СУРМА

Чи варто шукати золoто у Зеленій Брамі?

Bellingcat: Накануне смерти Шишова стало известно о появлении сотрудников ФСБ в Киеве

03/08/2021 admin 0

В организации Bellingcat, которая занимается журналистскими расследованиями, комментируя смерть Виталия Шишова, заявили, что в Киеве присутствуют сотрудники российской ФСБ. Об этом, в частности, сказал журналист-расследователь […]

  • Уже досить давно, може, ще з післявоєнних часів, теренами колишнього Радянського Союзу гуляє легенда про те, що на Кіровоградщині, у лісі Зелена Брама – на місці трагічних подій, пов’язаних із оточенням двох радянських армій в “Уманському котлі”, десь може бути прихований справжній скарб – золото й коштовності евакуйованого з відступаючими частинами Червоної армії відділення Державного банку СРСР зі Львова. Добре ще, коли ці легенди поширюються у звичайних розмовах на рівні бабусь та дідусів із сіл, що на берегах Синюхи. Але ж коли до справи підключаються засоби масової інформації, тоді справа набуває зовсім іншого характеру та змісту.Легенди про незліченні скарби

    Так, 23 червня 2006 року газета “Україна молода” передала оповідь голови громадської організації “Київський клуб “Червона Зірка” Владислава Таранця про те, що нібито у 1941 році біля урочища Зелена Брама у Черкаській області (відколи цей лісовий масив став територією сусідньої області? – В.Д.) з одного пункту в інший ешелон перевозив золото. По дорозі ешелон десь пропав. І досі не можуть відшукати його слідів і зрозуміти, де він дівся… Дійсно, де міг подітися цілий ешелон, та ще й у місцевості, де залізниці немає взагалі? Але якщо вже пішла чутка про цілий ешелон золота, то давайте розберемося, чи могло львівське золото прибути до Зеленої Брами залізницею.

    Охорону особливо важливих об’єктів та перевезення цінностей залізницею у 1941 році забезпечували внутрішні війська НКВС. Львівське відділення Держбанку СРСР мало статус особливо важливого об’єкта, тому воно також охоронялося бійцями НКВС. Львів відносився до зони діяльності 10-ї дивізії НКВС, тож за умови вивезення цінностей залізницею їх би під охорону взяли підрозділи 10-ї дивізії НКВС. З нині доступного політдонесення начальника відділу політпропаганди цієї дивізії бригадного комісара Л.М.Лєвашова до Головного управління військ НКВС СРСР з охорони залізничних споруд та особливо важливих підприємств промисловості і Управління політичної пропаганди військ НКВС СРСР про бойову діяльність і політико-моральний стан частин дивізії за період з 22 червня по 15 липня 1941 року можна дізнатися про те, що жоден із полків, які входили до дивізії (64-й, 66-й, 75-й і 77-й), завдання з охорони банківських цінностей при їх транспортуванні залізницею не виконували. А зона діяльності 10-ї дивізії НКВС поширювалася на території тодішніх Дрогобицької, Львівської, Станіславської та Тернопільської областей. Як вказано у вище згаданому донесенні, зі Львова управління 10-ї дивізії НКВС та її 66-й полк відступили 28 червня 1941 року, тобто за два дні до вступу туди німців. Як відомо, Сталін дозволив проведення евакуації з прикордонних областей, які опинилися під загрозою швидкого захоплення німцями, уже в перші дні війни. З урахуванням того, що Львів відразу став прифронтовим містом, а 25 червня ОУН розпочала там збройний виступ із нападами на особливо важливі об’єкти, ймовірно, що цінності з банку були негайно вивезені, але під охороною співробітників територіального управління НКВС, які не підпорядковувалися 10-й дивізії НКВС. Залізницею, яка піддавалася постійним бомбардуванням, як правило, такі цінності не перевозилися. Найбільш ймовірно, що золото банку було вивезене у глибокий тил автомобілями під посиленою охороною перевірених співробітників територіального управління НКВС. А тому не могло воно потрапити до Зеленої Брами, де на початку серпня 1941 року в оточення потрапили рештки 10-ї дивізії НКВС.

    Генерали про це не говорили

    Як відомо, у полон до німців у Зеленій Брамі потрапило багато високопоставлених командирів Червоної армії, у тому числі командуючий 12-ю армією генерал-майор П.Г.Понєдєлін, на якого рішенням вищого командування Червоної армії було покладено керівництво оточеними військами, що були зведені у так звану «групу Понєдєліна». Понєдєлін відповідав за все, що було у нього під рукою, у тому числі за секретні документи та цінності, тож здавалося б, що ключем до відгадки таємниці золота львівського банку, якщо воно все-таки опинилося у Зеленій Брамі, могли б стати матеріали слідства щодо Понєдєліна після його повернення з полону у 1945 році. Ще у сталінському наказі №270 від 16 серпня 1941 року Понєдєліна було звинувачено у тому, що, потрапивши в оточення противника, він мав повну можливість пробитися до своїх, але не виявив необхідної наполегливості і волі до перемоги, піддався паніці, злякався і здався в полон ворогові, дезертирував до ворога, вчинивши таким чином злочин перед Батьківщиною як порушник військової присяги. 13 жовтня 1941 року військова колегія Верховного Суду СРСР заочно засудила Понєдєліна, який був у німецькому полоні, до розстрілу. Але після його звільнення з полону у 1945 році, аж 20 серпня 1950 року „за новими обставинами”, котрих фактично не було, за висновком Головної військової прокуратури, та ж військова колегія скасувала свій заочний вирок від 13 жовтня 1941 року і Понєдєліну оголосили про закінчення слідства. Він був визнаний винним у тому, що, будучи командуючим 12-ю армією Південно-Західного фронту і потрапивши в оточення військ противника, не проявив необхідної наполегливості і волі до перемоги, піддався паніці і 7 серпня 1941 року, порушивши військову присягу, зрадив Батьківщині: без опору здався в полон німцям і на допитах повідомив їм дані про склад 12-ї і 6-ї радянських армій. Знаходячись у таборі військовополонених, вів щоденник, у якому зводив наклеп на одного з керівників партії і Радянського уряду (мова йшла про Сталіна), піддавав антирадянській критиці політику Радянської влади щодо колективізації сільського господарства, вихваляв ворогів народу і піддавав сумніву боєздатність радянських військ. 25 серпня 1950 року Понєдєліна знову засудили до розстрілу з негайним виконанням вироку. Жодного слова про відповідальність за втрату доручених на зберігання будь-яких цінностей, не говорячи про золото зі Львівського банку, у матеріалах справи немає. Немає будь-яких натяків про відповідальність Понєдєліна за втрату цінностей і у матеріалах допиту у 1941 -1942 роках свідків по його справі: колишнього начальника штабу 12-ї армії Б.І.Арушаняна та колишнього командира 99-ї стрілецької дивізії П.П.Опякіна. У 1955 році при вирішенні питання про реабілітацію П.Г.Понєдєліна було допитано колишнього командуючого 6-ю армією І.М.Музиченка, колишнього начальника штабу 6-ї армії М.П.Іванова, колишнього члена військової ради 6-ї армії М.К.Попова, колишнього члена військової ради 12-ї армії І.П.Куликова, колишнього командуючого артилерією 12-ї армії М.В.Гавриленка, колишнього начальника особливого відділу 13-го стрілецького корпусу Т.К.Шишацького. Будь-яких свідчень про відповідальність генерала за нібито втрачене у Зеленій Брамі золото держбанку вони не надали. Зрозуміло, що до широкого загалу офіційна інформація про нібито втрачені цінності у ті часи не доводилася… Але ж у перебудовні та постперебудовні часи на сторінках багатьох видань з`явилося надзвичайно багато інформації сенсаційного плану. Про львівське золото – тиша.

    Легенди про золоті скарби Зеленої Брами доповнюються різними подробицями. Що нібито сейфи з золотом були поміщені в танк, який був або закопаний у гущавині лісу, або скинутий з обривистого берега у Синюху.

    Про те, що собою представляли довоєнні сейфи львівського Держбанку, можна дізнатися з виданих у Москві 1973 року спогадів ветерана війни А.Б.Нємчинського, якому довелося розміновувати влітку 1944 року приміщення зазначеного банку:”Чимало клопоту завдавали і великі сейфи Держбанку – величезні сталеві ящики, що розміщувалися біля стін цокольного приміщення. Всі сейфи були замкнені, а відкрити їх так і не вдалося: у обслуги не виявилося ключів.

    – Ось тут фріци гроші сховали! – Сипали дотепи мінери. – А може, срібло та золото …

    – Тримай кишеню ширше – діаманти ..

    – Та там МСД (міни сповільненої дії –В.Д.) скоріше всього! І сто кілограмів вибухівки. Як трахне – не потрібні будуть ні гроші, ні золото …

    – Та й весь банк злетить за милу душу …

    Ми не були підготовлені до такого завдання, як відкриття сейфів, а підривати замки за допомогою накладного заряду було небезпечно: якщо всередині знаходилася вибухівка, вона могла здетонувати. Довелося звернутися до місцевої влади. На другий день нам прислали майстра, який досить швидко підібрав ключі до першого сейфа. На випадок, якщо б там виявився сюрприз, який міг спрацювати при відкриванні дверей сейфа, до його рукоятки прикріпили трос, усіх вивели з приміщення, і солдат, що знаходився в укритті, потягнув трос. Вибуху не сталося, сейф виявився порожнім. Таким же способом досить швидко відкрили всі інші сейфи. Але і мінери, і представники Держбанку, які були присутні при відкриванні сейфів, переконалися, що там не було ні грошей, ні золота … Майже всі сейфи були порожні, якщо не рахувати виявлених нами якихось нікому не потрібних рахунків і кількох нових конторських книг”.

    Запитання до прихильників версії про те, що у Зеленій Брамі дійсно сховані сейфи з цінностями Львівського відділення Держбанку СРСР:

    – чи могли бути непоміченими кимось із очевидців у Зеленій Брамі такі величезні сейфи?

    – чи міг поміститися хоч один величезний сейф у якомусь з танків або бронеавтомобілів? На озброєнні радянських частин, що потрапили в оточення у Зеленій Брамі, залишалися кілька легких танків Т-26, БТ-7, середні танки Т-34, Т-28 і тяжкий КВ-1 та бронеавтомобілі БА-10 і БА-20.

    Сам же і відповідаю на такі запитання.

    По-перше, жоден із танків або бронеавтомобілів не міг би пробратися у гущавину лісу, щоб бути закопаним на досить солідну глибину. По-друге, через люк жодного з зазначених танків чи бронеавтомобілів не зміг би пройти сейф. Щоб помістити сейф всередину танка або броневика, необхідно було б демонтувати башту, чого в умовах оточення не можна було зробити через відсутність підйомних механізмів. Та й знайшовся б хтось із свідків, щоб повідомити про скарби або німцям, або нашим, після визволення території у березні 1944 року.

    Знахідки були, але не ті

    Неодноразово спростовував версії про закопаний танк із золотом і почесний пошуковець України, керівник пошукового загону “Зелена Брама” Анатолій Фартушний, на рахунку якого багато знахідок на місцях запеклих боїв: „Уявіть собі яму, в яку треба заїхати Т-34. Та ще й таку, щоб можна було добре той танк засипати. Та як би його не маскували, але сліди приховування усе одно було б видно. До того ж 1941 року люди з кількох районів уже шукали цей міфічний танк. Тож одразу ж і знайшли б його. Історію про танк розповідали і писали ті, хто ніколи не займався пошуковою роботою і не розумівся на ній. А про його пошуки мені розповідали ті люди, що знаходили на початку війни в Зеленій Брамі прапори, сейфи із документами, зброю. Тоді ж і німці по гарячих слідах розшукували документи 6-ої і 12-ої радянських армій. Вони б уже напевно знайшли отой танк із золотом і документами, якби такий існував…”

    Зазначене дає підстави вважати, що і в жодному з тих поки що не знайдених танків, які, за переказами багатьох «очевидців», покояться під мулом на дні Синюхи, сейфів із золотом немає.

    Що ж до власне сейфів, то їх на місцях боїв у Зеленій Брамі знайдено чимало. З опублікованих матеріалів про післявоєнні долі полонених у Зеленій Брамі радянських генералів відомо, що командир 8-го стрілецького корпусу генерал-майор М.Г.Снєгов доручив начальникові особливого відділу корпусу майорові держбезпеки Гонцову зібрати всі прапори частин, що потрапили в оточення, і глибоко зарити у лісі у одному з ярів. Для цієї операції воєнні контррозвідники відібрали найнадійніших воїнів. Прапори були зібрані і глибоко зариті. Гітлерівцям вони не дісталися, але і в наших музеях їх теж немає. Подробиці цієї операції досі невідомі. Прапори так і не знайдені, хоча їх наполегливо шукали в 1983–1987 роках. Майор держбезпеки Гонцов за те, що кілька днів був у німецькому полоні, звідки йому вдалося втекти, у 1942 році був засуджений за зраду Батьківщині на десять років виправних таборів. Це незаслужене покарання він відбув повністю. Пізніше був реабілітований і помер 1980 року у м.Куйбишеві (тепер м.Самара). У кримінальній справі Гонцова будь-яких подробиць тієї операції немає, як і згадок про цінності львівського банку. Старший оперуповноважений особливого відділу 213-ої моторизованої дивізії лейтенант держбезпеки Мітяж разом із шифрувальником Лютовим на кладовищі у селі Копенкувате Новоархангельського району закопали п`ять сейфів із документами особливого відділу і штабу дивізії. Проте всі, крім Лютова, загинули. В 1961 році Лютов разом із спецкором газети Міністерства оброни СРСР „Красная звезла” Воронецьким приїжджав у Копенкувате, тоді були знайдені два сейфи з п`яти. Решта три сейфи були виявлені пошуковою експедицією МВС СРСР, у роботі якої брав участь і Анатолій Фартушний, аж у 1986 році. У двох сейфах документи виявилися непридатними до реставрації, натомість у третьому збереглися особові справи понад трьохсот військовослужбовців. Цей сейф було передано в Центральний архів міністерства оборони СРСР, де вдалося опрацювати багато документів та встановити подальшу долю багатьох військовослужбовців, матеріали про яких можна віднайти через узагальнений банк даних (ОБД) “Меморіал“, що функціонує у світовій мережі (http://www.obd-memorial.ru).

    Де сховав свій золотий запас батько Махно?

    Піддаються сумніву і поширювані легенди про те, що під час громадянської війни 1918-1920 років славнозвісний селянський ватажок Нестор Махно заховав своє золото саме у Зеленій Брамі.

    Відомо, що найбільш вагому частину махновських скарбів становило золото отамана Григор`єва, загони якого навесні 1919 році, визволивши від іноземних інтервентів та білогвардійців Одесу, захопили цінності Одеського державного банку. У обозі Григор’єва було 124 кг золота в злитках, 238 пудів срібла і понад один млн. рублів золотими монетами царської чеканки. Незабаром його військо, до якого входило багато мешканців наших країв, ввійшло в зону дії махновців. Отаман почав схиляти бійців армії Махна на свій бік, обіцяючи золоті гори. При цьому, як правило, Григор’єв, хизуючись, заявляв: ”Який же ваш батько Махно командир, коли в нього нема золотого запасу?” Такого гордий Нестор Іванович стерпіти не міг. Григор’єв був запрошений на з`їзд повстанців, який відбувся 27 квітня 1919 року у селі Сентове (нині Родниківка Олександрівського району нашої області). Після нетривалого спілкування з делегатами з`їзду він був викликаний у сад, де його власноручно розстріляв батько Махно. Відразу ж Махно зробив наліт на станцію Олександрія, де стояв григор`євський ешелон з одеським золотом, і заволодів ним. Але де ж поділося це золото? Чи має воно якесь відношення до Зеленої Брами?

    З історії громадянської війни відомо, що 90 років тому – з 4 вересня 1919 року – протягом трьох днів махновці вели кровопролитні бої з денікінцями біля станції Помічна. Завдяки введенню білогвардійцями у бій бронепотягів, Махно був розбитий і відступав на Умань. 14 вересня під Новоархангельськом махновці були оточені переважаючими силами ворога і знову розбиті, зазнавши великих втрат. Можна допустити, що в умовах оточення селянський ватажок наказав своїм підлеглим заховати цінності, що були при штабі, щоб зберегти їх. Повстанці опинилися в оточенні білих частин загальною чисельністю 20 тис. багнетів і 10 тис. шабель. А 27 вересня 1919 року біля с. Перегонівка Голованівського району відбулася найбільш кровопролитна і найважча за всі роки громадянської війни для махновців битва. Махновські полки кілька разів кидалися в багнетні атаки, захоплювали Перегонівку, потім відходили під натиском білих. Результат битви вирішила махновська кіннота. Її 10-тисячна лава, посилена тачанками з кулеметами, форсувала Ятрань і погнала білих у бік Перегонівки і Краснопілля. У полі біля Краснопілля 51-й денікінський Литовський офіцерський полк був повністю порубаний, а 1-й і 2-й Лабинський пластунські полки здалися махновцям. У Перегонівці, ставши в каре, 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський і Керч-Єнікальський офіцерські полки чинили запеклий опір піхотним полкам 2-го корпусу махновців. Але махновська кіннота вдарила з тилу, і офіцерське каре розпалося. Махновці гнали білих понад 25 верст до р.Синюхи, покриваючи поля порубаними офіцерами, а залишки полків потопили в річці. Втекти вдалося лише частині білої кінноти, яка втратила 6 тис. убитими, 5 тис. денікінців було взято в полон. Хіба могли махновці після такої переконливої перемоги, внаслідок якої Денікін втратив шанс на взяття Москви, залишити свої скарби на тимчасово зайнятій території? Гадаю, що ні. Крім того, існують версії про те, що заготовлені для переміщення за кордон скарби Махно у 1921 році змушений був заховати десь біля р.Дністер на території нинішньої невизнаної світовою спільнотою самопроголошеної Придністровської Молдавської республіки, коли він під ударами червоних назавжди тікав з рідної землі. В архівах ВЧК зберігалося досить багато справ про пошуки золота невловимого “батька”. Та й відомий з широко відомого роману О.Толстого “Ходіння по муках” і однойменного телефільму начальник махновської контррозвідки Л.Задов (Зіньківський) пізніше став кадровим чекістом, і через нього Радянська влада провела не одну операцію по виведенню з-за кордону колишніх махновців. Золота так і не знайшли, а сам Л.Задов став жертвою кривавого молоху репресій у 1938 році.

    В архівах ФСБ Росії зберігаються матеріали допитів колишнього махновського командира Федора Каретникова, у тому числі і про “золотий арсенал”. Каретников, який був наближеним до Махна, запевняв, що золото отамана Григор`єва (точніше – Одеського держбанку) було закопане в ніч з 27 на 28 серпня 1919 року в одному з курганів недалеко від Дніпра, у районі Нікополя. Але привезений чекістами на описану місцевість Каретников не зміг точно вказати місце скарбу. Наприкінці 50-х років минулого століття ті місця були затоплені водами Каховського водосховища…

    „Я – горсть земли и часть вселенной”

    Як би там не було, але версії про заховані золоті скарби, у тому числі на Кіровоградщині, мають право на існування. Та й шукати їх, базуючись на документальних доказах та вимогах законів, треба. Та тільки не піддаватися психозу, внаслідок якого плюндруються історичні пам”ятки, чиниться наруга над невідомими солдатськими могилами. Недарма учасники засідання „круглого столу”, що відбувся у 68-у річницю трагічних подій, пов`язаних із оточенням і розгромом в урочищі Зелена Брама гітлерівськими загарбниками знекровлених частин 6-ї і 12-ї радянських армій, у своїй резолюції змушені були констатувати, що мають місце факти проведення незаконних пошукових робіт мешканцями прилеглих до лісового масиву Зелена Брама населених пунктів Кіровоградської та Черкаської областей, внаслідок яких знищуються не враховані захоронення загиблих у роки Великої Вітчизняної війни воїнів та матеріальні носії інформації про ті трагічні події. У погоні за військовими раритетами так звані “чорні археологи” не зупиняються перед вчиненням наруги над виявленими останками, залишаючи їх напризволяще. Втрачається можливість перепоховання полеглих у боях воїнів з відданням їм останніх почестей. Підтвердженням цьому є, наприклад, інформація Інтернетвидання Gazeta.ua від 14 жовтня нинішнього року, де під заголовком “Трикімнатну квартиру в Києві шукач скарбів купив за древню золоту монету” розміщено текст розмови з якимсь 29-річним Максимом Андрієвським (прізвище змінене) з Новоархангельська, який разом із двома приятелями шукає воєнні трофеї:”Копаємо лопатами кілька тижнів, іноді бульдозером. Знаходимо зброю, пряжки. Збуваємо їх через інтернет-аукціони. У німецьких солдат знаходимо медальйони. Там зазначено ім’я, прізвище та особові дані солдата. Коли він гинув, бирочку переламували навпіл. Одну половинку лишали на трупі, щоб його можна було ідентифікувати. Іншу надсилали родині загиблого. Півбирки зараз можна продати за 150 доларів. Під Новоархангельськом також знаходимо гроші, які друкували німці для окупованої України. 5 карбованців називають ”Оленкою”. Бо німці друкували на цих грошах портрет із обгортки радянського шоколаду ”Аленка”. За такий папірець зараз дають від 100 доларів”. Зі змісту інформації видно, що “Максим” з приятелями є “чорними археологами”, які вторговують до 10 тисяч доларів США, бо продавати німецькі черепи – добре поставлений бізнес. Тож зрозуміло, чому перекопуючи лопатою або навіть бульдозером Зелену Браму, “Максим” з приятелями знаходять лише останки німецьких солдат, не обмовившись жодним словом про, можливо, знайдені ними останки радянських воїнів, яких полягло у тих місцях у сотні разів більше німецьких… Може, це хтось із них, досі невідомих, послав до нас такі рядки:

    Парад, Победа, ордена

    Достались нашим младшим братьям.

    А нас проклятая война

    Надолго спрятала в объятьях.

    Фамилий скорбен длинный строй

    Судьбы бессмысленно-военной.

    Я – не погибший, не живой.

    Я – горсть земли и часть вселенной.

    А тому хай загадкове золото Зеленої Брами нагадує шукачам скарбів про необхідність пам’ятати тих, хто поліг у боях за нині світле небо над головою. Це потрібно не їм, мертвим, це потрібно нині живим…

    Василь Даценко, краєзнавець, “Кіровоградська правда”

MIXADV

цікаве