом з батьком став ініціатором розробки і видобутку бурого вугілля у районі Злодійської балки біля Балашівки.

Вирішальним поштовхом у справі, певно, стали публікації Ігоря Тамма – майбутнього Нобелівського лауреата, котрий у червні 1919 року був депутатом міської ради. Хоча деякі краєзнавці вважають, що головним рушієм буровугільної справи в місті був батько майбутнього академіка, Євген Теодорович, а роль сина Ігоря трохи перебільшена. Саме він запрошував фахівців та готував проєкти копалень та плани розробки вугілля.

Ігор Євгенович 4 червня опублікував статтю під промовистою назвою «Бережіть паливо», а також виголосив доповідь на громадському зібранні на тему «Як посилити видобуток бурого вугілля». Після цього з’явилася ще серія публікацій: 7, 14, 28 червня.

22 червня 1919 року міські газетярі повідомили:

«У Злодійській Балці знайшли буре вугілля на 7 саженів. Перший шар – на глибині одного аршина, якість палива добра» (сажень – 2 м, аршин – 71см –А.А. ).

Тож з наведених цифр очевидно, що паливо знаходилось майже на поверхні.

А ще міська газета «Червоний шлях» писала: «На Балашівському руднику працюють 102 особи, службовців – 16. Відправлено вугілля на брикетний завод 2950 пудів» (пуд – 16 кг – А. А.). Місто одержало певну кількість палива, яке допомогло пережити холодну зиму 1919-1920 років. Однак політична і військова нестабільність в районі Єлисаветграда деякий час не сприяла розвитку підприємництва. У роки першої п’ятирічки справа оживилася і розпочала роботу буровугільна шахта «Піонер». За нею стала до ладу друга шахта «Піонер-біс». Старожили називали їх стара шахта та нова шахта. Вони належали до управління «Бурвугілля». Працювали з 1 вересня 1931 до серпня 1941 року.

5 серпня 1941 року Кіровоград окупували німці. Вони по-господарськи реорганізували роботу буровугільного підприємства – пробили новий ствол. Стару шахту закрили. Краєзнавцям не вдалося знайти жодного свідчення, що наказ радянського керівництва (чи він взагалі існував?) про підрив шахти здійснено. Тому зараз важко сказати, скільки шахт працювало у Кіровограді під час окупації.

Видобуток бурого вугілля німці організували з більшим розмахом. Паливо постачали не тільки для потреб підприємств, заводів, фабрик, установ міста. Вугілля йшло на склади військово-ремонтних баз окупантів. Окрім того, значну кількістіь його нацисти вивозили до Німеччини та країн Європи.

Краєзнавці Леонід Багацький та Олег Храпаченко писали кілька років тому, що знайшли досі ще живих шахтарів, які працювали на підприємствах. Вони наводили цифри глибин виробок вугілля – 63, 65, 67 метрів. Також стверджували, що у районі старої шахти забої знаходились на невеликій глибині від поверхні. Штольні, особливо старої шахти, були вузькими, а нової – завширшки 3-4 метри, заввишки – 2,5-3. Нова шахта і в роки окупації, за німців, мала електропостачання.

Деревину для виробництва окупанти звозили з усіх куточків України – переважно сосну. Вугілля піднімали на поверхню кінними вагонетками. Великим святом для колишніх працівників шахти, як вони згадували, ставала смерть коней. Шахтарі-ветерани запевняють, що тільки тоді вони мали можливість наїстися досхочу. Разом із вільнонайманими шахтарями при німцях працювали й військовополонені. Табір для них знаходився просто на території шахти під охороною поліцаїв. Вони постійно слідкували за периметром підприємства з великої дерев’яної вежі, побудованої поблизу нинішнього «Хімпобуту» на вулиці Слободянюка (Терешкової).

Незважаючи на досить пристойну, як для років окупації, механізацію виробництва, праця шахтаря залишалася важкою. Вугілля добували кирками, вантажили лопатами. Працювали у 2-3 зміни. Милися після роботи вдома. На зміну ходили у спецівках. Із собою постійно носили каски. Деякі будинки шахтоуправління використовуються як помешкання і зараз. На фундаменті приміщення старого клубу на Балашівці сьогодні побудовано торговельний заклад. В одноповерхових будинках, які під час окупації служили житлом для директора шахти і управлінців з прислугою, зараз теж мешкають люди. Мала шахта у роки війни і їдальню. Її приміщення розміщувалося приблизно у районі нинішньої соціальної аптеки.

А ще слід відзначити, що буре вугілля у всьому світі не лише паливо, але й унікальна сировина для хімічної промисловості. З нього продукують бензин, спирт, нафталін, лікарські засоби, гірський віск, вуглелужні реагенти, гумінові кислоти, які стимулюють ріст і розвиток рослин. З бурого вугілля виготовляли й виготовляють понад 100 найменувань різних препаратів – від медикаментів до косметики.

Після війни шахти працювали недовго, всього три роки. Пізніше, коли шахту закрили, невеликі терикони розрівняли бульдозерами. Водночас таким чином засипали тріщини та місця просідання грунту над штольнями. А вже потім розбудували установи і підприємства Балашівського промвузла. Видобуток бурого вугілля продовжили дешевшим відкритим способом у розрізах навколо Олександрії. Там же до доби нової чергової буровугільної розрухи паралельно працювали брикетна фабрика та завод гірського воску.

Так закінчилася буровугільна шахтарська доба міста Кропивницького, а через пару десятків років розпочалася нова – уранова.

Анатолій Авдєєв

http://chas-time.com.ua/ekonomika/skarbi-nashikh-nadr.html

MIXADV

цікаве