Новий рівень

Габон став найбільшим експортером авіазапчастин до Росії, – росЗМІ

29/03/2024 AA 0

Згідно з даними російської митниці, Габон несподівано став найбільшим експортером запчастин для літаків до Росії. Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на The Moscow Times. У російських ЗМІ пишуть, […]

Дуже непростою людиною був племінник благодійниці Ганни Дмитрян Григорій Іванович Петровський, котрий певний час проживав, відвідував місто і мав родичів у Єлисаветграді.
Звернемося до рядків, що вийшли з-під пера більшовика-революціонера Григорія Петровського.
«У 1911 р. приходить пожвавлення, а в 1912-му мене обирають робітники депутатом у IV Державну Думу, де я разом с моїми товаришами працював до 1914 року листопада місяця, коли всіх нас арештували. Спочатку наша фракція включала 13 чоловік, потім від меншовиків ми, 6 депутатів-робочих, відкололися й почали називатися Російською соціал-демократичною фракцією IV Думи. Московський депутат Маліновський з нашої фракції виявився провокатором, і нам, 5 робітничим депутатам, довелось обслуговувати на той час майже всю робітничу Росію. Від імені фракції я брав участь в кількох соціал-демократичних нарадах за рубежем, які проходили під керівництвом Леніна, на яких формувалася тактика фракції нашої партії в Держдумі й виконання партійної роботи по всій Росії. Арештували нас, депутатів, на зборах з робітниками в листопаді 1914 р., де обговорювалося питання про відношення до війни, але не було ще винесено остаточного рішення, й звинуватили в приналежності до партії с-д. більшовиків».
У цих скупих рядках Григорій Іванович не каже нічого про фінансову допомогу від тітки Ганни Дмитрян під час обрання його до Думи. А вона була, і досить вагома. Традиція поповнювати рахунки кандидатів у депутати не вмерла й сьогодні, а ще більше розвинулася. Тітка з допомогою племінника поверхово ознайомилася з теоретичними засадами марксизму, і вони видалися їй дуже привабливими подібністю до християнського вчення. Під впливом Григорія Ганна Михайлівна й сама пройнялася бійцівським азартом, прийшовши самотужки до наполеонівського принципу, повтореного Леніним: «Головне – ув’язатися в бійку, а там видно буде». Ризиковий характер батька Михайла Мартакі знайшов повне втілення і в дочці.
Обминає Петровський у розповідях період після барикадних боїв 1905 року. А він виявляється надзвичайно цікавим, колоритнимі таємничим.
У 1906 році, через століття, відновилися російські масонські ложі, заборонені ще Олександром І. Туди масово ринули кадети, соціал-демократи, трудовики, народні соціалісти, есери та інші партійці. Спочатку діяльність масонів не утаємничувалася, але дуже швидко поліція вловила антиурядовий присмак цих об’єднань. Тоді масони пішли у глибоке підпілля. Уже в наш час Ніна Берберова у книзі «Люди і ложі. Російські масони ХХ століття» нарахувала понад 660 найвпливовіших діячів російської революції, котрі стали «вільними каменярами». Перший склад Тимчасового уряду з 11 членів включав 10 таких!
Були прийняті у світове масонство меншовик Чхеїдзе, лівий кадет Некрасов, прогресист Коновалов, трудовик Керенський, есер Грушевський. У такому руслі автоматично з’являється запитання: чи існували масони-більшовики? Суб’єктивно видається, що характерами, особистими рисами такі діячі, як Ленін або Троцький навряд змогли б ужитися в середовищі, де вимагалася тупа, аж до автоматизму, слухняність й беззастережне виконання вказівок глибоко засекречених начальників. Тут можна було б навести широко відомі дані, як обидва полум’яні революціонери спочатку тісно співробітничали з авантюристом світового рівня Олександром Парвусом (справжнє прізвище – Гельфанд Ізраїль Лазарович), пов’язаного із світовим масонством, а потім різко розійшлися з ним. Цей чоловік добре вивчив історію Росії, стан її гос¬подарства і фінанси. Передбачив повну безза¬хисність і безпорадність російського сус¬пільства, якщо позбавити його тонкого суспільного прошарку дворянства й так званої інтелігенції. Цьому таємничому теоретику і практику революції приписують і сьогодні, давно після його смерті, високий ступінь посвячення в орденській ієрархії.
Відомі факти активного співробітництва більшовиків з масонськими зарубіжними ложами й особиста участь в їх роботі. Так, документально зафіксовано участь в 1919 році в масонській ложі «Єдине трудове братство» голови петроградської ЧК Гліба Бокія. Продовжились масонські контакти вільних мулярів-більшовиків – Луначарського, Бухаріна, Середи, Вересаєва та ін. Масоном ще з1906 року був один з перших головних редакторів «Известий», перший нарком фінансів Іван Скворцов-Степанов. Між видних агітпропівців комунізму також осіли масони, скажімо, культовий режисер Сергій Ейзенштейн, Михайло Грузенберг-Гомберг (єлисаветградець!) та інші.
Більшовицька влада пізніше була обліплена представниками масонства, його емісари постійно відвідували Росію, зустрічаючись з червоним керівництвом: Леніним, Троцьким, Бухаріным, Петровським, Луначарським та іншими видними більшовиками.
Деякі дослідники закидають і Петровському участь в масонських організаціях. Однак здається, що глибокі родові антисемітські традиції повинні б виключати подібне членство. Швидше всього, з’явилися якісь нові чинники, що відкрили йому нові горизонти.
Ніде в автобіографії нічого не мовиться Григорієм Івановичем про те, як Ганна Михайлівна рекомендувала його якимсь поважним людям в Маріуполі, куди Петровський перебрався на проживання й роботу в 1906 році після повернення з короткої і досить дивної еміграції до Німеччини. Він тепер не мав клопоту від поліції через свою партійну діяльність аж до виборів 1912 року. Навіть збройна участь у подіях дев’ятсот п’ятого нез’ясовним чином залишилася без репресивних наслідків. Не варто сумніватися, що Григорій Іванович піднявся на новий якісний рівень, звідки й пішов у велику політику, ставши депутатом Державної Думи. Звичайно ж, він мав підтримку й від партійної каси, але його перемога на виборах стала громом серед ясного неба для партійців. Про складнощі виборчих перегонів розповідається в книзі «Петровський» Александрова і Беги, але без зайвих, на думку авторів, хоч і суттєвих, подробиць.
Політична кар’єра Григорія Івановича в Державній Думі мала свої нюанси. Його призначено головою більшовицької фракції, на якій новий керівник почувався не досить затишно. Навіть дещо пікантно. Річ у тім, що попередника Р.В.Маліновського запідозрено в тісній співпраці з поліцією. Та він був робітником, любимцем Ілліча, депутатом від Московської курії – які до нього можуть бути претензії?
Коли принципового противника політичного провокаторства В.Ф.Джунковського було призначено товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ, то він, познайомившись з поліційною агентурною мережею, був вражений, що серед сексотів числиться депутат Держдуми Маліновський. Новопризначений чиновник відвідав Голову Думи М.В.Родзянка, а той негайно викликав винуватця й змусив скласти повноваження депутата. Роман Вацлавович не опирався, послухався і негайно кинувся в Пороніно до Леніна і Зінов’єва скаржитися на непосильні нервові перевантаження та депресію.
ЦК партії більшовиків на початку червня 1914 створив слідчу комісію у складі Ганецького (голова), Леніна і Зінов’єва. Комісія допитала як свідків Миколу Бухаріна, Олену Розмирович (секретар більшовицької думської фракції і уродженка Єлисаветгадщини – авт.) і Олександра Трояновського, але всупереч їх показанням, оголосила недоведеними звинувачення в провокаторстві щодо Маліновського.
Історик більшовизму й революції Борис Суварін пише в монографії «Сталін. Історичний огляд більшовизму», що Маліновський користувався необмеженою довірою Леніна. Коли виникли підозри в думському провокаторстві, Ілліч різко відкинув застороги і навіть лякав меншовика Мартова притягненням за брехливі звинувачення до партійного «суду честі».
Маліновський, відмитий від підозр, призначається заступником вождя в Бюро Соцінтерну.
…Грянула війна. Одержавши звістку нібито про загибель Маліновського на фронті, Ленін і Зінов’єв опублікували у пресі некролог. Однак невдовзі вияснилося, що наш «герой» потрапив у полон і Володимир Ілліч у листах інструктував Романа Вацлавовича далі, як вести більшовицьку агітацію серед російських військовополонених.
Після Лютневої революції, коли Тимчасовому уряду дісталися документи Охоронного відділення, Леніну довелося давати свідчення за справою Маліновського. Відповідаючи на питання слідчого, Ілліч відмітив, що користь, принесена зрадником, переважає заподіяну шкоду. Мовляв, промови, написані Леніним і проголошені з думської трибуни Маліновським, сприяли широкій пропаганді ідей більшовизму, а те, що царська камарилья перебувала в курсі справ та задумів революціонерів – лише технологічні втрати.
У полоні Маліновський завзято домагався виїзду до Росії. І спромігся того. У своїх спогадах Зінов’єв пояснював дивне бажання так: «Дві обставини усе ж таки безсумнівні. 1).У німецькому полоні Маліновський вів революційно-інтернаціоналістську пропаганду. Корисливими цілями те ніяк не пояснити. 2).Восени 1918 у розпал червоного терору він добровільно з’явився і віддався радянському правосуддю. У чому завгодно можна його звинувачувати, але дурнем він не був. Розумів, що радвлада його розстріляє. Сховатися за кордоном (якби він хотів зійтися з білими проти нас) було дуже легко. Його купили б наші вороги за великі гроші. Це він також розумів. Мій висновок: цей Іуда був роздвоєний і надламаний із самого початку».
Ось так – водночас і «не дурень», але ідіот, бо «роздвоєний». Найвірогідніше, всупереч Григорію Євсейовичу, Роман Вацлавович все-таки не втрачав надію втрапити між пасажирів «опломбованого вагона». Себто, покерувати разом з ними у державі перемігшої революції.
Маліновського розстріляли, як тоді говорили, «в 24 години». Що дивно, бо ніхто з провокаторів-більшовиків – ні Я.А.Житомирський, член центрального бюро закордонних організацій, ні О.С.Романов (Аля Алексинський), делегат Празької конференції, ні В.Є.Шурканов, депутат ІІІ Держдуми, ні М.Є.Чорномазов, секретар редакції «Правди» (до речі, златопільчанин) серйозно не постраждали. Їх лише «відлучили від партійної роботи».
Отож, Петровському на посту голови думської фракції доводилося балансувати між ненавистю партійного загалу до провокатора і дивним всепрощенством найвищого партійного авторитету. До того ж уже в чині міністра внутрішніх справ червоної Росії Григорій Іванович зібрав матеріали на Маліновського, що виявилися надзвичайно серйозним компроматом на партійну еліту (Леніна, Зінов’єва, Бухаріна, Сталіна).
Він, Петровський, також не був дурнем.
Леонід БАГАЦЬКИЙ

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply