Дорога до самовиродження

У поверненні так званої історичної назви обласному центру криється не пошанування минулого, а спроба приховати власне невігластво.
Дебілізація суспільства – це не вигадки, а всесвітнє явище – недавній висновок зробили російські статистики, що вивчали власну публіку. Не збираємося заперечувати те відкриття, але навіщо локальні результати, одержані десь, переносити на все людство? Зразу ж московські вчені схаменулися щодо загальних критеріїв, бо вмить засекретили одержані дані. Що ж так налякало «старшого брата»?
А все починалося так гарно – 1897 рік, обнадійливий всеросійський перепис населення. Дмитро Менделєєв у 1905-му пише райдужно оптимістичну роботу «Познание России», де прогнозує, що у 2000 році імперія матиме 594 мільйонів населення. Ось тоді, мовляв, поквитаємося з усіма недругами «во славу Отєчєства», а всім іншим укажемо їхнє місце!
Однак, не так сталося, як гадалося. Сьогоднішня Росія чи й досягає 200 мільйонів. Ось це і є результат дебілізації, про яку раптом замовкли росіянські дослідники. З одного боку шовіністична ейфорія видатного науковця, з іншого – симбіоз влади і мас, які разом зробили все можливе для плачевного результату. Одні скажуть: винен в усьому кривавий сталінський режим. Нічого подібного. Давнішнє і теперішнє російсько-радянсько-путінське суспільство у переважній більшості «на ура» сприймало всі найдикіші починання влади, починаючи з опричнини і закінчуючи агресією в Криму і на Донбасі. Та й сам перехід від самодержавного правління до тоталітарного, які практично не відрізняються, хіба був би можливий у нормальному середовищі? Адже не могло бути інакше в країні, де навіть цар Микола ІІ теж не відзначався високим інтелектом та моральністю. Про те свідчить його поведінка ще у ранзі престолонаступника, коли, перебуваючи в Японії, по-дикунськи осквернив тамтешню святиню, чим опосередковано спровокував у майбутньому фатальну для Росії російсько-японську війну, що викликало відомі наслідки. І державна установка пізнішого владного фігуранта «мочіть в сортірє» теж дуже й дуже «чревата». Словом, як там у їхнього ж Мережковського, – «торжествуючий Хам».
Чи прижилися бацили дебілізації в Україні за час перебування у складі російсько-радянської імперії? Давайте подивимося.
Ось не так давно кільканадцять почесних громадян міста Кіровограда написали слізного листа Президенту з проханням повернути історичну назву Єлисаветград, навіть не задумуючись, що інші попередні назви теж не менш історичні і формально законні. У старих традиціях звернень до «царя-батюшки» або «батька народів» дарувати їм те-то й те. Ну, скажімо, кріпаків із земельною маєтністю, щасливе дитинство у колгоспному раю, або покарання «ворогів народу». Розуміли ініціатори і безпосередні виконавці таких «движух», що нагріють на тому руки, якщо повезе. А як там ведеться тим кріпакам чи «ворогам» – то діло десяте.
«Оглашать», як пропонувалося у кінокомедії, «вєсь спісок» прохачів не станемо, не хочемо ганьбити «вершки» місцевого істеблішменту. Та й знають його городяни на зубок. Але від деяких моментів нікуди не подітися. Наприклад, спочатку видний місцевий педагог, із підписантів супліки до Президента, на всіх перехрестях запевняв, що його виш повним складом підтримує українську назву для міста. А саме, Кропивницький. Він протверезів раптом чи, навпаки, сп’янів? Інший на сесії обласної ради (коли був її депутатом) теж, мало не плачучи, ратував за об’єднавчу українську назву. Тепер – ні! З ініційованого невідомо ким звернення можна зрозуміти почесних городян російського походження. Їхній менталітет і право, звісно, треба поважати, але тільки на українському ґрунті. Але як бути з українцями? Доля розпорядилася так, що декому довелося змінити одну-дві літери у написанні власного прізвища. Ну, там «о» на «є», «и» на «і» на російський манер. І як? Цього, виявляється, достатньо для відмови від усього, даного людині батьком і матінкою? Був такий в Україні парткерівник Дем’ян Коротченко, котрий, залежно від обставин, ставав кілька разів то Коротченковим, то знову Коротченком. Не найкращий, але і не найгірший діяч. Хоч і кон’юнктурник, але не обділений адекватним сприйняттям моменту. Сьогоднішні ж наші «вірнопіддані» уже втратили відчуття реальності. Втратили навіть природну реакцію на свіжину. Хіба не деградація?
Подивімося навколо. Був колись Візантій – став Константинополем. Прийшли туди турки і переназвали Стамбулом. Заволоділи б тим краєм росіяни – миттю перетворився б у Царьград. А нам що, то їхня справа. Ось тут і потрапляємо у хитру пастку «Моя хата скраю». Бо стаємо байдужими, – навіть опанувавши власну землю, відмовляємось від права мітити ключові пункти і рубежі. А це ж з давніх-давен теж в людині на рівні інстинкту. Хіба не є виродженням втрата його?
Дивує і таке. Якесь неприродне суголосся чується в рядах міської еліти. Невже ніхто зі згаданого півтора десятка не знайшов нічого хорошого і рідного в українському словнику, аби самоідентифікуватися, назваючи материнською мовою навколишній світ? Невже не виявилося когось у справжній вишиванці, хто зваживши на державні негаразди і міцно пов’язані з ними проблеми особисті, відмовився б від пропозиції підписувати ганебну петицію? Навіщо ж ти, чоловіче добрий, одягнув ту горьовану вишиванку? Не вірю, щоб хоч в одного із почесних громадян міста та не тенькнуло щось у душі, коли читав антиукраїнську «бумагу», але не знайшов сміливості вголос сказати про це. І ось тут страшенно кортить дізнатися, що спонукало даний суцільний «одобрямс». Було б дико думати, ніби згадані люди банально спокусилися грошима. Усі вони люди, можна сказати, не обділені матеріальною частиною буття. Кілька колишніх «червоних директорів», котрі вдало вписалися в капіталізм, люди творчих професій, які за будь-яких обставин при всякій владі не залишаються без добрячого шматка хліба з маслом, визнані фахівці науки, освіти, медицини, культури, спорту. Отже, у них (еліти!) не все гаразд у сфері духовній? Певно, що так. Простий приклад з цього приводу. З чийогось чужого голосу всі в унісон прорікли: «Ім’я дають при народженні і ніхто не має права його змінювати».
Так, певно, вважає і представник церкви в цій групі. Але хто-хто, а він же добре знає, що з прийняттям постригу дане при народженні ім’я людина міняє. Так само можна змінити імена святих сестер Віри, Надії, Любові, жінок неслов’янського походження, котрі при народженні мали, може й відповідні, але не теперішні імена, яких сьогодні вже ніхто й не пам’ятає.
Значить, є винятки. Чому ж тоді не зробити виняток і для міста, яке прагне прийняти «постриг», почавши нове чесне і покаянне життя?
До речі, згадаймо місто Кіров. Російський «тезка» Кіровограда чомусь не поспішає повернутися до попереднього історичного найменування Вятка або аж до першоназви Хлинов. Чому б тоді йому за сприяння рідної церкви не прийняти ім’я Святої Єлисавети? Так, ніби в порядку нерозривної дружби міст-побратимів.
Але в такому випадку хтось «правильний і непідкупний» обов’язково заперечить, що подібна пропозиція є втручанням у внутрішні справи сусідньої держави. А у нас хіба не втручання? Ого, ще й яке! Ціла війна. І дивно якось, коли між нами шниряють «миротворці» з гранатометами за пазухою, а ми робимо вигляд, що не помічаємо відтопирених синіх «пінжаків» усіляких, так би мовити, Дворцових. Хіба то не ознака виродження і дебілізму, чого якраз і хочуть «сині пінжаки»?

MIXADV

цікаве