Сергій Жижко: в Україні є 5 колона яка намагається зтерти пам’ять

Бугогардівське козацтво

28/03/2024 AA 0

Чорним шляхом З давніх-давен Середнє Подніпров’я стало вузлом усіх доріг. Безмежні степові гони сприяли становленню вільного, непокірного характеру тих, хто тут проживав. Хай то будуть […]

Є у темі ІІ Світової війни один аспект, який варто назвати. Це тема особливості участі українців у цій війні.
Окрім відомої статистики чисельності жертв покладених Україною, по якій в обидва боки пройшлися фронти, можна зробити висновок, що війна у різний спосіб пройшлася по кожній родині.

Якщо ж не рахувати жертви мирного населення від нацистської окупації і репресій НКВД, то мільйони українців воювали на фронтах. Прийнято наводити цифри скільки українців було генералами, командуючими фронтами, героями війни, орденоносцями, полковниками і офіцерами в цілому, а скільки рядових солдатів нагороджено. Скільки полягло і поранено.
Здавалося б це наша війна і наша перемога.

Але, парадоксально, українці воювали “не за Україну, а за її ката” – за комуністичний режим, який на своїх плечах втягували на свою землю і на шию свого ж народу. Воювали “за родіну” – за Росію, бо СССР була за формою совєтська, а за змістом видозмінена російська держава-імперія.
України як вільної держави не було. Була територія із такою назвою і безправним населенням. За 20 довоєнних років по Україні більшовики пройшлися класовими чистками, висилками куркулів і зігнанням середняків у колгоспи, закріпили це Голодомором. Навіть націонал-комуністів майже всіх масово вистріляли.

Не було армії УНР, ще не організовувалася УПА, тому українці йшли хто добровольцями, хто по призову, хто гнаний воєнкоматами у ту армію, яка була, яка воювала з німецькими окупантами. Воювали як герої, просто воювали під наглядом політруків, особістів і заградотрядів за чужу державу. Було зрозуміло проти кого, але не було вибору за що.

У Прибалтиці говорили: “Освободілі і забилі уйті”. Я не зустрічав в Україні думки про те, що совєтські війська мали б залишити Україну у 1945 році і тут мала б бути організована українська армія, не зустрічав думок про те, що Україна мала б мати статус хоча б рівня Польщі чи Угорщини – маріонеткової держави із власною економікою, фінансовою системою, освітою і без мільйонів совкових мігрантів, які осіли в Україні – странє Лімонія, нас російщити.
Україна не мала жодного статусу – була колонією московської держави.
Українці і думати про таке не вміли, і не сміли. Червоні лінії були прокреслені не нами.

Очевидно, що в більшовицькій системі були комуністи і українського походження – свідомі, за переконанням, карєристи і пристосуванці, але це до України не мало жодного відношення.

Сьогодні прийнято згадувати про втрати, жертви війни і в українських родинах є кого згадати і кого шанувати. Водночас варто відділяти героїзм солдатів чи офіцерів, внесок у вигнання нацистів від ідеологічних нашарувань і політичних спекуляцій на їхній участі у війні. Родичам тих, хто у ті часи був чи “вважав” себе комуністами є можливість вшановувати їх як солдатів, рідних і не поділяти їхніх політичних поглядів та ілюзій.
Але, це особиста справа і, як бачимо, в Україні є пята колона яка намагається втягнути память про минуле у “бєзсмєртниє полки” для війни з Україною.
На боці Росії.

Сергій Жижко

MIXADV

цікаве