Відомий німецький політолог Андреас Умланд, який вивчив українські реалії не з вестмінстерських кабінетів, а під акомпанемент київських сирен, констатує хронічний когнітивний дисонанс у головах західноєвропейських еліт.
Поки Берлін і Париж досі перебувають у полоні ілюзій, що російський ультранаціоналістичний монстр прагне «дипломатичного компромісу», Москва методично запозичує практики тоталітарних режимів минулого століття на окупованих територіях. У розмові з Укрінформом аналітик відверто зазначає, що загроза нової агресії зникне лише після повного розпаду РФ, до якого західні розвідки панічно бояться готуватися через «ядерний синдром 1991 року». Сама ж Європа через згортання американської парасольки Трампа опинилася на роздоріжжі: їй доведеться або створювати альтернативний Оборонний союз навколо загартованих у боях ЗСУ, або годувати Україну напівзаходами на кшталт «асоційованого членства» без права голосу, сподіваючись, що лінія фронту не посунеться до Одера.
Німецький політолог Андреас Умланд належить до тих західних експертів, які знають Україну не з наукових праць чи службових відряджень. Вільно говорячи українською, науковець уже багато років живе і працює в Києві, який не покинув і після повномасштабного вторгнення РФ. Наразі він поєднує роботу аналітика Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS), експерта новоствореного Європейського політичного інституту в Києві (EPIK) та доцента кафедри політології Києво-Могилянської академії.
Завдяки багаторічному досвіду роботи в Україні та дослідженню російського імперіалізму його оцінки поєднують розуміння українських реалій із ширшим баченням процесів, які відбуваються всередині Росії та в європейській безпековій політиці.
Власний кореспондент Укрінформу у ФРН поспілкувався з Андреасом Умландом про перспективи завершення війни, ризики нової російської агресії та можливі наслідки війни для самої РФ і її розпаду, а також про перспективи членства в ЄС, ідею створення Європейського оборонного союзу та яку роль Україна має відігравати в майбутній системі безпеки континенту.
АНЕКСІЯ КРИМУ ТА МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ ЗАОХОТИЛИ МОСКВУ ДО ЩЕ БІЛЬШОЇ АГРЕСИВНОСТІ
– Пане Умланде, ми зустрічаємося тут, у мирному Берліні, а ви лише нещодавно були в Києві. Наскільки швидко вам удається перемикатися між цими двома реальностями – Берліном і Києвом, де постійні сирени та обстріли? І що ви можете сказати про здатність українців адаптуватися до реалій війни?
– Насправді я почуваюся значно краще, коли перебуваю в Києві.
Я багато їжджу між Німеччиною й Україною і вже звик до цього. Фактично з 2022 року я живу своєрідним подвійним життям між двома країнами. Як і більшість українців, я звик до обстрілів. Іноді спускаюся в укриття, іноді – ні.
Українці адаптувалися надзвичайно добре. Звісно, вони надзвичайно втомлені та хочуть, щоб війна закінчилася якомога швидше. Але вони також розуміють, що російський Siegfrieden – тобто мир на умовах переможця, переможний мир для Росії – був би не лише негайною катастрофою для України, а й стратегічною помилкою, оскільки лише заохочував би Росію до нової агресії.
Саме це продемонстрували анексія Криму та Мінські домовленості. Росія значною мірою отримала те, чого прагнула, але це не задовольнило Москву. Навпаки – заохотило до ще більшої агресивності.
У цьому сенсі українці мають невеликий вибір. Вони можуть або покинути країну, або адаптуватися. І вони адаптувалися.
– Протягом багатьох років ви пояснювали Заходу Україну, а Україні – Захід. Де сьогодні, на вашу думку, все ще зберігається найбільше нерозуміння?
– Ситуація суттєво покращилася. До 2022 року нерозуміння було значно більше. Сьогодні розуміння німцями того виклику, який Росія становить для України, стало набагато глибшим.
Однак у Німеччині все ще існують ілюзії щодо природи російського імперського націоналізму. Багато німців і далі вважають, що компроміс завжди можна знайти і що більше дипломатії та переговорів якимось чином усунуть загрозу війни.
Досі бракує усвідомлення того, що хоча Росія, можливо, й не є фашистською державою в тому сенсі, якою була Німеччина до 1945 року, вона все ж має глибоко агресивне зовнішньополітичне бачення – особливо щодо України. Вона не визнає українську націю та не визнає право на існування Української держави.
Переговори, дипломатія та компроміси дуже складні в ситуації, яка визначається принциповою відсутністю поваги та визнання з російського боку і, відповідно, фундаментальною відсутністю довіри з українського боку.
Цей глибинний вимір конфлікту досі часто залишається незрозумілим. Старий феномен так званих “тих, хто розуміє Росію” (Russlandversteher), сьогодні значно слабший, аніж до 2022 року, однак ширше нерозуміння імперіалізму загалом і російського імперіалізму зокрема все ще існує.
Багато німців просто не розуміють, як працює імперіалізм.
Читайте також: Самообман Заходу відносно путінської Росії через брак спеціальних знань про цю країну
ПОЛІТИКА РФ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ МАЄ ВИРАЗНО УЛЬТРАНАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР
– Ви сказали, що Росія не настільки фашистська, як свого часу нацистська Німеччина. Які ознаки фашизму ви все ж бачите в сучасній Росії?
– Варто насамперед нагадати, що імперіалізм, геноцид, великі війни, мілітаризм і ультранаціоналізм існували задовго до того, як фашизм з’явився в Італії та Німеччині. Більшість війн в історії не були фашистськими, так само як і більшість форм імперіалізму.
В академічному середовищі термін “фашизм”, зазвичай, застосовують до певних революційних форм ультранаціоналізму. Чи є Путін революціонером – питання дискусійне. Всередині Росії, на мій погляд, – ні. На відміну, скажімо, від Олександра Дугіна чи Володимира Жириновського, які справді були або є революціонерами за характером.
Водночас політика Росії на окупованих українських територіях має виразно ультранаціоналістичний і певною мірою революційний характер. Росія намагається створити там нове суспільство. Вона прагне стерти українську ідентичність, культуру та національність і перетворити українців на росіян.
Читайте також: Рашизм як форма неофашизму
І це вже дуже схоже на фашизм, навіть якщо подібні проєкти існували ще до появи італійського та німецького фашизму.
Водночас я все ще вважаю, що між Гітлером і Путіним існують суттєві відмінності. Гітлер був принципово орієнтований на майбутнє – він був революціонером і футуристом. Путін, навпаки, дивиться в минуле. Він прагне відновити царську та радянську імперії.
У певному сенсі така постать, як Пауль фон Гінденбург, який призначив Гітлера рейхсканцлером у 1933 році, може бути ближчою аналогією до Путіна. Гінденбург уособлював стару німецьку імперію. Путін і люди з його оточення, такі як Микола Патрушев, також представляють старий режим, а не революційну спробу створити новий.
Читайте також: Андреас Умланд: ті хто на Заході змирились із захопленням Криму Росією скоюють серйозну і небезпечну помилку
РОСІЙСЬКА ЗАГРОЗА ДЛЯ УКРАЇНИ ЗНИКНЕ ЛИШЕ ПІСЛЯ РОЗПАДУ РФ АБО ГЛИБОКОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ РЕЖИМУ
– Якщо говорити про російський імперіалізм, то яку роль Україна відіграє у конструюванні нової російської імперії?
– Збіґнєв Бжезинський свого часу написав відому фразу: без України Росія не є імперією. Я б сформулював це дещо інакше. Росія залишається імперією навіть без України, оскільки більша частина території нинішньої Російської Федерації була здобута шляхом імперських завоювань.
Однак Україна є найважливішим елементом цього імперського проєкту. Без України Росія значною мірою втрачає свої претензії на статус великої держави або навіть наддержави.
Україна також має центральне значення для російської інтерпретації власної історії. Російська державність прив’язується до Київської Русі, і без українського компонента російська національна історія стає коротшою, менш величною та історично й географічно збідненою.
Саме тому Москва так важко приймає ідею про те, що українці та білоруси є окремими народами. Білорусь значною мірою погодилася з російськими імперськими претензіями, тоді як Україна – ні. І це одна з причин такої агресивної російської політики щодо України.
Отже, конфлікт стосується не лише території чи державності. Йдеться про ідентичність, культуру, історію, релігію та саме визначення того, що означає бути росіянином і що означає бути українцем.
– Так, і, здається, що саме в цьому й полягає проблема. Оскільки Україна є настільки фундаментальною для російського імперського міфу, будь-яке майбутнє перемир’я або мирна угода можуть виявитися лише тимчасовою паузою. Схоже, що доки російська держава існує у нинішньому вигляді, екзистенційна загроза для України не зникне.
– На жаль, так. Російська агресивність і претензії щодо України виникатимуть знову і знову.
Тому Україні потрібні не лише перемир’я чи мир, їй потрібне стримування: сильна армія, гарантії безпеки, а в ідеалі – членство у військовому альянсі. Якщо Росію не стримувати, якщо вона побачить шанс захопити Україну, вона нападе знову.
Ця загроза зникне лише тоді, коли або російська держава розпадеться, або відбудеться дуже глибока трансформація російського режиму – формування значно більш децентралізованого й справді нового політичного порядку, який кардинально відрізнятиметься як від системи Путіна, так і від системи Єльцина.
Лише тоді Росія, можливо, стане менш агресивною щодо України.
Читайте також: П’ятий рік пекла: Україна готується до війни на виснаження за планом на 3 роки
СЦЕНАРІЙ РОЗПАДУ РФ УЖЕ НЕ МОЖНА ІГНОРУВАТИ, ЄВРОПА МАЄ ГОТУВАТИСЯ
– Наразі російський режим виглядає все ще стійким. Але чи бачите ви критичні вразливості, які можуть призвести до його несподіваного краху? Де і як це може статися?
– Режим у Росії не лише авторитарний та автократичний – він також корпоративістський та олігархічний. Такі режими, зазвичай, мають обмежений життєвий цикл, тому що структурно нездатні генерувати інновації, виправляти власні патології або відкрито обговорювати внутрішні та зовнішні проблеми. Саме тому такі устрої зрештою руйнуються.
У випадку Росії для мене питання полягає в тому, чи побачимо ми лише зміну режиму, чи й фактичний розпад російської держави.
Ми вже двічі спостерігали крах російської державності – падіння царської імперії у 1917 році та розпад Радянського Союзу в 1991-му. Й у мене дедалі більше складається враження, що Російська Федерація також може піти цим шляхом, тобто, не просто зміна режиму. Причина в тому, що нинішній режим і держава надзвичайно тісно переплетені.
Цією війною Путін грає з вогнем щодо власної країни. Вона створює дедалі більше внутрішніх напружень – між регіонами, між окупованими українськими територіями та старими, міжнародно визнаними територіями Росії, між Москвою і Санкт-Петербургом, з одного боку, та рештою так званої федерації – з іншого. Національне питання, особливо на Північному Кавказі, але також й у Сибіру і Татарстані, стає дедалі гострішим.
Чим усе це завершиться – передбачити важко. Але очевидно, що процес рухається не лише до зміни режиму. З кожним днем війни зростає ймовірність і розпаду держави.
Звісно, такий сценарій не є неминучим. Росія ще може переосмислити себе як справді децентралізовану федерацію в межах законних кордонів. Але поки триває війна, внутрішні патології російської держави лише поглиблюватимуться, і це може призвести до її краху.
Я вважаю, що ми маємо готуватися до такого сценарію – не лише до повернення окупованих українських територій під контроль Києва, а й до можливості того, що окремі російські регіони почнуть виходити зі складу федерації, що потенційно може призвести навіть до громадянської війни всередині Росії.
– Ви кажете, що до такого сценарію потрібно готуватися. Але складається враження, що європейські столиці бояться навіть публічно говорити про нього, не кажучи вже про підготовку.
– Я сподіваюся, що такі дискусії вже відбуваються в спецслужбах, міністерствах і пов’язаних з урядами аналітичних центрах. Ознаки внутрішньої кризи в Росії стають дедалі помітнішими.
Однак публічно багато політиків і дипломатів уникають цієї теми, оскільки побоюються, що сам факт обговорення розпаду може зробити його більш імовірним. Тут присутній певний елемент когнітивного дисонансу: люди просто не хочуть уявляти такий розвиток подій.
Мені це нагадує розпад Радянського Союзу та відому промову президента Джорджа Буша-старшого в Києві у 1991 році, так звану Chicken Kyiv Speech, у якій він закликав Україну не виходити зі складу СРСР.
Сьогодні існує схожий страх щодо можливого розпаду Російської Федерації, насамперед через питання ядерної зброї.
Але навіть якщо цей сценарій і виглядає лячним, ігнорувати його стає дедалі важче.
– Обидва згадані вами історичні розпади в Росії були пов’язані з виснажливими війнами – Першою світовою та афганською. Наскільки війна проти України сьогодні наближає третій подібний крах, і як завершення війни може змінити цю траєкторію?
– Я вважаю, що війна є одним із ключових факторів, які штовхають Росію до кризи режиму й потенційно до кризи державності.
Якщо військові невдачі супроводжуватимуться серйозною економічною кризою, то відцентрові тенденції всередині Росії можуть різко посилитися.
Незаконно анексовані території – Крим, Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області – рано чи пізно повернуться під контроль України. Якщо це станеться на тлі глибокої внутрішньої кризи, деякі російські регіони можуть почати ставити під сумнів власне перебування у складі цієї псевдофедерації.
Найочевиднішим кандидатом є Північний Кавказ, але не можна виключати також Хабаровський край, Калінінград чи Карелію.
Парадоксально, але спроба Росії розширити свою імперію може врешті-решт призвести до ослаблення або навіть розпаду самої російської держави.
Деякі російські коментатори усвідомлювали цей ризик ще у 2014 році. Вони застерігали, що поки Москва говорить про здобуття “Новоросії”, вона може втратити контроль над “старою Росією”.
І сьогодні цей сценарій уже не варто вважати немислимим.
– Ви згадали Північний Кавказ. Чечня залишається найбільш нестабільною точкою. За повідомленнями, Рамзан Кадиров тяжко хворий, тому питання передачі влади там стає критичним. Що станеться після нього? Чи може Чечня знову стати прямим викликом для федерального центру?
– Чеченський фактор справді дуже важливий, і не лише через нинішні події.
Можна стверджувати, що саме Перша чеченська війна стала початком кінця пострадянського демократичного експерименту в Росії. Введення російських військ до Чечні у грудні 1994 року серйозно підірвало ту крихку протодемократію, яка виникла після розпаду Радянського Союзу.
Не менш важливим був і початок Другої чеченської війни у 1999 році, адже саме вона привела Володимира Путіна до влади. Саме завдяки цій війні він здобув популярність і зрештою став президентом у 2000 році.
Що буде після Кадирова – передбачити дуже складно. Світова ситуація змінюється надзвичайно швидко, а події всередині Росії стають дедалі менш прогнозованими.
Але Чечня залишається одним із тих регіонів, де майбутня нестабільність є найбільш імовірною, особливо якщо влада федерального центру почне слабшати.
Читайте також: Тисячі ракет, щоб зупинити російські танки. Які країни і якою зброєю готові допомогти Україні?
СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ Є СКЛАДНИМ, АЛЕ СИТУАЦІЯ В РФ СТАЄ КРИТИЧНОЮ ДЕДАЛІ ШВИДШИМИ ТЕМПАМИ
– Який ви сьогодні бачите найбільш реалістичний сценарій завершення російської війни проти України? Чи є мирні переговори реалістичною перспективою найближчим часом?
– Я не очікую якогось різкого завершення війни. Значно ймовірнішим є поступовий перехід від війни високої інтенсивності до конфлікту нижчої інтенсивності.
У певному сенсі це може нагадувати період між 2015 та 2021 роками, коли на Донбасі існувала лінія розмежування, тривали локальні бойові дії, але не було масштабних наступальних операцій.
Тому припинення вогню вздовж нинішньої лінії фронту, на мою думку, є одним із найбільш імовірних сценаріїв.
Утім, перебіг воєн передбачити надзвичайно важко. Не можна виключати інші сценарії, зокрема, обвал російської лінії оборони, якщо Україні вдасться серйозно порушити російську логістику. Не можна повністю виключати і найгірший сценарій – перемогу Росії, – і про це теж варто говорити, бо сам факт обговорення та підготовки до нього зменшує його ймовірність.
Історія вчить, що війни часто закінчуються несподівано. Початок, перебіг і завершення воєн, зазвичай, набагато менш передбачувані, ніж уявляють собі політики.
Наразі становище України є складним. Але я б сказав, що внутрішня ситуація в Росії стає критичною дедалі швидшими темпами. І це дає мені обережний оптимізм щодо того, що ми можемо побачити хоча б часткове припинення вогню, можливо, до кінця цього року або протягом наступного.
ЄВРОПА ВІДІГРАВАТИМЕ ЦЕНТРАЛЬНУ РОЛЬ ПІСЛЯ ПОТЕНЦІЙНОГО ПЕРЕМИР’Я, А НЕ ПІД ЧАС ПЕРЕГОВОРІВ
– Зараз багато говорять про роль Європи у можливих переговорах щодо завершення війни…
– Я не впевнений, що Європа відіграватиме вирішальну роль саме в переговорному процесі.
Більшість європейських країн відкрито підтримують Україну. Вони не є нейтральними гравцями, а, отже, менш придатні для ролі посередників.
Парадоксально, але сьогодні Сполучені Штати перебувають дещо в іншій позиції. Вашингтон продовжує співпрацю з Україною у сфері обміну розвідданими, але вже не діє так, як на початку війни. У відносному сенсі США зараз ближчі до ролі посередника, аніж Європа.
Тому я припускаю, що вплив Європи під час самих переговорів буде обмеженим. Натомість після досягнення припинення вогню роль Європи стане надзвичайно важливою.
Головне завдання полягатиме не в підписанні угоди. Головним викликом буде гарантувати, щоб Росія не напала знову. І ось тут Європа відіграватиме центральну роль.
– Це підводить нас до питання гарантій безпеки. Якими вони мають бути на практиці? Чи є реалістичним розміщення багатонаціонального контингенту в межах так званої “Коаліції охочих”?
– Таке розгортання військ має сенс лише в рамках ширшої інституційної конструкції.
Якби Україна вступила до НАТО або був створений новий Європейський оборонний союз, членом якого стала б Україна, тоді розміщення іноземних військ виглядало б значно реалістичніше.
Без таких рамок мені важко уявити реалізацію цієї ідеї. Країнам необхідно було б отримати схвалення парламентів і підтримку громадської думки для відправлення військ в Україну. І навіть якщо ці сили перебували б далеко від лінії фронту, ризики все одно залишалися б значними.
Виникає просте питання: що станеться, якщо російські сили атакують цей контингент?
Якщо він відповість військовою силою, то держави, які направили своїх військових, автоматично стануть безпосередніми учасниками війни.
Якщо ж вони не відкриватимуть вогонь у відповідь, то перетворяться на легку мішень, і весь задум обернеться величезним конфузом.
Саме тому подібний контингент може функціонувати лише тоді, коли він інтегрований у ширшу систему колективної безпеки або військовий альянс, а ще краще – одночасно в обидві структури.
Читайте також: Українська “Кропива” як дорожня карта порятунку розніжених західних армій від російських диверсій
ЄВРОПІ МОЖЕ ЗНАДОБИТИСЯ НОВИЙ ОБОРОННИЙ СОЮЗ ЗА УЧАСТЮ УКРАЇНИ
– Ви згадали концепцію Європейського оборонного союзу. Чому вважаєте цю ідею важливою і наскільки реально її реалізувати, зважаючи на те, що створення нової міжнародної організації може тривати роками?
– Тому що вона пропонує вирішення дуже реальної стратегічної дилеми.
Зараз Україна не може вступити до НАТО. Водночас багато держав-членів ЄС не готові прийняти до Союзу країну, яка має невирішену проблему безпеки у відносинах із Росією. Таким чином, Україна фактично опиняється між двома інтеграційними процесами.
Пропозиція єврокомісара Андрюса Кубілюса щодо створення Європейського оборонного союзу пропонує можливий вихід із цієї ситуації. Вона певною мірою продовжує логіку вже існуючої “Коаліції охочих”: нова оборонна організація складалася б лише з тих держав, які готові взяти на себе відповідальність за безпеку Європи.
Якщо Україна отримає захист через таку структуру, її майбутній вступ до Європейського Союзу стане значно простішим із політичного погляду. У цьому сенсі йдеться не лише про оборону, а й про сприяння європейській інтеграції України.
Безумовно, створення такої організації було б складним процесом. Її ключовою особливістю стало б те, що вона не обмежувалася б лише державами-членами ЄС.
Не всі країни Євросоюзу брали б у ній участь, зате могли б приєднатися держави поза межами ЄС – Велика Британія, Норвегія, Україна, а потенційно навіть Канада, Австралія чи Японія.
У ширшому сенсі ця ідея відображає нову політичну реальність світу.
Колишній посол США в Росії та професор Стенфордського університету Майкл Макфол нещодавно опублікував книгу, в якій стверджує, що головний конфлікт XXI століття відбувається не між цивілізаціями, як колись писав Самуель Гантінґтон, а між демократіями та автократіями.
Ми вже бачимо своєрідний міжцивілізаційний союз автократій – Росії, Ірану, Північної Кореї, Білорусі та Китаю. Це країни з абсолютно різними культурами, релігіями та історичним досвідом, але вони координують свої дії.
Макфол переконливо доводить, що демократії також потребують подібних широких союзів.
Європейський оборонний союз міг би стати частиною такого ширшого проєкту, особливо якщо США через внутрішні політичні суперечності дедалі більше втрачатимуть здатність послідовно діяти на міжнародній арені, а НАТО через це функціонуватиме менш ефективно.
– Сполучені Штати поступово скорочують свою військову та політичну увагу до Європи. Як це впливає на майбутню архітектуру європейської безпеки?
– Насправді цей процес почався ще до Дональда Трампа. За президентства Барака Обами вже було очевидно, що стратегічний фокус Вашингтона зміщується до Індо-Тихоокеанського регіону.
Різниця полягає в тому, що за Обами та Байдена не виникало сумнівів щодо надійності НАТО.
Сьогодні ж невизначеність щодо американських гарантій безпеки для Європи значно зросла. Європейські уряди вже не цілком впевнені в тому, на який рівень американської підтримки вони можуть розраховувати в майбутньому. Це означає, що Європа має взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку.
Звичайно, певну роль тут може відігравати Європейський Союз. Але варто пам’ятати, що ЄС ніколи не створювався як військовий союз. Питання оборони та безпеки фактично були відсутні в початковому проєкті європейської інтеграції.
Чи може сам Євросоюз перетворитися на ефективну оборонну спільноту? Це відкрите питання. І відповідь цілком може бути негативною.
Тому й може знадобитися Європейський оборонний союз – за участі Великої Британії, Норвегії та України – щоб виконувати ті функції, які НАТО, можливо, більше не зможе надійно забезпечувати.
Водночас, якщо Україна вступить до НАТО, потреба в такій окремій структурі значною мірою зникне.
У певному сенсі весь цей проєкт будується навколо України – не лише для її захисту, а й для інтеграції українського військового досвіду та експертизи в європейську систему безпеки. Адже сьогодні Україна, без перебільшення, має найбільш боєздатну та найдосвідченішу армію в Європі.
Тому я вважаю, що ідею Європейського оборонного союзу слід серйозно обговорювати. Серед різних ініціатив, спрямованих на посилення європейської безпеки, вона видається мені найамбітнішою, найреалістичнішою з точки зору реалізації та потенційно найважливішою за наслідками.
Читайте також: Генерали ФСБ за партою академічного видавництва: як Європа допомагає рашистам ламати світову криптографію
ПРОПОЗИЦІЯ МЕРЦА ДОЗВОЛИЛА Б УКРАЇНІ БРАТИ ЗНАЧНО БІЛЬШ АКТИВНУ УЧАСТЬ У РОБОТІ ЄС
– Стосовно європейської інтеграції України: канцлер Німеччини Фрідріх Мерц нещодавно запропонував надати Україні щось на кшталт “асоційованого членства” в Євросоюзі до повного вступу. В Україні багато хто сприйняв це скептично – як чергову напівміру або спробу відкласти справжнє членство. Як ви оцінюєте цю пропозицію?
– Я вже писав про цю пропозицію й оцінював її позитивно.
Сам термін “асоційоване членство” справді може вводити в оману, оскільки Україна вже має Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. На перший погляд може скластися враження, що йдеться про черговий замінник повноправного членства.
Однак якщо подивитися на зміст того, що пропонує Мерц, це доволі конструктивна ідея.
Повноцінний вступ до ЄС триватиме роками. Питання полягає в тому, що робити в цей перехідний період. Пропозиція Мерца дозволила б Україні брати значно більш активну участь у роботі європейських інституцій, нарад, консультацій та процесів вироблення рішень ще до отримання повноцінного права голосу.
Звісно, відсутність права голосу є недоліком. Але постійна присутність українських представників у структурах ЄС у Брюсселі, Страсбурзі та Люксембурзі мала б величезне значення.
Регулярна участь українців у роботі інституцій Союзу значно посилила б інтеграцію України до європейського політичного простору. Більше того, така участь могла б навіть прискорити сам процес вступу, адже українські представники всередині європейських структур природно працювали б на користь швидшої інтеграції.
Саме тому мене дещо здивувала початкова негативна реакція в Україні. Якщо оцінювати не назву, а зміст пропозиції, то вона має очевидні переваги.
Мені здається, що в Києві існують певні ілюзії щодо швидкості вступу до ЄС. Історично для країн Центральної та Східної Європи ці процеси завжди тривали довго.
Крім того, залишається питання безпеки України. Держави-члени не погодяться прийняти до Союзу країну, яка все ще перебуває під загрозою чи навіть у стані війни з Росією та, водночас, не захищена якоюсь ширшою системою безпеки.
Тому до повноправного членства ще залишаються роки, і на цей час потрібен певний механізм, який дозволить частково інтегрувати Україну до європейських структур. Саме це, на мою думку, і пропонує ініціатива Мерца.
—
Василь Короткий, Берлін, опубліковано у виданні УКРІНФОРМ