Українці сьогодні можуть працювати з найбільшим комплексом архівних документів КДБ, доступним у світі. І це дає нам можливість не тільки дізнаватись про наше минуле, а й краще розуміти, як сьогодні діють російські спецслужби, оскільки їхня логіка загалом не змінилася, констатує директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут.
В ефірі Українського Радіо він підтвердив, що архіви внутрішніх військ НКВС справді вивезли до Москви. Але справи КДБ відкриті, тому інформація про історію радянського періоду в Україні доступна фактично на 100%, каже історик. Засекреченими залишається ще приблизно тисяча справ, бо в часи Януковича почали повертати російські підходи до роботи з документами колишнього КДБ. Але процес розсекречення їх триває, а з часом більшість архівних фондів ще й оцифрують. Адже знання особистої історії та історії своїх сімей – найкраще щеплення від пропаганди, переконаний архівіст.
“Розсекречено 99% документів”
Із 2015 року в Україні відкрили доступ до архівів, всі документи розсекречені, їх можна досліджувати. Але даруйте вже на слові, а точно все розсекретили чи ще ні?
Насправді розсекречено 99% документів. Невеликий відсоток, приблизно тисяча справ залишаються все ще засекреченими, але це пов’язано з періодом Януковича. Справа в тому, що під час президентства Януковича, коли в Україні почали імплементувати російські підходи до роботи з документами колишнього КДБ, наново відбулося засекречення кількох тисяч справ.
Більшість із них ми розсекретили ще до ковіду. Проте це доволі тривалий процес, оскільки тут ми повинні застосовувати сучасне українське законодавство. І коли почався ковід.., це заборонило збиратися робочим комісіям, які працювали над розсекреченням разом. А далі почалося повномасштабне вторгнення. Зараз ми відновили цей процес.
Він триває і я сподіваюся, що найближчим часом, максимум рік, ми завершимо його повністю. Проте хороша новина в тому, що навіть попри те, що ще близько тисячі справ залишаються засекреченими, інформація, яка зберігається, доступна в інших уже розсекречених документах. Тобто інформація про історію радянського періоду в Україні доступна фактично на 100%.
Читайте також: Каторга за кукурудзу і розстріл за огірок: історії розкуркулених родів із Хмельниччини і Слобожанщини
“Особиста історія є найкращим щепленням від пропаганди”
Із якими справами ви найчастіше стикаєтеся? Це якісь особисті справи чи справи, які стосуються якихось подій, ухвалених рішень тощо?
Якщо ми говоримо про переважну більшість тих, хто до нас звертається за інформацією, то це переважно ті, хто шукає інформацію про своїх репресованих родичів. І, власне, 2014 рік став таким переломом. Для нас, архівістів, було несподіванкою побачити, що після 2014-2015 року все більше молоді звертається до нас для того, щоб дізнатися минуле своїх родин. І дуже часто, коли ми цікавимося в молодих людей, чому вони вирішили зараз звернутися до архіву за інформацією про своїх репресованих родичів, вони у відповідь говорили, що тільки тепер їхні дідусі, бабусі почали розповідати, що в родині хтось був репресований.
Тобто ми бачимо, що 2014-15 рік – це такий переломний момент, до якого навіть попри те, що ми жили у незалежній Україні, дуже часто старші люди не вірили в те, що справді можна отримати цю інформацію і це безпечно. Сьогодні ситуація змінилася докорінно. І насправді я би закликав усіх радіослухачів долучатися до цього мейнстріму, цікавитися своїм минулим.
Адже, чим більше ми знаємо про минуле не загалом з підручників історії, а з історії своїх родин, сімей, тим більше ми розуміємо, що і як відбувалося, яким чином відбувалося це радянське панування, радянські репресії, тиск і як це виглядало для кожної з наших родин в реальності, а не з підручників історії, сторінок журналів чи книжок. Особиста історія, як на мене, є найкращим щепленням від пропаганди. Тому що коли ти дізнаєшся, що трапилося з твоїми рідними – це повністю перекреслює будь-які намагання сучасного кремлівського режиму довести, що радянський період – це був своєрідний “рай на землі”, коли “все було дуже добре”, “дешеве морозиво, ковбаса” і так далі.
Читайте також: Сім порад як відшукати родичів за океаном
“Архівісти не завжди можуть знайти саме ті документи, які ви запитуєте”
Медійники у своїй роботі звикли спиратися на документи. Але чи завжди відсутність або наявність документу є доказом, коли торкаєшся таких чутливих тем? Наприклад, про якусь громадську організацію ходили вперті чутки, що вона існувала “під дахом” спецслужби. Розсекретили архіви, жодного документа про це не знайшли, і скрізь в літературі пишуть, що немає доказів, що вона співпрацювала зі спецслужбами. Водночас, ці документи могли засекретити, знищити або взагалі не створювати. Тобто, чи є відсутність або наявність документу певного свідчення в архівах остаточним підтвердженням факту або його відсутності. І чи знаходите ви такі прогалини в архіві?
На жаль, прогалини є. І коли ми відповідаємо на запити і звернення до архіву, ми ніколи не відповідаємо, що інформації немає. Ми завжди акцентуємо на тому, що інформацію не виявлено. І тут є декілька важливих моментів, які потрібно розуміти кожному, хто працює з будь-яким архівом, не тільки з нашим, де зберігаються документи колишнього КДБ. По-перше, в архіві відкладається лише частина діловодства.
По-друге, не завжди архівісти можуть знайти саме ті документи, які ви запитуєте. І це, власне, пов’язано з рівнем обліку архівних справ. Тобто, зазвичай одиницею зберігання в архівах є справа. І якщо в обліковій інформації до справи не зазначено саме те, що ви шукаєте, то не факт, що архівісти це знайдуть сьогодні.
Проте вони можуть знайти це завтра, коли попіплшать свій пошуковий апарат, за яким вони і шукають інформацію. І архівісти постійно працюють над цим, тому в майбутньому, і це природно, можна знайти більше інформації про те, що вас цікавить, ніж коли ви запитували, скажімо, декілька років тому.
Читайте також: Серед нас — вони. Архіви КДБ відкриті, але імена агентів досі не встановлені
“Під час радянського періоду КДБ і його попередники знищували документи”
І якщо ми говоримо про так звані “архіви КДБ”, які сьогодні є в Галузевому державному архіві СБУ та є доступними для усіх, то тут потрібно розуміти, що КДБ і всі його попередники створювали свої архіви зовсім не для того, щоб ми працювали із ними. І це навіть не були архівні установи в сучасному розумінні, що таке архівна установа.
Це були архівно-облікові підрозділи, відділи або сектори, де вся інформація фокусувалася і розглядалась таким чином, щоб була корисною і зручною для оперативних потреб радянських спецслужб, радянської таємної поліції. Тому, ми сьогодні намагаємося максимально зазначити інформацію, яка зберігається в справі, але фізично це неможливо.
Також потрібно розуміти, що під час радянського періоду КДБ і його попередники, на жаль, знищували документи. Одне з останніх таких знищень трапилося в останні роки перебудови, напередодні краху Радянського Союзу.
Після того, як у Східній Німеччині демонстранти захопили будівлю і архіви Штазі, усі інші країни так званої “народної демократії”, в тому числі і Радянський Союз, почали готуватися до чогось подібного. Вони почали готуватися до майбутнього демократичного життя, а це означало, що вони трохи підчистили, знищили документи. Було видано два накази, один із них у нас є на зберіганні, які регламентували, що має відбутися це знищення документів.
Тут цікаво, що ця регламентація відбулася по “Оруеллівськи”. Тобто наказ не говорив, що ви маєте знищити документи, натомість він змінював термін зберігання документів і для деяких документів зазначалося, що ці документи можуть не зберігатися.
Наприклад, як документи різних агентурних розробок або повідомлень. І сьогодні в нас є такий загальний принцип, що чим далі ми рухаємося в архівному пошуку від сучасності, тим більше інформації ми можемо знайти. Але знову ж таки, якщо ви чи ми не знайшли інформацію про щось станом на зараз, то це не означає, що її не існувало. І це не означає також, що ця інформація може бути виявлена в майбутньому при докладнішому, глибшому науковому опрацюванні фондів того чи іншого архіву.
Читайте також: Нічого “сов.секретного”, що б не стало явним
Андрій Когут. Фото: facebook/andriy.kohut
“Архів внутрішніх військ НКВС справді був вивезений”
Багато документів не тільки знищували, а й вивозили до Москви. Чого вони стосувалися, що про це відомо?
Коли ми говоримо про вивезення документів під час краху Радянського Союзу, то є дуже усталений міф про те, що КДБ вагонами вивозила документи з України в Росію. У нас є тільки одне підтвердження стосовно одного з архівів, який справді був переміщений з України в Росію. Це архів внутрішніх військ НКВС. Тобто тих військ, які в 40-50-х роках воювали проти Української повстанської армії, проти українського підпілля, як правило, на території Західних областей України, і не тільки. Цей архів справді був вивезений. Коли ж ми говоримо про архіви КДБ, то такого підтвердження ми у себе не знаходимо.
Можливо не вагонами, а окремі папки забирали?
Окремі справи справді переміщалися між різними підрозділами КДБ, але це було пов’язано з тим, що КДБ в Україні не було якоюсь навіть квазі-автономною структурою. Це був один із підрозділів загальносоюзного КДБ. І коли якомусь із управлінь КДБ, скажімо, в Казахстані, в Білорусі, в Литві чи в Росії було потрібно запитати якусь справу з України, вони цю справу запитували і її висилали туди. Відбувалося і навпаки, тобто деякі справи приходили до України з Росії чи з інших країн.
Такі поодинокі випадки справді були. Але тут також варто говорити, що діловодство КДБ було організовано таким чином, що документи зазвичай готувалися в кількох примірниках і один примірник завжди йшов у Москву. Тобто навіть на кінець 80-х була ситуація, коли в Москві були документи з території України і з усіх республік Радянського Союзу. Відповідно, потреба у вивезенні архівних справ з тієї чи іншої республіки з’являлися тільки тоді, коли Кремль не вірив, що та чи інша територія залишиться в оновленому складі Радянського Союзу.
Тому що в кінці 80-х почалася дискусія про оновлення Радянського Союзу і тоді, наприклад, ніхто не вірив, що країни Балтії залишаться у складі нового Союзу і звідти більшість документів справді була переміщена в Росію. Про Україну не було таких думок у Кремля, на щастя для нас, тому що більшість документів у нас залишилась. І на жаль для Москви, бо сьогодні ми маємо можливість працювати з найбільшим комплексом архівних документів КДБ, який доступний взагалі у світі. Це дає нам можливість не тільки краще розуміти наше минуле, а й краще розуміти, як сьогодні діють різні російські спецслужби, оскільки їхня логіка не змінилася.
Читайте також: Люди про історії дослідження свого родоводу: прадід — чекіст, прабабка — розкуркулена
“Саме через масовість проконтролювати цей рух було неможливо”
80-90-ті роки. Що це були за роки в контексті нашої боротьби за незалежність? Це все ще був терор і тотальний контроль чи це були якісь ситуативні відлиги? Можна знайти якийсь спільний знаменник і якось цей період коротко схарактеризувати?
Коли ми говорили про те, чи можемо ми досліджувати і розуміти, що відбувалося на території радянської України, навіть зважаючи на те, що велика частина документів була знищена, – так, можемо. Документи, які у нас зберігаються дають можливість розуміти, які процеси відбувалися.
Ці документи показують, що кінець 80-х, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, коли поряд з дисидентами почав підніматися великий екологічний рух, почалися масові демонстрації, потім включилися шахтарі, студенти, молодь… Ми бачимо, що режим намагався контролювати масові настрої так, як це він робив раніше, але сама масовість цього народного руху була такою, що навіть КДБ, маючи досить докладну інформацію, що планується, як планується, які є задуми в середовищі шахтарів, молоді, студентів, що планують робити середовища навколо дисидентів, не міг його контролювати.
Тобто інформація про те, що планується робити у КДБ була, але саме через масовість проконтролювати цей рух було неможливо. І, власне, це масове зрушення населення України в його бажанні демократичних змін, а потім і відновленні незалежності України було ключовим фактором, проти якого КДБ не зміг протиставити вже нічого.
Читайте також: За вірш про Сталіна – чотири роки у в’язниці. Історія мого дідуся
“Сподіваюся, що більшість наших фондів будуть оцифровані”
Чи можна такі архівні документи фотографувати для себе і як це правильно зробити?
Так, такі документи можна фотографувати для себе. До ковіду наш читальний зал був відчинений для всіх, можна було прийти і зробити всі копії, які потрібні для вашої роботи. Сьогодні, на жаль, з міркувань безпеки ми не відчиняли читальні зали для відвідувачів, проте можна звернутися до нас через електронну пошту. На сайті Служби безпеки України, на сторінці Галузевого державного архіву є електронна скринька.
Є також зразки звернень. Ви до нас звертаєтесь за інформацією, яка вас цікавить, і ми надсилаємо вам цифрові копії цих документів, якщо вони у нас наявні. Я сподіваюся, що після нашої перемоги ми знову відчинемо читальні зали для всіх, хто цікавиться минулим. І сподіваюся, що на цей момент більшість наших фондів уже будуть оцифровані і буде можливість працювати з цифровими копіями.
—
Олена Зелінченко, Роман Коляда; опубліковано у виданні Українського радіо