Польща та Угорщина пред’являють нам претензії за Волинь і мовні школи не через імперську пиху, а через жорстку колоніальну травму від Росії. Україна зараз успішно лупцює їхнього вікового гнобителя, тому сусіди підсвідомо заздрять, бояться і вигадують фейсбук-батли про Верецький перевал.
Як зазначає історикиня Олеся Ісаюк у матеріалі для видання «Збруч», і Польща, і Угорщина самі століттями перебували під колоніальним гнітом Російської, Австрійської та Османської імперій, пройшовши через криваві різанини та придушені повстання. Сьогодні, коли Україна здійснює те, про що Будапешт у 1956-му та Варшава у 1939-му могли лише мріяти — впевнено б’є спільного історичного ката на його ж території — запускається класичний механізм травматичного перенесення.
Останніми роками постійною темою у відносинах з сусідами з західного боку кордону стали політичні суперечки на історичні теми. Принаймні крізь теми угорських шкіл на Закарпатті, долі поляків на Волині 1943 року, як і загалом взаємного розрахунку в тій чи іншій формі за гріхи попередніх поколінь, так чи інакше раніше чи пізніше проступає грандіозний історичний ресентимент.
В Україні вже стало звичним шукати справжніх причин такої поведінки сусідів у імперському синдромі чи то в бажанні приховати звичайну економічну та геополітичну конкуренцію. Обидва аргументи підсилює факт, що ініціативи з відтінком історичного ресентименту часто-густо виявляються підшитими чи то бажанням влади з боку виразно правих кіл з їхніми постулатами реваншу за історичні кривди, чи то потребою правлячого уряду подобатися тій частині виборців, яка явно почуває себе незатишно у сучасному модерні з його швидкістю та різноманітністю і, як наслідок, хапається за традиційні структури у гіперболізованому вигляді, причому напруга й емоційність цього хапання цілком може бути мірилом глибини фрустрації.
Аргументи економічної та політичної конкуренції теж цілком собі зводяться до теми імперської зверхності, якщо розглядати тему в контексті актуальної приналежності Польщі та Угорщини до ЄС і, відповідно, можливості вирішувати долю – принаймні темпи – європейської інтеграції України.
Одначе аргумент імперської пихи як мало не єдиної причини претензій до України на історичному ґрунті має два сильні контраргументи. Перший – як поляки, так і угорці мають у своїй історії тривалий і глибокий шлейф імперського підданства, при тому хронологічно це підданство наступило пізніше, ніж період, який зазвичай прийнято вважати часом формування отої самої імперської зверхності. Факти – річ уперта.
У випадку Угорщини перелік історичних драм та трагедій відкриває втрата незалежності 1526 року внаслідок битви під Мохачем. Після цього була тривала, бо до кінця XVII століття, поділеність між Туреччиною та Австрією, кілька невдалих повстань, спроби германізації, придушене повстання – фактично вже визвольна війна 1848–1849 років.
Читайте також: Фантомні болі Білого Орла
Якщо для українців Габсбурги виявилися тими, хто своїми реформами створив, хоч і мимоволі, підстави для видряпування з упослідженого стану і старту національної модернізації, то для угорців це була цілком собі ворожа імперія. Короткий період угоди, яка вилилася у двоїсту монархію, був наслідком аж ніяк не різко віднайдених ресурсів компромісного підходу в обох сторін, а передусім слабкості Відня.
З кінця XVIII століття поляки виглядали не краще. За великим рахунком, період колоніального підданства для країни почався ще з часів «Німого сейму» 1717 року, який унаочнив глибину падіння польської суб’єктності на користь Росії – тоді ще в особі Московського царства. Спроба все ж трансформуватися і вирватися з імперської петлі закінчилася драмою трьох поділів Польщі між трьома імперіями, відчайдушним повстанням під проводом Тадеуша Костюшка, яке втопили в крові.
Символом його придушення стала різанина варшавського передмістя Праги. Спроба відвоювати незалежність у роки наполеонівських воєн теж закінчилася фіаско. Далі була поразка в Листопадовому повстанні 1830 р., яка вилилася у позбавлення навіть декоративної самостійності у вигляді Царства Польського, репресії відносно шляхти та «ніч Паскевича», тобто період жорсткої репресивної русифікації за ім’ям її чільного виконавця та координатора Івана Паскевича. Наступне велике повстання, Січневе, воно ж повстання 1863–1864 років, вилилося в чергову хвилю репресій та тотальне «стирання» з мапи Польщі, якій навіть забрали власне ім’я, замінивши його «Привіслянським краєм».
У ХХ столітті на обидві країни чекала ще одна смуга випробувань. Для угорців вона почалася з Тріанонської угоди, яку традиційно вважають одною з центральних ознак імперіалістичних настроїв угорців. Одначе важливо розуміти, що з позиції угорців ішлося про класичну ситуацію «горе переможеним», в якій грав роль передусім факт, що передача територій відбулася виключно в результаті перемоги противника і на підставі рішень чужої сили. Що (незважаючи на те, як ставилися угорці до меншин у своїй державі) тригерило і самим фактом поразки, і попереднім досвідом поділу між двома ранньомодерними імперіями – Османською та Габсбургів.
Взимку-навесні 1944–1945 років Угорщину окупували нацисти, заодно привівши до влади відвертих колаборантів у особі салашистів, потім залила Червона армія, а вже за нею з’явилося все те, що приходило зазвичай – грабунки, зґвалтування і, зрештою, каральна потуга НКВД.
Звісно, Угорщина все одно була союзником Третього Райху (до того з тих спритніших, які в останній момент перескочили на слушну сторону) – але річ у тому, що каральні практики СССР абсолютно не робили різниці між, наприклад, поляками, які таки відчайдушно боролися проти Третього Рейху і частина яких продовжила боротьбу проти СССР, та союзними Третьому Рейху угорцями, які, правда, при цьому надали притулок польським втікачам у 1939 році й до останку опиралися вивезенню своїх євреїв у табори смерті – останнє скоїли вже салашисти, відверті колабораціоністи, які прийшли на зміну Хорті. Після Другої світової війни владу захопили комуністи, які остаточно зробили країну сателітом СССР та перетворили її на арену кривавого терору. Повстання 1956 року втопили у крові, до того зрадницьки захопивши, вивізши до Москви і, зрештою, вбивши провідників повсталих угорців.
Читайте також: Когнітивна війна. Історичні маніпуляції навколо Волинської трагедії як інструмент рефлексивного управління Кремля
Трагедії поляків почалися раніше, ніж угорців, – спочатку програна кампанія 1939 року призвела до встановлення кривавого окупаційного режиму. Наступного року інший тоталітарний режим, совєтський, розстріляв 10 тисяч польських офіцерів. Попереду було ще 5 років війни, яка вилилася в колосальні руйнування, людські втрати та знищену вщент столицю після Варшавського повстання. Після Другої світової війни країна перетворилася на сателіта СССР, пережила період комуністичного терору. Попереду були ще три приклади того, що в українській традиції називається «зривом», тобто короткі яскраві епізоди боротьби проти окупанта – виступи 1956 та 1970 років і, зрозуміло, рух «Солідарності».
Уже такого доволі побіжного списку історичних нещасть наших сусідів досить, щоб зрозуміти, що безоглядно стверджувати про імперські комплекси не до кінця справедливо. Але є ще один аргумент – а саме суть вимог до України. Ці вимоги, якщо вдуматися і заради експерименту «відключити» нюанси сучасності, подивившись на них «сферично у вакуумі», сильно нагадують вимоги, які свого часу ставилися до імперських урядів. Угорці вимагають угорських шкіл на Закарпатті – свого часу чимало списів було зламано в боротьбі за національні школи і українцями, і поляками, і угорцями. Поляки вимагають визнання провини України в геноциді на Волині й ексгумацій – тема непохованих полеглих загалом є стандартною квінтесенцією у вимогах до імперії кожної поневоленої нації.
Тут відразу виникає повністю слушне заперечення: але ж Україна – не імперія, вона національна держава, яка продовжує боротьбу проти імперії. Проти тієї самої, яка винна і в більшості історичних нещасть обох західних сусідок.
І тут варто нагадати, що досвід імперського гноблення, а надто якщо він включає акти екстремального насилля, які загрожують самому існуванню нації як єдиного організму, є одним із варіантів колективного травматичного пережиття. Одначе травма формується не в моменті, коли відбувається страхіття, а в моменті усвідомлення, що ти неспроможний йому запобігти, якось протидіяти насильнику так, щоб його зупинити. Саме у цей момент запускається ряд процесів, які на видимому рівні прийнято вважати постколоніальними комплексами. З цілого ряду окремих ознак нас цікавлять в обраному контексті передусім гострий ресентимент і асоціація з насильником.
Ресентимент напряму виростає з цілковито природного та логічного бажання відплатити насильницькій імперії за власні кривди і тим самим відновити належний порядок речей – отож має водночас і вузько особистий, і екзистенційний виміри. Інша річ, що в реальності цей ресентимент не мав шансів на реалізацію з причини очевидного дисбалансу сил. Кажучи простіше, проти лому нема прийому. У результаті запускався механізм пошуку зручного об’єкта для сублімації. І ним легко ставала будь-яка суспільна група всередині підлеглої спільноти, надто якщо за нею і справді числилися гріхи, а ще легше – така сама сусідня національна спільнота, аналогічно підкорена імперією, надто якщо за плечима в обох був список взаємних історичних кривд.
Цьому неабияк сприяло також явище асоціації з насильником, яке починалося з логічного бажання передбачити дії імперії, просто щоб не стало ще гірше, ніж є. Одначе таке передбачення включало заглиблення у спосіб мислення цієї самої імперії, а це вже вело до поступового перейняття її патернів поведінки і способу мислення – який, серед іншого, передбачав і зверхність відносно підкорених народів. А вже це чудово сполучалося з бажанням знайти когось, на кого можна вихлюпнути адресований насправді імперії ресентимент. Надто в умовах гострої конкуренції між елітами поневолених народів за преференції або хоча б відсутність репресій з боку тієї ж імперії, знов-таки, з метою не зробити ситуацію ще гіршою, ніж вона є.
На додачу до всього сказаного, вартує усвідомити простий факт, що, крім усього вищезгаданого, ішлося не лише про складні переплетіння ментальних наслідків імперського гноблення, а також про те, що саме імперія та імперські практики врядування були єдиною політичною школою, яку і поляки, і угорці пройшли на практиці.
Зрештою, імперії з усім їхнім реманентом були в Центрально-Східній Європі кінця раннього модерну та більшої частини модерної епохи мало не єдиною історією успіху і єдиною практичною політичною школою. А ця модель передбачала, зокрема, жорсткий поділ на імперську націю та всі інші й не менш жорстку базовану на цьому поділі ієрархію, виражену у хронічних практиках дискримінації. І в цьому контексті тривалий намацальний досвід (до всього, людям властиво намагатися наслідувати сильного та успішного), наклавшись на компенсацію глибоко вкоріненого ресентименту, дав те, що вважається головною ознакою імперських комплексів як поляків, так і угорців. Ідеться про національну політику відносно меншин у рамках угорської частини Австро-Угорської імперії й Угорщини між двома світовими війнами та Польської держави між ними ж таки.
Ця політика фактично вкладалася в лекало жорсткої дискримінації, полонізації чи мадяризації відповідно, й українська історія знає море фактичних прикладів усього переліченого – від насильницької мадяризації Закарпаття ще до фіналу Австро-Угорщини та польської політичної домінації в Галичині починаючи і розстрілом на Верецькому перевалі, де відзначилися обидва сусідні народи, закінчуючи. Імперська школа врядування, помножена на ресентимент, є направду сильною отрутою, сильнішою за всі націоналізми підкорених.
Та мало того, що всі описані і ще цілий гурт описаних симптомів колоніальної травми не вимикаються в один момент негайно після відновлення самостійності. Ми досі не подолали постколоніального синдрому – точніше буде сказати, що відносно недавно всерйоз і системно приступили до системного його пропрацювання всім суспільством. Звідки думки, що в наших сусідів мало б бути принципово інакше? Тим паче, що травма – це річ, яка здатна боліти довго і, на перший погляд, без жодних причин. До повноти щастя, деякі наслідки тривалого пригнічення розквітають на повну силу вже тоді, коли пригнічення власне закінчилося.
Читайте також: Як руйнувалися імперії та що буде з сучасною Московією
До таких належить передусім травматичне перенесення. Саме явище травматичного перенесення стартує від появи когось, хто здатен захистити від насильника. Його адресатом стає, відповідно, людина чи сила, яка виявилася спроможною, як мінімум, протистояти насильникові, як максимум – переконливо його здолати. На перший погляд видається, що така сила, чи людина, чи держава заслуговує лише вдячності.
Це справді так – якби не те, що, як уже було зауважено, наслідки імперського гноблення не вимикаються водночас. А до них належить також гостре та глибоке, хоч не завжди до кінця усвідомлене розуміння того, що першопричиною гноблення та дискримінації є виключно силова спроможність це зробити. Зрештою, угорська неволя почалася з поразки під Мохачем, а польська – з поразки повстання Костюшка та різанини Праги.
Дальшим етапом та водночас наслідком такої пам’яті є неусвідомлений аналіз ситуації з позиції сили – що водночас є й інерцією мислення, сформованого протягом перебування під імперським владуванням. Кажучи просто, коротко і предметно, підсвідомість диктує логіку: якщо вони настільки сильні, що здолали такого монстра, що ж буде з нами, якщо ми зробимо щось не так? Або якщо «він» просто увійде в силу?
Якоюсь мірою на визволителя від імперії переноситься весь ресентимент і справедлива образа, свого часу не висловлена імперії. А все тому, що визволитель – все ж не імперія. І тут важливо, що основним виконавцем і винуватцем усіх перелічених вище нещасть сусідніх народів була Росія. І цей факт, поряд з рядом інших, є тим, який закидає як українців, так і їхніх безпосередніх західних сусідів у вир спільної травми – на рівні не лише універсальних механізмів, а й конкретних сил і досвідів.
У цьому контексті Україна, власне, постає рятівником і захисником від Росії за підсумками бойових дій, починаючи з 2014 року і закінчуючи днем, коли опубліковані ці рядки. Від Росії як спільного для українців, поляків та угорців історичного ката.
Читайте також: Як Закарпаття стало частиною Соборної України: Акт Злуки та Хустський з’їзд
Тут доречно нагадати, що як повстання 1956 року, так і визвольну війну 1848–1849 років придушувала по факту Росія – в особі запрошеного цісарським урядом експедиційного корпусу під командуванням усе того ж таки Паскевича. А з іншого боку, неодмінною умовою долання травми, завданої як збройним підкоренням, так і подальшим внаслідок цього перебуванням під колоніальним гнітом, є досвід саме силової переваги над ворогом-імперією. Україна його саме тепер отримує – і за умови, що не станеться чогось непередбачуваного, ймовірно, цей факт стане вагомою страховкою від сповзання у відкладений ресентимент.
Натомість цього досвіду не мала повною мірою Угорщина – позаяк повстання 1956 року було придушене, а у 1989-му вона відновила державність мирним шляхом у ході процесу розвалу зони сателітів СССР. Польща цей досвід отримала 1920 року, але його перекрив трагічний досвід взаємодії з СССР протягом 1939–1989 років – і, фактично, на даному етапі вимагається повторення уроку.
У результаті взаємного впливу всіх цих хитросплетінь Україна завдяки спроможності поставити збройний спротив Росії з перспективою її перемогти, а також що ця перемога спричинить остаточний розвал Росії у її дотеперішній формі, викликала на себе травматичне перенесення. Тобто на неї несвідомо перенесли не лише вдячність, але й усі страхи та ресентименти, пов’язані з імперією.
Логіка травматичного перенесення та й просто підсвідомої інерції досвіду імперського підданства автоматом переносить на Україну все, що досі адресувалося Російській імперії. Причому в гіпертрофованій формі – бо сила реакції завжди відповідає глибині травми. Відповідно, на Україну летять вимоги, які можна було б переадресувати насправді Росії як імперії, хоч би в якій формі та імперія виступала. Ілюстрацією всього описаного комплексу є дві малопомітні дрібниці.
Перша з них – одним з аргументів у внутрішньопольській дискусії є думка, що з Україною не можна сваритися як з країною, що здолала Росію і говорить на рівних з ЄС. Інша ще менше помітна, але значно більш символічна, – ідеться про апокрифічну суперечку у ФБ про розстріл на Верецькому перевалі між фб-користувачами з Польщі та Угорщини, де угорська сторона звинувачувала польську в тому, що розстрілювали українських січовиків якраз польські прикордонники, угорська сторона, навпаки, передала їх країні громадянства згідно з міжнародним правом, ще й видала пайок на дорогу.
Водночас Україна не є в загальній уяві «злою» і такою ж могутньою, адже вона об’єктивно стоїть на позиції «рятівниці» – тому на неї «можна» виливати ресентимент. Крім того, на цьому етапі вихлюпується причаєне незадоволення собою, переконання у власній негідності та нікчемності – за принципом дитини з дитбудинку, яка показує фокуси прийомним батькам, перевіряючи їх «на міцність», таким чином задовольняючи щось подібне на невротичну вигоду.
Україна стала об’єктом неусвідомленого травматичного перенесення не лише завдяки тому факту, що виявилася спроможною зупинити Росію. І не просто зупинити, а й почати виконувати програму-максимум, яку диктує ресентимент кожної поневоленої нації, – бити імперію на її ж терені. І власне цей ресентимент, на додачу до травматичного перенесення, породжує шалену притлумлену заздрість, сила якої і близько не стояла поруч з почуттям економічної та політичної конкуренції чи то передчуття того, що доведеться ділитися європейськими грішми.
До речі, сама тема європейської допомоги й конкуренції за її обсяги будить спогади про конкуренцію – зокрема між поляками та українцями або угорцями й чехами за різного роду преференції при віденському дворі. Тим паче, що ЄС виступає об’єктом травматичного перенесення у випадку практично всієї Східної Європи ще з 1990-х років – і у випадку України досі також, попри всі наші успіхи.
І саме в логіці цієї частини відкладеної реакції на колоніальну травму слід шукати відповіді, а чому, наприклад, ті ж польські праві не висловлять претензій Росії за Катинь та масу іншого. Саме тому і не висловлять. Бо передусім інерція страху. А по-друге, перенесення включає і природні претензії до імперії за правом переможця тієї імперії. За все – мову, культуру, школи, не похованих полеглих і мертвих та ще за багато-багато-багато що і кого. А коли ще в реальній історії взаємин двох народів справді є трагічні епізоди взаємного кривавого поборювання, які самі собою залишають важкі спогади, то ситуація стає близькою клінчу. Надто, якщо заходяться охочі на цьому грати – тут є місце імовірній участі російських спецслужб у підігріванні емоцій.
Читайте також: Кривавий сталінський слід в історії Польщі
Наостанок зауважу дві критично важливі речі. Передусім, усе сказане вище не відміняє ані складних сторінок спільної історії, які потребують спільної роботи, ані цілком реальних і частково цілком природних політичної та економічної конкуренції. Описані колізії впливають на це все, додаючи емоцій і певним чином деформуючи ті чи інші аспекти. Аби проаналізувати спосіб, силу та характер цих деформацій, потрібні окремі обговорення та дослідження з залученням фахівців у відповідних сферах.
Що ще більш важливо – ця історія не про порядність, доброчесність, заслуги чи їх відсутність у взаємних відносинах українців, поляків та угорців. І тим паче не про колективні моральні якості кожного з народів, хоч би що під тим розуміти. Це про важкі наслідки новітньої історії, які, парадоксально, стали можливі саме тому, що кожен з народів є передусім спільнотою людей з усіма добрими та поганими сторонами, з усіма притаманними людині почуттями. А також про те, яку роль у сприйнятті сучасних змін відіграє історія, надто якщо ця історія всім учасникам процесу випала справді трагічна і болить донині.
—
Олеся ІСАЮК, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»; опубліковано у виданні ZBRUC.eu