Хто є справжнім українцем

Чи справді модерна українська нація народилася лише на Євромайдані?
ГЕНІАЛЬНЕ ПОЛОТНО РЄПІНА «ЗАПОРОЖЦІ ПИШУТЬ ЛИСТА ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНОВІ». МОЖНА СТВЕРДЖУВАТИ, ЩО СЕРЕД ЦИХ БЕЗСТРАШНИХ ЛИЦАРІВ БУЛИ НЕ ЛИШЕ ЕТНІЧНІ УКРАЇНЦІ…

«На Майдані народилася нова українська нація»; «одна ніч, яка народила українську націю»; «політична нація народилася на Майдані»; «У боротьбі за свободу України народилася нова незалежна нація»; «основний здобуток Майдану — нація»… Ці і схожі на них твердження впродовж останнього півріччя не раз було чути з вуст поважних політиків та публіцистів. І якщо хтось запитував промовців чи авторів статей — а хіба ж раніше українська нація не існувала? — то відповідь була приблизно такою: звичайно, нація існувала й раніше, але вона була неповною, немодерною, не включала в себе представників інших етносів, а тепер усе стало інакше. Погляньте лише на список Небесної Сотні і ви побачите там далеко не самі тільки українські прізвища. Чи подивіться на євромайдани Одеси чи Харкова, на бізнесменів, які активно підтримують боротьбу з «п’ятою колоною», на журналістів, які протистоять путінській пропаганді — це далеко не самі етнічні українці, але це і є нова українська нація, така, якою вона раніше не була.

Що ж, стосовно фактів тут нічого не заперечиш. А от щодо висновків…

♦ Пропоную читачам здійснити невелику прогулянку сторінками унікального видання — гросбуха вагою понад два кілограми, що зветься «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія» (автор-упорядник Кривошея В.В., К.: «Стилос», 2010). На сьогодні це — найбільш повне зібрання інформації про тисячі осіб, які належали до старшини доби державного існування «козацької нації» — чи в незалежній, чи в автономній формі.

Цей зведений список української козацької старшини відкривається… ким би ви думали? аж чотирма Абрамовичами (присутніх у ньому численних Авраменків, Аврамців, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо). А оскільки козацькі прізвища зазвичай фіксували чи то «цивільний фах», чи то характер, чи то походження їхніх носіїв, то висновок напрошується сам…

Ідемо далі. От персонаж із цікавим у плані етнічного походження прізвищем — Албанез Іван, Гадяцький полковий обозний.

♦ А ось типово московитське прізвище та ім’я — Алфьоров Кузьма, сотник Почепської сотні Стародубського полку, за часів Мазепи. І син його, й онук — серед козацьких старшин. А ось ще один Алфьоров — Роман. Його сини були козаками Глухівської сотні. Чому б не бути вихідцям з Московії українськими козаками? Справді, у списках чимало Москаленків, причому й у першій, й у другій половині XVII століття, не кажучи вже про XVIIІ століття, а ще у ті часи зафіксовані й прізвища Московченко, Московський…

Звичайно, у списках чимало польських шляхтичів. Точніше, шляхтичів-поляків. От Кохановський Станіслав — шляхтич, спершу козак Чернігівського полку, потім — полковий сотник, потім — наказний полковник чернігівський під час Хмельниччини. А ось Барановський Яків-Михайло Станіславович — шляхтич гербу «Равич» Краківського воєводства. За часів Мазепи був осавулом полковним київським, потім — отаманом городовим козелецьким. У списку старшини бачимо і його дітей та онуків. А ось інший Барановський — Пантелеймон — покозачений шляхтич гербу «Остоя». Покозачені шляхтичі польського походження, ясна річ, приймали православну віру, так само, як і вихідці з інших етносів. Бо ж тодішнє суспільство — у відповідності до норм свого часу — не надто толерувало іновірців, хоча в українських землях і жило їх чимало. Але «козацька нація» мала бути гомогенною — хоча йшлося про гомогенність релігійну, частково культурну й мовну (бо старшина володіла латиною, польською, нерідко татарською), а не етнічну.

♦ Листаємо далі книжку. Кголомбецький Ян — сотник седнівський у другій половині XVII століття. Маємо й уродженого шляхтича Луку Глембоцького-Голубовського, значкового товариша Стародубського полку, батько якого з Речі Посполитої перейшов до Гетьманщини. Пілатович Леон — з польського шляхетства, прізвище — Пілат. За Мазепи переселився у Стародубський полк, згодом став значковим товаришем. Сини його й онуки обіймали різні старшинські посади, але не вище сотника. А от Скаржинський Олександр-Михайло Казимирович — литовський шляхтич, закінчив Оршанську академію, 1737 року був призначений сотником полковим лубенським, а за «воспріятіє віри православної і за ревностні служби» отримав маєтність у Чорноуській сотні. Його сини обіймали різні старшинські посади у козацьких формуваннях Гетьманщини.

Маємо серед старшини й знатного вихідця з Балкан. Родіон Думитрашко-Райча 1665 року вийшов з Валахії на Брацлавщину з загоном у півтисячі шабель. Невдовзі став полковником брацлавським, потім переяславським, і навіть якийсь час був наказним гетьманом. У списку значаться ще аж 16 козацьких старшин різного рівня, які були нащадками (дітьми, онуками й правнуками) цього полковника. Це далеко не єдиний волох чи молдованин. Горонескул Микола сотник сорочинський Миргородського полку, «залишив своє отечество в землі Мултянській», як було написано у документах, і перейшов в Україну. Його син Андрій став значковим товаришем того ж таки Миргородського полку. Кицеш (Волошин) Опанас — сотник ковалівський. Сандул-Стуров Олександр — волох, котрий у другій половині XVII століття став козаком. Брав участь у багатьох походах, спершу як полковий осавул, потім — сотник полковий миргородський.

Є у списку кілька старшин із красномовними прізвищами «Болгар» та «Болгарин». Це — XVIII століття, коли чимало люду з Балкан мусило тікати від османських утисків. Хтось прибився й до українського козацтва. Чи от Іван Малеєв — значковий товариш Ніжинського полку. Судячи з прізвища, мав болгарські чи тюркські корені.

♦ А далі — родоначальник знаменитої династії. Гаврило Милорадович як сербський полковник прибув до Гетьманщини 1713 року. 1727 року став полковником гадяцьким. Його брат Михайло обіймав цю посаду з 1715 року і до смерті 1726 року. Їхній батько Ілля з братом Михайлом також прибув із Сербії в той самий час, був гадяцьким полковим хорунжим, потім — сотником грунським. Чимало Милорадовичів перебувало на різних старшинських посадах — аж до скасування Гетьманщини. Сербин Войца-Василь (Вовк) — як і засвідчує прізвище, інший виходець із Сербії. Сотник золотоніський Переяславського полку, потім — полковник. Було чимало інших Сербиних та Сербиновичів, один із яких став навіть полковником лубенським, але це не родичі Войци-Василя.

Ясна річ, присутні у списку козацької старшини й греки. Полковник миргородський Василь Капніст, родоначальник уславленого українського шляхетського роду та сотник уцтавський Дмитро Ламан — з тих греків, що переселилися до Гетьманщини на початку XVIIІ століття. Андріяш Малама — грек, перейшов у Гетьманщину з дружиною та дітьми 1706 року. Полковник охоче комонний компанійський, троє його синів й онук — серед списків української козацької старшини. А ось Тернавіот Петро Стерієвич — син війта ніжинського. У цьому місті у ті часи жила не одна грецька родина…

Є у списку і такий собі Бідерман — капітан німецької піхоти чигиринського гарнізону. Перейшов на бік гетьмана Петра Дорошенка, ставши «капітаном гвардії Дорошенка», командував двома тисячами сердюків. А осавул Фрідріх Кенігсеп — один з організаторів оборони Батурина 1708 року. Тоді ж і загинув. От вам й іронія історії, про яку говорив Гегель: осавул Фрідріх Кенігсеп організовував оборону столиці Гетьманської України, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. То, хто із тих двох справжній українець?

Ясна річ, що у старшинському списку наявні Лейби та Лейбенки, а також Жидецький, Жидкевич і Жидченко. Деталі їхніх біографій невідомі. Проте відомі колоритні подробиці життя іншого тогочасного персонажу. Це такий собі Крижанівський Антін (єврейське ім’я Мошко). Служив у рабина Білої Церкви, потім перейшов до Медведівки, де одружився з племінницею місцевого орендаря. Прийняв християнство і пішов у козаки. Зробив кар’єру у Миргородському полку, ставши сотником глинським. 1756 року призначений полковником Першого компанійського полку. 1761 року від Петра ІІІ отримав чин бригадира. Один із тих, хто займався фінансами Гетьманщини. Полковник гадяцький з 1762-го до 1772 року.

До речі, Троцький — це, виявляється, питоме козацьке прізвище. У списку аж 21 Троцький. І це ж тільки старшина, тут немає рядових козаків!

І нарешті, Гуринович Габріель — сотник менський Чернігівського полку. Можна тільки здогадуватися, звідкіля занесло його до України у другій половині XVII століття, де Габріелями називати дітей тоді якось не було прийнято, та і в Польщі, Литві чи Молдові — також…

А ось Шангирей Іван — полковник корсунський. До речі: молода поетеса родом з Одеси Ганна Горенко на початку ХХ століття вирішила розірвати зі своїм українством («не люблю мову», говорила вона у зрілому віці) і взяти псевдонім на честь ординського хана Ахмата, який начебто був її предком. Але… У реєстрі козацької старшини знаходимо Герасима Ахматова з Ніжинського полку. Тож Анна Ахматова мала цілком українське козацьке прізвище — знову жарти згаданої вже іронії історії…

До речі, інший російський поет — Володимир Маяковський — навпаки, не цурався своїх козацьких коренів, а пишався ними, пишучи:

«Я — не из кацапов-разинь.

Я — дедом казак,

другим — сечевик…»

І справді: маємо серед списків козацької старшини трьох Маяковських й аж 14 Павленків (Олександра Павленко — мати поета).

♦ Інакше кажучи, ніякої «чистоти крові» у часи «козацької нації» від членів цієї нації не вимагали; якщо і йшлося про кров, то тільки про ту, яку готові були пролити козаки за свою країну і за православну віру. І зовсім не випадково визначну роль у становленні «козацької нації» та Patria Cosacorum, позначеної у ті часи на європейських мапах, — беру тільки найбільш, мабуть, знаних осіб, — зіграли Петро Могила і Пилип Орлик, Станіслав Мрозовицький (Морозенко) і Марко Маркович (Аврамович)…

Те досить давнє минуле запрограмувало і наступні етапи націогенезу. Не забуваймо: попередником і своєрідним взірцем при формуванні сучасної української нації (тобто нації, що склалася на основі певного етнічного ядра і включає всю громадянську спільноту, яка або усвідомлено виборює самостійність своєї країни, або вже її виборола і будує державу у незалежній чи реально автономній формі) якраз і була так звана козацька нація XVII—XVIII століть. Ця нація не включала всю сукупність населення українських земель; ішлося тільки про козаків (як реєстрових, так і січових, низових), покозачену шляхту, духовенство та певну частину городян (передусім із тих міст, що традиційно мали Магдебурзьке право). Цей ранньомодерний національний проект, як модно називати такі історичні явища, не був чимось унікальним: на польських землях, скажімо, ще раніше заіснувала «шляхетська нація», що мала чималі права і свободи, які споріднюють її із сучасними національними утвореннями. Втім, на Мазовії та Підляшші (польському етнічному ядру Речі Посполитої) до шляхетського стану належало близько 20% населення (хоча часом шляхтич той не мав нічого, крім хати, коня й шаблі та орав землю так само, як мужик-хлоп); крім того, мали громадянські права духовенство та городяни, отож тогочасна польська нація не виглядала якимось суто «верховим», елітарним утворенням.

♦ Відтак у тогочасному контексті війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як одна з європейських ранньобуржуазних національних революцій, на кшталт Селянської війни у Німеччині чи повстання гезів у Нідерландах. Адже під час і внаслідок цієї війни відбулося, крім усього іншого, швидке зростання ранньонаціональної самосвідомості основної маси козацько-шляхетської еліти. Якщо на початку Богдан Хмельницький та його оточення ставили на меті виключно вольності свого стану, то надалі спершу як ідеологічний супровід козацьких вимог до короля Речі Посполитої, а потім уже як основна державно-політична вимога залунала ідея кордону між Козацькою державою і Польщею «як за давніх князів руських», тобто західніше Львова і Холма (при цьому східний кордон мав проходити за Путивлем). Так само і сам факт свого існування Гетьманщина, спираючись на ідеологічні концепції київських книжників 1620-х років, почала виводити від «руських князів». Імовірно, що логіка боротьби за ствердження незалежності мала б у підсумку поширення статусу членів нації практично на всі верстви населення (як-от у Нідерландах чи Англії) вже за кілька десятиліть (не випадково Хмельницький постійно звертався до селянської маси, заграючи з плебсом і залучаючи більші сили для боротьби з противниками, отож лібералізація відносин селянської залежності, переведення їх у принципово інше правове поле, ніж це було у першій половині XVII століття, були би цілком закономірними), але так не сталося. Вимушене приєднання Козацької держави до царської Росії, яка відставала від європейських сусідів у своєму розвитку на кілька століть, являючи собою щось на кшталт азійських деспотій, істотно загальмувало, хоча й не спинило зовсім розвиток «козацької нації».

А будь-яка нація за своїм єством істотно відрізняється від етносу тим, що в неї більш чи менш органічно входять вихідці з іноетнічних спільнот, які роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації. Входження за типом асиміляції можливе, хоча й не завжди, і на етнічному рівні, тільки тоді йдеться про відмову від вроджених звичаїв, мови, релігії на користь іноетнічних; коли ж ідеться про національну спільноту, то така відмова не обов’язкова, можливе і неповне набуття нових соціокультурних рис. Ба більше, представники тюркських та балканських народів, які влилися у «козацьку націю», збагатили українців низкою новацій — від побуту і мови до озброєння та військової тактики.

♦ І зовсім не випадково 1917 року голова Центральної Ради, великий історик і соціолог Михайло Грушевський, розв’язував проблему належності до української нації, грунтуючись на давній традиції: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно зі своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям — товариш і земляк… Ті, що пристали до Українців у трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань у такий рішучий час… Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть — і якої хто мови».

♦ Зверніть увагу: нащадків отих старшинських козацьких родів та пізніших асимільованих вихідців з іноетнічного середовища Грушевський включає до числа етнічних, а не, так би мовити, «політичних» українців. І взагалі — під час єдиного перепису в Російській імперії 1897 року були три позиції, за якими вирізнялася належність до українців — самосвідомість, мова та віросповідання. Всі православні, чия рідна мова фіксувалася як «малоросійська», вважалися тоді (і цілком справедливо) просто українцями. Хоча траплялися й «українофіли» — серед старших поколінь, ті, хто мав українські сентименти, але розмовляв удома польською чи російською. А модерна нація формувалася вже у новітні часи, у добу революцій та змагань за свободу. Згадаймо лишень старших офіцерів та генералів УНР, ЗУНР, Гетьманату з не дуже типовими для українських теренів прізвищами Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер… І член Центральної Ради, по тому — голова Всесвітнього союзу українок Софія Русова (батько — швед Федір Ліндфорс, мати — француженка Анна Жарве) чи голова Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу, депутат польського Сейму від українців Галичини Мілена Рудницька (мати — єврейка Іда Шпігель) цілком вписувалися у давню українську націотворчу традицію. Так само, як і визначні достойники української культури Юрій Клен, Юрій Шевельов чи Майк Йогансен…

А водночас має йтися і про тисячі рядових діячів української справи і вояків українського війська. Юрій Горліс-Горський у документальному романі «Холодний Яр» пише, що українські повстанці 1920 року під час своїх рейдів до степу охоче приймали молодих німців з таврійських колоній, то було «певніше, ніж брати поповнення у незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису: ненавиділи червоних москалів без межі і краю».

Отож якщо підбити підсумок, то маємо традицію інкорпорації до числа українців осіб іноетнічного походження ще з часів формування «козацької нації»; ця традиція продовжилася у другій половині ХІХ й особливо у першій треті ХХ століття, причому вже не вимагалася зміна релігійної віри та всіх культурних уподобань; головне полягало в обстоюванні свободи України та сприйнятті як не чужої української культури. Відтак Майдан зовсім не народив модерну українську націю — він «просто» відродив питомі українські традиції націотворення. І в цьому його вагома історична роль.

Сергій Грабовський
Газета:

MIXADV

цікаве