ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ

Габон став найбільшим експортером авіазапчастин до Росії, – росЗМІ

29/03/2024 AA 0

Згідно з даними російської митниці, Габон несподівано став найбільшим експортером запчастин для літаків до Росії. Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на The Moscow Times. У російських ЗМІ пишуть, […]

  • Тривалий час ті, кого ми породили, кому віддали одну з своїх старих назв (помилка історії), в кого ми вдихнули життя (за що й поплатилися), вбивали в голови нашого, колись великого народу, різні шовіністичні теорійки про “спільний давньоруський народ”, що дав початок “трьом братнім народностям”. Але ніхто не заперечить, що саме з України проникли в “дрімучі муромські ліси” деякі моменти з культури, християнства та адміністрування.Скільки існує народ, стільки існує й мова. У 902 році угорські завойовники, що прийшли з Поволжя, вторглись у Закарпаття. Хорватський князь Лаборець загинув під час битви, а через деякий час усі закарпатські землі увійшли до складу Великої Угорщини. І лише через тисячоліття цей регіон був знову об’єднаний з Україною. Необхідно врахувати, що за багато століть гноблення угорські феодали робили все, щоб повністю асимілювати місцеве населення. Але ж на сьогодні українці становлять в Закарпатті переважну більшість (за даними перепису в 30-х рр. нашого століття їх було у даному регіоні понад 70%). Відразу ж виникає запитання: яким чином за тисячу років жахливих утисків український місцевий елемент зумів зберегти усі свої етнічні особливості, мову й вікові традиції? Адже формування українського етносу у цьому краї в епоху, коли Закарпаття було відірване від України, відпадає саме по собі (цей момент сильно б’є по теорії про “спільну давньоруську народність”). А в результаті випливає єдина відповідь – українська культура в Закарпатській Русі на час угорського поневолення була вже настільки розвинена, що становлення її в даному регіоні можливе лише на багато тисячоліть раніше.

    Якщо шукати місце і ролю українського народу в найдавніші часи, то недоцільно обмежувати себе тою етнічною назвою, яка закріпилася на сучасному етапі, але зовсім не є першою. У далекому минулому Україна була центром зародження усієї слов’янської культури і слов’янської цивілізації. З України вийшли всі сучасні слов’янські народи, і тому розглядати ранню українську історію необхідно лише у контексті усього слов’янства, чітко помічаючи основні риси української культури, духовності й самобутності.

    З давньогрецьких та давньоримських писемних джерел ми дізнаємось, що слов’яни населяли спочатку територію від Карпат і далі на схід. Це були українські слов’яни. Адже їхня територія повністю знаходиться в межах України. Єдина назва усіх слов’ян у найдавніших джерелах безпосередньо вказує на те, що вони в етнічному та культурному відношенні становили одне ціле. Процес виділення нових слов’янських гілок із давньоукраїнського етнічного масиву відбувався з часів Великого переселення народів. В 4-5 століттях, вирушивши з України, слов’яни переходять Карпати, проникають на територію Дакії, Паннонії, Моравії. Рухаючись у напрямку басейну Вісли, Одеру та Ельби, вони виходять на Балтійське узбережжя. Готський історик Йордан – та візантійський історик Прокопій Кесарійський (обидва жили в 6-му ст.) хоча і звертають увагу на те, що всі слов’яни розмовляють однією мовою, але вони вже розділяють їх на антів і склавинів. Склавини – етнічна гілка українських слов’ян, що відокремилися під час міграції на захід, внаслідок змішування з кельтами, даками, германцями та іншими племенами і починала набувати цілий ряд нових етнічних особливостей щодо українців-антів, які залишилися на своїй корінній території і ніколи ні з ким не змішувалися. В етнічних зіткненнях у слов’янських племен виникали деякі відмінності, формувалися свої особливі риси, а це ставало основою для поступового творення окремих західно-слов’янських та південно-слов’янських народів. В тих племенах, які покинули Україну, значних змін набула і їхня мова, яка на іншому етнічному грунті з віками дедалі більше набирала нових відтінків. У той же час та сама мова на Україні продовжувала свій розвиток без особливих іншоетнічних впливів. Так, вона завжди вдосконалювалася і розвивалася, – але разом з тим залишалася незмінною. Не зважаючи на різні назви давніх українців у античних авторів на деяких етапах нашої ранньої історії, ми ніколи не зможемо поставити навіть уявної межі між сарматами, антами та русами.

    Деякі відомості про переселення слов’ян з України на захід продовжували жити в традиціях аж до пізнього середньовіччя. На думку польського історика Матвія Стрийковського (16ст.). предки його народу – це сармати, які прийшли з України на Віслу. Матвій Стрийковський жив чотири століття тому і брав інформацію з джерел, які переважно до нас не дійшли.

    Ще раніше інший середньовічний польський історик Длугош писав, що поляки походять від тих слов’ян, які проживали на берегах ріки Укри (порівняй – Укра і Україна).

    Так, населення України не змінювалося тисячоліттями. Це можна підтвердити на прикладі скитських племен алазонів і калліпідів, зафіксованих Геродотом на середній та нижній течії Південного Бугу. А перед тим, майже за тисячу років, вони під назвами “галізонів” і “алібів” потрапили на сторінки Гомерової Іліади, як учасники Троянської війни. До речі, від алібів (калліпідів) походить заснована ними Ольбія (розташована на території калліпідів). Щодо алазонів (галізонів), то не має сумніву, що це пізніші наші галичани. А з калліпідами (алібами) необхідно ототожнювати одне з гунських племен – алпідзурів.

    А ось що пише в 1648р. у своєму Білоцерківському універсалі до українського народу гетьман Богдан Хмельницький:

    “…Закликаючи і заохочуючи вас, наших братів на військову кампанію, сповіщаємо, що поляки народилися і пішли від нас же, савроматів та русів. Вони віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками і взяли собі іншу назву.”

    Після припинення великої української міграції на захід починає набирати силу нова українська колонізація північних та північно-східних територій. Тепер українська експансія пішла у напрямі найменшого опору. Ось як описує цей місіонерський колонізаційний процес відомий науковець Павло Штепа: “…Українські мисливці заходили в глибину московських лісів у гонитві за хутряним звіром. Вони закладали там свої опорні пункти, де зимували, складали запаси їжі та хутра. З плином часу ті оселі перетворювалися на сталі осередки торгівлі з місцевими угро-фінськими племенами. Будувалися церкви, засновувався монастир, оселя огороджувалася від нападу диких угро-фінів, організовувалася стала військова залога, виростало місто, поставала місцева влада, адміністративний апарат. Ясна річ, що ані побудувати тих міст, ані правити ними не могли дикі угро-фіни…” і все ж ця остання українська міграція не була вже настільки могутня, як попередня, – до Середньої Європи та на Балкани. Потрапляючи в чужорідне угро-фінське середовище, український елемент, перебуваючи в меншості, не мав тої сили, що в українських землях. Порвавши з батьківщиною, він все менше підтримував зв’язки з нею і одночасно все більше пристосовувався до місцевого чужого грунту.

    Такий процес, безумовно, привів би до повної асиміляції цих українців угро-фінами. Але вчасно на допомогу українським мігрантам приходить київська держава Рюриковичів.

    Той факт, що українська діаспора північних земель в часи експансії київських князів ще зберігає в цих краях свої позиції – вказує на порівняно молоде її коріння. Тобто процес української колонізації північних та північно-східних земель розпочався не раніше, як у 8-9 віках. Встановлення Рюриковичами на території майбутньої Московщини української адміністрації привело до того, що не дуже чисельний слов’янський елемент на цих землях стрімко вийшов на провідну ропю. Всі майстри, ченці, купці й адміністрація були спочатку виключно, а пізніше переважно – українці. Отже, корінне угро-фінське населення на примітивному рівні поступово починало засвоювати українську мову (спотворюючи її на свій лад). Північні автохтони не мали і не могли мати словесного означення для того культурного життя, яке їм принесли українці. Не дивно, що в російській мові терміни рибальства, які пов’язані з життям примітивного лісовика, є угро-фінського походження на відміну від термінів вищої культури, хліборобства, ремесла, які мають слов’янські (українські) корені. Деяка нова специфіка українського етносу на новому грунті, а також постійний контакт із чужорідним середовищем привели до появи цілого ряду нових особливостей цього українського населення. Все це у майбутньому мусило перерости у великі відмінності “слов’янських” жителів північних територій від того народу, який залишився на Україні.

    Подібним чином відбувалася українська колонізація і території балтійських племен. Починаючи з 9-го століття слов’янські племена проникають в Білорусію. В цей час переходять Прип’ять дреговичі, які перед тим мешкали в українському Поліссі. Науковець В.Сєдов, проводячи дослідження давніх гідронімів, встановив, що радимичі прийшли на Сож з Верхнього Подністров’я.

    Корінна територія стародавніх слов’ян лежала в межах України-Скитії. Про це також свідчать і археологічні дані. Фахівці вважають, що праслов’янському етносу належить створення “черняхівської культури”. Формування її припадає на 2-е століття по Р.Х. Вона займає землі Волині, Галичини, Прикарпаття, Поділля, Молдавії, Подніпров’я, доходить до басейну Десни та Дону. Саме на цій території в археологічних пам’ятках 5-го століття і раніше, починаючи від “зарубинецької культури”, в хронологічній послідовності яскраво виявляються риси слов’янської культури, їх територіальна стабільність на Україні в стародавні часи свідчить, що ці землі, які зберігають і найдавніші слов’янські гідроніми, є регіоном формування всієї слов’янської раси. Адже по всіх інших частинах Східної та Середньої Європи древні слов’янські пам’ятки датуються, не раніше, ніж 6-8 століттями. Український науковець Тереножкін вже давно висловив думку, що носіями археологічної “зарубинецької культури” були середньодніпровські племена скитів, які належали до слов’янського етносу.

    Достовірно відомо про існування сильної скитської держави на Україні в античні часи. Відомості про державне об’єднання скитів ми втрачаємо на рубежі 3-го і 2-го ст. до Р.Х. Саме в цей час за даними археології в Середньому Подніпров’ї на території скитів-орачів починає формуватися “зарубинецька культура”. Звичайно, що її створювало те саме населення – скити античної доби, пізніше відомі як анти – слов’яни раннього Середньовіччя.

    Поширення “зарубинецької культури” далеко на північ – в середовище балтійських племен – вказує на тимчасовий напрям експансії українського населення. Про те, що узбережжя Балтійського моря деякий час входило у сферу політичного впливу України, свідчать римські історики Помпоній Мелла і Пліній Старший (обидва жили в 1-му ст. по Р.Х.). Вони пишуть про сарматів-венедів на південному узбережжі Балтійського моря. В інших, більш ранніх та пізніших повідомленнях знаходимо на цій території балтійські племена.

    А.ОСИПЕНКО

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply