Як «свати» полюють за українськими душами

ОПУ пропонує дипломату Лубківському стати речником делегації ТКГ

01/10/2020 admin 0

Офіс президента та керівник української делегації в ТКГ Леонід Кравчук пропонують посаду у контактній групі Маркіяну Лубківському Про це повідомляє Бабель. Журналісти заявляють, що за їхніми […]

Фото:

10 серпня канал «1+1» знову почав показ скан­дального серіалу «Свати». Про нього дуже влуч­но висловився Дмитро Чекалкін: «Як написано в російських джерелах про «Сватів», вороватому, тупу­ватому, бидловатому завгару Будьку (українцю) протис­тоїть інтелігент, високоосвічений академік Ковальов.

То що ж ви, українці, не хочете погоджуватись на цивілізаційний вплив «русской весни»? Ви ж бачите, яке у вас бид­ло, а в Росії освічені високодуховні люди? Це ж конфлікт двох світів. На кожний сезон серіалу «Свати», який па­плюжив українців, канал РТР виділяв $5 млн. На рік це $10 мільйонів».

У листопаді 2017 року шоумен, сценарист і продюсер цього серіалу Володимир Зеленський звернувся до СБУ че­рез заборону одному з провідних акторів стрічки Фьодору Добронравову в’їзду в Україну. Майбутній президент у Facebook опублікував відео із заявою: «Жодного зв’яз­ку немає між Добронравовим і тисячею людей, які пра­цювали над проектом останні 15 років. Серіал люблять мі­льйони».

Інакше кажучи, антиукраїнська ідеологія «Сватів» Володимира Зеленського не цікавила.

Хай там як, але 29 листопада 2017 року серіал був за­боронений до показу на території України. Та через два роки, в березні 2019-го, Окружний адміністративний суд

На цю тему: Фактори, що утримують незалежність України (РЕЙТИНГ)

Києва визнав заборону на в’їзд в Україну скандального ак­тора Фьодора Добронравова протиправною і дав зелене світло серіалу «Свати».

У червні того ж року Держкіно України заборонило по­каз другого сезону телесеріалу. Однак уже 1 липня теле­канал «1+1» почав повторний показ серіалу. Відтак низ­ка громадських організацій звернулись до Державної агенції з питань кіно з проханням анулювати прокатне по­свідчення серіалу «Свати».

Для цього підстави були вагомі. Так, член експертної комісії при Держкіно Сергій Стуканов констатував, що се­ріал підпадає під заборону на показ в Україні, оскільки в ньому з’являється російська державна символіка, а серед героїв стрічки є працівники правоохоронних органів РФ, що заборонено законом. Конкретно: «Я вже не кажу, що в шостому сезоні, який почав показувати телеканал «1+1», з’являється портрет президента Путіна, Йосипа Сталіна, з’являється «георгієвська стрічка», яка так само визнана ворожою символікою, але вже згідно з іншими законами, зокрема про декомунізацію. Шостий сезон не має бути за­раз на екранах»,

В тему: Что не так с сериалом «Сваты»

Тодішній голова Держкіно Андрій Іллєнко звернувся до Володимира Зеленського: «Пане Володимире, Ви вже не є продюсером серіалу «Свати», не є його виробником – сьогодні Ви є президентом України… Я вважаю, що саме Ви маєте ухвалити рішення щодо подальшої долі цього се­ріалу і показати, що для Вас є пріоритетом – повернення цього продукту в ефір чи очищення інформаційного про­стору України від українофобів, що нехтують національним суверенітетом і територіальною цілісністю нашої дер­жави».

Належної реакції від президента не послідувало. Мож­ливо, Володимир Зеленський розраховував, що зуміє за­миритися з Путіним і поверне собі російський телеринок і контракти без огляду на ідеологію, а, можливо, вважав, що «нє царскає ета дєла» займатися проблемою «Сватів», бо для цього є міністр культури.

Справді. Хоча Державна агенція України з питань кіно і не належать до сфери управління Міністерство культу­ри та інформаційної політики України, однак політику Держкіно курує міністр Олександр Ткаченко.

А він, як відомо, тривалий час продюсував упереваж російськомовні фільми і також обурювався, що заборона серіалу «Свати» була необгрунтованою – «на мою думку, тільки той факт, що комусь заборонений в’їзд не може одночасно служити підставою для того, щоб стрічки, в яких брали участь ці люди, були заборонені».

Йому, очевидно, байдуже, що Владімір Путін нагоро­див Орденом дружби народів зірку цього одверто анти­українського кінодійства Фьодора Добронравова.

Менеджери і продюсери від олігархів передусім на­лаштовані заробляти, а не інвестувати в культуру. Бо куль­тура матеріальних прибутків не приносить. Такої логіки, вочевидь, дотримується і українська Феміда, дозволивши прокат ідеологічно шкідливого серіалу та в’їзд Доброн­равову в нашу країну. Має рацію кінопродюсер Ігор Кон­дратюк, який переконаний, що таке рішення – це «насправді питання гігієни: гігієни голови і гігієни громадянства».

Так отож. Бо новий міністр культури Олександр Тка­ченко заявив що планує переглянути питання мови, релі­гії та історії в Україні: «Я думаю, що ми повернемось до дискусії, яку започаткували до коронавірусу стосовно за­прошення вчених для розмови щодо сенситивних питань, які стоять перед суспільством – мови, релігії, історії, тощо. І тільки після такої фахової дискусії можна вихо­дити на якісь конкретні кроки».

Згадались проникливі рядки Павла Тичини, написані далекого 1919 року:

Один в любов, а другий в містику, 

а третій в небо, де орли…

І от якомусь гімназистику 

вкраїнську музу віддали…

Дивовижні асоціації виникають: «якомусь гімназис­тику вкраїнську музу віддали…»

Поет продовжує:

А справжня муза неомузена там 

десь на фронті в ніч суху лежить

 запльована, залузана

 на українському шляху…

Варто лише замінити «музу» на «мову», на «культуру» і маємо сучасну Україну, в якій перманентно перебувають в загроженому стані українська мова і українська культу­ра. Тепер вже не тільки в запіллі, але й на фронті.

Століття тому Павло Тичина порушив болючі питан­ня, які донині актуальні:

Чи вже втомилась наша нація,

чи недалеко до кінця,- що в нас чудова профанація

і майже жодного співця?

Перший рядок цієї строфи нині сприймається як сум­на констатація факту втоми української нації унаслідок по­літичної, економічної, соціальної та воєнної невизначеності; «профанація» – це, вочевидь, про ефект Даннінга-Крюгера («ефект профана»), який постійно демонструють «слуги народу», бо неспроможні усвідомити свої помилки через низьку кваліфікацію і некомпетентність; «майже жодно­го співця» – безумовно, йдеться про відсутність харизма- тичного лідера, брак державного політичного проводу. Павло Тичина скрушно констатує:

І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! – Нема.

Самі предтечі анестезії та лиш розгубленість сама…

Наче про сучасну України мовлено.

«Коли йду Хрещатиком, прочуваюся на окупованій те­риторії. Не чую рідної мови. Не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською. Як іта­лійська Італія, французька Франція, німецька Німечина. Тільки тоді буде добре всім. Насамперед українцям, а від­так іншим — росіянам, євреям, молдаванам, полякам, крим­ським татарам».

Умри, краще не скажеш! А сказав це прекрасний ук­раїнський поет Мойсей Фішбейн…

«Культурі легко дихати треба», – наголошував напри­кінці ХХ століття 90-річний Василь Барка. На його дум­ку, пробудження нації може прийти значною мірою (як це було в 20-ті роки) від літератури. «Тоді за десять років змі­нили Хохландію в Україну. Була Україна зрусифікована зго­ри донизу, і маса безграмотного люду. І ті комуністи – Скрипник та інші перетворили Хохландію в європейську Україну. Від Академії наук до дитячого садка все було зукраїнізовано. І література знайшла в державі мецената».

Чи може сучасний український кінематограф знайти в державі мецената? Сумнівно. Нинішній міністр культури та інформаційної політики вважає, що виробництво в Ук­раїні російськомовних серіалів йде «на благо як індустрії, так і економіки». Про це він заявив (згідно інформації Громадське.иа), коментуючи заяву продюсера серіалів і філь­мів телеканалу «1+1» Олени Єремєєвої про те, що ме­лодрами українською мовою знімати невигідно, а комедії – навпаки. А ще Ткаченко додав, що виробництво великої кількості серіалів – це «питання економіки для каналів». І далі: «До російської мови долучається економіка, пов’яза­на з можливостями продажу цих серіалів Росії. Тому і від­бувається такий дискурс про те, що російської мови за­надто багато в українському телеефірі».

А це вже пересмикування. Цікаво, як міністр культу­ри може пояснити позицію Федерації шахів України, яка відмовилися проводити дружні матчі й турніри з шахістами з Росії? В цій спортивній організації заявили, що в умо­вах агресії сусідньої держави неприпустимо брати участь в спільних турнірах з противником.

Чотири десятиліття тому науковці з Великої Британії та Бельгії Ярослав Крейчі (Jaroslav Krejci) і Вітезслав Велімський (Vitezslav Velimsky) у своїй книзі «Етнічні та по­літичні нації в Європі» («Ethnic and Political Nations in Eu­rope») написали: «Існують передусім п’ять об’єктивних причин, які можуть відіграти роль в ідентифікації гру­пи як нації: територія, держава, мова, культура та іс­торія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показ­ників збігаються, майже не залишається сумніву, що від­повідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний по­казник — національна свідомість… Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та ви­рішальним чинником у питання національної свідо­мості».

Слушність цього висновку підтвердила вже сучасна іс­торія – в умовах гібридної війни, нав’язаної Україні Московією, новим бойовищем стали свідомість українців, їх­ній духовний світ, мова, культура, історія, територія.

Саме тому Кремль завдає системних ударів по зазна­чених чинниках, аби не допустити перетворення україн­ського народу в повноцінну політичну націю, аби взяти під контроль його світогляд і ресурси.

Знищення бодай одного з названих чинників руйнує на­ціональну свідомість – визначальну рушійну силу творення держави.

Про це у поемі «Трубить Трубіж» попереджав відомий український поет Борис Олійник:

Нас не взяли ні паля, ні таран,

Одвазі нашій навіть чорт – не пан,

Та нині ворог особливий, друже,

цей не по землю, цей прийшов про душі…

Про «завоеваніе душ во враждующем ґасударствє» у своїй праці «Мятежевойна – имя третьей всемирной» (1961) писав на еміграції і Євгеній Месснер, полковник Генерального штабу Ро­сійської імператорської армії: «В прежних войнах важным почиталось завоевание территории. Впредь важней­шим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве».

За цими настановами сьогодні діє Московія, її політики, спеціальні служби колишньої метрополії. Причому діє не лише в Україні.

Мова – це душа нації. Недарма член Французької ака­демії Дютур наголосив: «Якщо існує загроза для мови на­роду, це означає, що є загроза і для існування держави».

Московія завжди розуміла цементуючу роль культури, зокрема мови у державному будівництві, її роль не лише суто комунікативну, але і як ефективну політичну зброю.

Невеличкий екскурс в історію. Письменник, лекси­кограф, етнограф Владимір Даль уклав «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка», перше ви­дання якого побачило світ 1840 року. Але, як зазначено на титульній сторінці словника, «по указу его величества го­сударя императора Александра II самодержца всероссійского» під грифом «СТРОГО СЕКРЕТНО» було «тай­ному советнику Зиновьеву» наказано: «создание копий вос­прещается». І резолюція, писана від руки: «Издание уничтожить. Экземпляр в архив».

Александр II надто добре розумів, що «русский язык» – це насправді українська мова. А «вєлікій і маґучій» – це лише «велікорусское наречіе». Факт не лише образливий для імперії, але й небезпечний для самодєржавія. Отож че­рез двадцять літ, 1880 року, появляється інше видання – «Толковый словарь живаго великорускаго языка».

У відділі рідкісної книги у Львівській науковій бібліонеці імені В. Стефаника зберігається примірник фун­даментальної праці Олекси Синявського «Норми української літературної мови», виданої 1941 року у Львові. Перше видання побачило світ 1931 року в Харкові.

Професор Синявський був редактором остаточного варіянта «Українського правопису», ухваленого на Право­писній конференції у Харкові 1927 року. Був розстріляний 1937-го. Реабілітований у 1958 році за відсутністю скла­ду злосину. А дослідження ще довгий час залишалось проскрибованим. На обкладинці львівського видання «Норм української літературної мови» чітко видніється темний від­биток штемпеля – «СЕКРЕТНО». Як у випадку зі слов­ником Владіміра Даля.

1994 року Ольга Керзюк на сторінках «Визвольного шляху» навела сумні паралелі зі станом української мови, ірландської та валлійської: «Стаття 8 Конституції Ір­ландської Республіки каже: Ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою. Англійська мова визна­ється як друга офіційна мова». Однак, побувайте в сто­лиці держави – Дубліні, і ви почуєте скрізь лише англій­ську мову. А де ж мова корінної нації?

Перша офіційна мова, як записано в статті 8 Кон­ституції? Ірландську мову, пояснять вам ввічливо, ви­вчають у школах як обов’язковий предмет. На книжко­вих полицях ви знайдете вірші і романи ірландською мо­вою, час від часу почуєте її по телебаченню (чи в книгарні, якщо пощастить. Дехто навіть носить спеціальний значок, який сигналізує про те, що він/вона вміє розмов­ляти по-ірляндськи!) Однак, мова парламенту – англій­ська. Отож, як виявляється, запису в Конституції не­залежної держави зовсім не досить, якщо владна верхівка не має волі до впровадження постулатів Конституції в життя, а звичайні громадяни – після століть колоніяльного панування – не поспішають повертатися до дже­рел і воліють користуватися другою офіційною мовою. <..> Упродовж чотирьох століть валлійцям вбивали в го­лову, що їхня мова і культура – нижча, ніж англійська. А дітям, що розмовляли в школі рідною мовою, вішали на шию табличку «Welsh Not»».

Є питання?

Не дивно, що в наш час українська мова, українська іс­торія та культура потрапили під приціл не лише путінського Кремля, але й спецслужб, дислокованих на Луб’янці, в Ясенєво і на Хорошевскому шосе, 76. Слід відзначити, що в спецопераціях проти Української державності беруть участь і колаборанти, представники п’ятої колони. Діють вони щораз активніше й нахабніше після приходу до вла­ди зе-команди. Проросійські сили постійно вимагають по­вернути російську мову в навчальний процес в Україні. Московські агенти впливу наполегливо подають відповідні законопроєкти. Програма максимум – надання росій­ській мові в Україні статусу другої державної.

Пояснення цьому просте: «Значну частину України за­хопили під свою владу російські шовіністи та їх колабо­ранти, які глузують з прав теоретично державної укра­їнської нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїн­ську кампанію… Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаю­чи на формально проголошену незалежність, продовжу­вати панування чужоземної російської меншини (що пі­дібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифі­кованих функціонерів) над українською нацією» (Ярослав Дашкевич, український історик).

У липні минулого року перший помічник президента України і один з його головних радників Сергій Шефір вдався до відвертої демагогії: «Я вважаю, що почалася спе­куляція на мові. Це питання роз’єднує країну. Зараз у сад­ках, у школах діти говорять українською мовою. В май­бутньому це генетично закріпиться. Не треба роз ’єднувати народ. У нас історично так склалося, що половина населення говорила російською, половина – українською. Моя думка – ми не зможемо повернути Донбас, змушую­чи їх говорити українською».

Та ніхто не примушує. Проблема в іншому. Під при­криттям закликів про необхідність захисту російської мови і літератури в Україні триває експасіоністська культурна політика Росії. Насправді йдеться про підступне зросій­щення, брутальну анексію нашої культури.

Недарма Є. Шишкін в «Литературной России» нага­дує, що російська мова – категорія економічна: «Впро­вадження своєї мови в інші нації – це впровадження по­літичної та економічної залежності. Кращого довгот­ривалого представництва своїх інтересів і вигадати не можна!» Справді. Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демогра­фічний, політичний, культурний, технічний, науковий, ос­вітній, ідеологічний, інформаційний тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни. Яка мова домінує у світі? Правильно. Англійська. Бо США ра­зом із Великобританією випускають чверть світової про­дукції. Яку мову треба вивчати додатково? Правильно. Ан­глійську.

На пресконференції 20 травня Володимир Зеленський несподівано заявив: «Нам треба навести лад із мовними квотами, давайте сядемо й проговоримо. Не ми їх вводили, квоти були ще до нас. Деякі деталі втрачені, а через них ми бачимо, що існує якась несправедливість до людей, які неукраїномовні в Україні».

Про яку несправедливість каже президент? З ким себе ідентифікує Гарант української Конституції? Хто він за духом і ментальністю? «Какая разніца», – щиро здиву­ється Володимир Олександрович. І матиме рацію. Бо він типово совєтська людина.

Проблему української ідентичності дуже добре розу­міє ведучий російської редакції Радио Свобода Анатолій Стріляний: «У России, короче, есть только один враг, при мысли о котором она тоскует поистине смертельно. Это не США, не Запад в целом, не Китай. Это – украинский язык». Це чудово усвідомлює і журналіст Віталій По- ртников, який застерігає: «Там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада».

У лютому 2020 року в інтерв’ю ТАСС президент Ро­сії Владімір Путін заявив, що росіяни та українці – один народ. 110 років тому навіть міністр внутрішніх справ Ро­сійської імперії Пьотр Столипін дотримувався іншої дум­ки. Так, 20 січня 1910-го він видав циркуляр – розпоряд­ження губернаторам – з вимогою припинити реєстрацію «інородчеських», зокрема, українських, національних культурно-просвітницьких товариств як таких, що «мають на меті об’єднання інородчеських елементів на Грунті ви­ключно національних інтересів». Фактично це було офі­ційне визнання вищими посадовцями Російської імперії окремішності української нації від російської.

На цю тему: Не-українцям українська культура не потрібна?

1989 року кіногерой Армена Джигарханяна у фільмі «Князь Удача Андреевич» заявив, що російської мови не­має. Актор завдав потужного удару з екрану по фанатиках «русского мира», наголосивши, що росіяни – штучна на­ція з украденою мовою та історією: «Ябуду говорити про російську мову. Російської мови немає. Власне, в російській мові дуже мало російських слів. Солдат, революція, радіо, телевізор. Адже це не російські слова. Ось матюки, хам­ство всяке… До речі, хам – це теж не російське слово. Але хамство – явище типово російське. Каво-чаво … Ось це типово російське. Далі. Хто такі росіяни і звідки вони взя­лися? Не зрозуміло. Адже були татари, були варяги, мор­два, черемиси і вийшов компот, коктейль. До речі, компот і коктейль – теж не російські слова. Що ви хочете. Якщо російський народ придумує героєм своїх казок Івана-Дурня. Ні, ви уявіть: цілий народ придумує в герої Дурня!… А ви кажете: російська мова…».

Олег К. Романчук,  опубліковано у виданні Універсум

MIXADV

цікаве