Білорусь. Народження нації

Втраченi 75 мільярдів: опубліковано засекречений аудит “Нафтогазу”

21/10/2020 admin 0

Держаудитслужба за результатами перевірки НАК “Нафтогаз” виявила порушення, які, на переконання аудиторів, призвели до втрати державою 75 млрд грн. Враховуючи суспільний резонанс після публікації окремих висновків […]

КОЛЛАЖК: АНДРІЙ КАЛІСТРАТЕНКО

Беларускому протесту прийнято передрікати крах. Незгодним ставлять в провину неготовність до насильства і вегетаріанство поведінки. На тлі протестного “толстовства” Лукашенко виглядає жорстким автократом, у якого за спиною маячить тінь “старшого брата”. І навіть якщо один антигерой зазнає  крах – на арену обов’язково вийде другий.

Але в тому й річ, що Білорусь вже перемогла. Те, що ми спостерігаємо – це Пологові муки політичної нації. Інші символи. Нові гасла. Пошуки себе і незгода з усією тією етикою і естетикою, яку вибудовував останні 26 років Олександр Лукашенко.

Незалежно від того, чим закінчаться ці протести – у Білорусі з’явився шанс потіснити Білорусію.

А ще рік тому ймовірність подібного готові були обговорювати одиниці.

Відлуння війни

Міряти Білорусь українським шаблоном – справа свідомо програшна. Хоча б тому, що білоруська нація народжувалася пізніше української на кілька десятиліть. Шведсько-американський історик Пер Андрес Рудлінг в своїй книзі писав про складнощі з якими довелося зіткнутися білорусам на цьому шляху.

Одна з проблем була пов’язана з труднощами пошуку історичного фундаменту. Наратив Великого князівства Литовського встиг дістатися Литві. До того ж, жодному з регіонів країни не довелося жити в складі інших імперій, а повсякденна тканина існування імперської Росії не передбачала можливість публікуватися на “місцевих діалектах”.

В результаті, перші паростки національних рухів стали формуватися на території країни лише після 1905 року, коли революційна ситуація змусила Петербург пом’якшити заборони.

Наступним імпульсом до розвитку стала Перша світова. А точніше – окупація частини російської імперії німецькими військами.

Читайте також: Президентська п’єса

На території сучасної Білорусі німці масово відкривали школи з навчанням білоруською мовою – і до грудня 1917 їх число досягло 1300 (в яких навчалося до 73 тисяч дітей). Цікаво, що створювали їх на противагу не російському проекту, а польському. Але, незалежно від мотивів, народження нації отримало ще один поштовх.

Білоруська народна республіка не домоглася міжнародного визнання, була позбавлена ​​національної валюти, армії і поліції. Але зате вона змогла записати до свого активу національну символіку. І коли більшовики стали проводити політику коренізації – її підходи поширилися і на ці землі.

Аж до початку тридцятих років білоруська нація отримала можливість активно себе придумувати – в тому числі на рівні шкільних програм, академічного дискурсу та історичного наративу. Після Москва пустила під ніж свою колишню політику – разом з тими, хто її втілював на місцях. Але фундамент вже було закладено.

Етнос не головне

Націю придумують люди. Це поняття належить до категорії “вигаданих реалій”. Тих самих реалій, які дозволили людству стати тим, ким воно є.

Харари писав про те, що на персональному рівні людина здатна зав’язати особисті стосунки приблизно зі 150-ю індивідами. Армійська рота як і древнє плем’я дають собі раду разом за рахунок персональних знайомств. Але для появи міст, держави і імперій потрібно щось, зовсім інше.

Когнітивна революція дозволила людству створювати собі вигадані реалії. Вони існують лише в нашій уяві – але саме вони дозволили величезній кількості особисто не знайомих один з одним людей спільно здійснювати дію.

Існування католицької віри дозволяло двом незнайомцям відправлятися в хрестовий похід – тому що їх об’єднувала загальна уява про Бога і борг людини перед ним. Точно так само як два співробітника однієї і тієї ж глобальної корпорації можуть відчувати один до одного більше лояльності, ніж до тих, хто частиною корпорації не є.

І нації не стали винятком.

Люди, які зараховують себе до однієї і тієї ж спільноти, які вірять в одні і ті ж символи, і які сповідують одні й ті ж погляди на національні контури і ідеали здатні стати основою окремої національної групи.

Національна приналежність не дана людині від народження – її акцептація стає підсумком дорослішання і вибору. Інакше б феномена емігрантів просто б не існувало.

Інтерсуб’єктивна реальність народжується з віри великого числа людей в одні і ті ж речі. Ми віримо в цінність банкнот – і тому обмінюємо їх на реальні товари. А можемо вірити в національну приналежність – і тоді на мапі з’являються нові держави. При цьому нація зовсім не приречена на безсмертя.

У 1939 році на територіях Росії проживало чверть мільйона карелів. До 2010 року їх кількість скоротилася вчетверо. І це зовсім не історія про фізичне знищення (яке стосувалося карелів в тій же мірі, що і всіх інших). Просто Москва зуміла переконати носіїв цієї національної ідентичності в тому, що вони – росіяни. Один міф замінив собою інший.

Спроба кивати на етнічне в розмові про нації досить сумнівна.

Різниця між Північною і Південною Кореєю не в біології. Різниця в тих міфах, які сповідують в цих країнах.

Те, у що ми віримо, стає фундаментом нашого сьогодення і майбутнього. А тому питання не в тому, наскільки білоруси або українці етнічно близькі сусіднім народам. Питання в тому, народилася чи на території країни “вигадана реальність” під назвою “нація” чи ні.

Атестат зрілості

Потрібно розуміти одну важливу річ. “Вигадані реальності” не тільки виникають, існують і зникають. Вони, до того ж, можуть ворогувати між собою. По суті, вся природа нинішньої війни України та Росії – це історія про конкуренію двох міфів про нашу країну. Провідником одного з яких є Москва, а іншого – Київ.

Москва мріє про те, щоб Україна сповідувала російський міф про саму себе. Той самий, в якому за “українством” в кращому випадку закріплюють невеликі етнографічні заповідники, а все інше стає долею імперського дискурсу.

Війна національних міфів йде на рівні суперечки про історію. На рівні дискусії про бажане зображення майбутнього. На рівні дебатів про те, що вважати нормою.

Україна намагається оконтурити себе по периметру кордону своїм національним міфом – щоб захиститися від російського міфу.

І всі нинішні події в Білорусі – це теж історія про відродження альтернативного національного міфу. Того самого, який з’явився досить пізно, проіснував недовго і у якого в пострадянські десятиліття було критично мало прихильників.

Лукашенко 26 років намагався закріпити монополію за своєю версією національного міфу. В рамках якого всі корені існування країни зводилися лише до радянської спадщини. Символічний ряд його міфу успадковував БССР – з мінімальною суб’єктністю і мінімальним же суверенітетом.

У жертву свого проекту він приніс прапор, герб і білоруську мову. І довгий час здавалося, що нам випало стати свідками заходу – коли білоруси будуть приречені розчинитися в російському імперському тілі. Коли на зміну національного міфу про самих себе прийде, в кращому випадку, регіональний різновид “російського”.

Читайте також:  Кіно, яке нас приручило 

Але всі нинішні протести дають Білорусі шанс. Люди, які виходять на вулиці, отримують досвід солідарності. На наших очах жителі країни вигадують нову спільність, приналежність до якої дозволяє незнайомим один з одним людям спільно взаємодіяти. Рівно те саме, що прийнято називати словами “політична нація” і “громадянське суспільство”.

І немає сенсу дорікати білорусів в наївності. У небажанні відмежуватися від “великого брата”. У тому, що вони не готові поєднувати національні гасла з антиімперськими.

Зрештою, Україна теж витратила чимало часу, щоб позбутися від власних ілюзій. І кінцевою точкою в цьому протверезінні стали анексія Криму та вторгнення на Донбас.

Якщо Росія вирішить агресивно втрутитися в протест – це призведе лише до того, що виросте список антигероїв білоруського повстання.

Якщо зараз в цьому переліку лише сам Лукашенко і його оточення, то в подальшому туди можуть додатися російські функціонери.

Так, сумарні зусилля двох столиць можуть тактично розправитися з протестом. Але те, що трапилося півстоліття тому – поразка ОУН-УПА зовсім не призвело до викорінювання пам’яті і колективного міфу українців про Україну.

На наших очах білоруси починають себе придумувати. Побажаємо їм успіху.

Павло Казарін

MIXADV

цікаве