Слащов літературний

Володимир Горбач: Можна не вірити Лукашенку, але як можна при цьому вірити Путіну?

04/08/2020 admin 0

Чужий досвід нічому не учить. Останнім часом українські медіа активно цікавляться перебігом виборчого процесу в Білорусі – крім позиції влади ми також чуємо коментарі представників […]

Яків Слащов написав цікаві спогади «Белый Крым» і «Крым в 1920 году» про епізоди так званої громадянської війни. Розказано також чимало про нього та злощасний півострів у тому ж часі й іншими авторами. Тему на свій лад перелицьовував Василь Аксьонов, явивши світові «Остров Крым». І то була не тільки світоглядна полеміка, а й всеїдна досить вільна белетристика. Найретельніше перемив кісточки одіозного генерала Михайло Булгаков у п’єсі «Біг», обізвавши Слащова Хлудовим. Вистава то заборонялася, то відновлювалась, залежно, з якої ноги щоразу вставав Йосип Віссаріонович. А при Брежнєві вийшов однойменний фільм. Поштовху для визнання відомого ката «своїм» серед більшовиків надав тривалий підготовчий період.
В закритих архівах ЦК КПРС є протокол секретного засідання Політбюро 7 жовтня 1921 року, де обговорювалось повернення «Яші» до Росії. Єдиної думки вожді тоді не виробили. Це тому, що той чоловік був не просто «білим і пухнастим», а затятим і жорстоким білогвардійським генералом-вішателем. За пропозицією Леніна пізніше в ЦК створена спецкомісія, куди увійшли Сталін, Ворошилов і Каменєв. Теж, скажемо, хлопці без особливих інтелігентських комплексів. Каменєв підготував проєкт рішення: «Предложение признать приемлемым, то есть согласиться на переправку Слащова и компании в Россию». Політбюро через кілька тижнів одноголосно підтримало повернення збіглого – найбільше чомусь активізувався Троцький. Лише одинокий Ленін утримався при голосуванні. Чи то не хотів зайвого галасу за кордоном, або, може, не міг пробачити Слащову особистої образи за брата Дмитра Ульянова, котрого у червні 1919 генерал, розгромивши Кримську РСР, змусив ганебно змащувати п’яти смальцем.
Троцький з Уншліхтом пропонували об’єднати зусилля ВЧК, Реввійськради республіки і Наркомату закордонних справ з думкою, щоб Слащов взявся за агітаційну роботу, закликавши еміграцію припинити боротьбу. Вся операція поки що трималася в глибокій таємниці.
Аж 18 листопада 1921-го Політбюро приймає цей план остаточно. Слащов же,
не дочекавшись офіційного рішення радвлади, у вугільному трюмі італійського судна «Жан» пливе в Росію. Поряд – дружина, брат Онисим та жменька вірних друзів: генерал Мільковський, полковник Гильбих, полковник Мезерницький.
Його кинулись у Стамбулі тільки через добу. Марно начальник французської контррозвідки пан Коломбані перевернув усю квартиру вверх дном – Слащов уже далеко…
«Возвращение генерала Слащова-Крымского, – читаємо у спогадах голови Кримської ЧК Федора Фоміна, – окончательно развеяло миф о репрессиях, чинимых большевиками над возвратившимися белыми эмигрантами». Виявляється, Фомін був причетний до слащовської епопеї «ісхода». Обидва «земляки» свого часу не раз перебігали один одному дорогу на теренах Єлисаветградщини. А тепер ось знову зіткнулися лобами. Звісно, товариш Федір писав «Записки старого чекиста» за правилами радянсько-сталінської «орфографії» і тому покривив душею, говорячи про «міф репресій», – всі названі поверненці знайшли вищу міру.
Він згадує: «В мае 1921 года я был переведен в Симферополь. Один из приятелей Слащева, проживавший в Симферополе, получил из Константинополя письмо от известного эсера Федора Баткина. Это письмо попало к нам в руки. В нем говорилось, что Слащев выражает желание вернуться на родину, чтобы отдать себя в руки Советского правительства.
Письмо это я направил в Харьков начальнику особого отдела ВЧК Южного фронта. А он поехал с ним к председателю ВЧК Ф.Э.Дзержинскому. Возник вопрос: стоит ли начинать переговоры с генералом Слащевым о его возвращении в Советскую Россию? Местные работники высказались отрицательно. Но в Москве сочли нужным начать переговоры со Слащевым… Вся работа особого уполномоченного должна проходить под нашим контролем».
Генерал спробував хоч щось собі виторгувати, але, за словами Фоміна, зрештою заявив: «Не надо мне никакой гарантии… Да и что эта бумажка может мне дать? Приеду я, скажем, на пароходе в Севастополь и пойду по городу, а по пути меня встретит и узнает кто-либо из тех, у кого я расстрелял или повесил в Крыму близкого человека. Тут уж никакая грамота не поможет…».
Насправді переговори велися набагато складніше. До справи взявся згаданий вище Федір Баткін, котрий у тому для себе знайшов дуже прибутковий бізнес. Про цього демонічного авантюриста і любимчика фортуни можна романи писати, що й робили Денікін, Троцький, Мальков, Волошин, Толстой, Ветлугін, Гуль, Пікуль, Солженіцин…
Про авантюрний перебіг слащовських перемовин з більшовиками жваво писав у популярній формі Олександр Хінштейн. Його книга «Подземелья Лубянки» – суцільний хорал чекістській мужності, удатності та розумовим здібностям. Умудрився автор за одним рипом оспівати ще й достоїнства виразників білого руху. Того ж Слащова, наприклад. Як і чому, мовляв, трапився такий драматичний і незрозумілий злам в прямій, як рейка, російській імперській ідеї?
Про походеньки Слащова на Єлисаветградщині багато хто знає. А от про Фоміна такого не скажеш. Між тим, він тут різко вклинювався у придушення Григор’євського виступу. Ризикував життям, намагаючись разом з Миколою Затонським протидіяти гайдамакам і денікінцям безпосередньо в Єлисаветграді. Прикладався до нищення Холодноярської республіки.
Та мало хто знає, що він ще й став прообразом головного героя з кінофільму «Ад’ютанта його превосходительства». Річ у тім, що так називалася серія книг Ігоря Болгарина та Георгія Северського, що складалася з 8 томів. Відомий фільм поставлений тільки за одним з них, де показаний лише певний уривок з пригод чекіста. Планувалися зйомки нових фільмів на основі згаданих романів.
Спочатку дует авторів зацікавився спогадами Павла Макарова «Адъютант генерала Май-Маевского», що вийшли ще в 1927 році. Але пізніше виявилося, ніби вся героїка твору – звичайнісінька містифікація. Псевдочекіст, творець «мемуарів», примазавшись з корисливих міркувань до білогвардійського генерала, тільки й робив, що пиячив з ним. Макарова після розгрому білогвардійщини навіть засудили до страти, та він якимось незбагненним робом вирвався з каральних лещат. Усі вважали, що він тоді й загинув. Але він вцілів. Навіть партизанив у Криму при німецькій окупації. Фальшивка ж кілька разів перевидавалася. А коли вийшов на екрани культовий фільм, спалахнув всесоюзний скандал, з вимогою від колишнього «ад’ютанта» ділитися гонорарами. Коли ця затія провалилася, публічно обізвав Болгарина і Северського плагіаторами. Неприглядна історія закінчилася тим, що проєкт продовження серіалу прикрили. У романах, де події з участю Павла Андрійовича Кольцова розвивалися навколо Слащова, використані «Записки старого чекиста» Федора Фоміна, де вже він виведений прототипом Кольцова. Фомін нікого в плагіаті не звинувачував. Певно додало мудрості багатолітнє перебування в ГУЛАГу після процесу з убивства Кірова.
А тут ще й Штірліц підклав свиню авторитету Кольцова, перехопивши ініціативу..
Якби не він, не було б в СРСР кіногероя популярнішого, ніж Павєл Андрєіч Кольцов. Про нього, ад’ютанта Єго Прєвосходітєльства, а не про штандартенфюрера СС, складав би народ анекдоти.

MIXADV