85 років тому нацистська Німеччина напала на СРСР. Дірк Еммеріх виріс у Москві в родині дипломата. Як німець змалку дізнався про сором. Через війну РФ проти України це почуття наздогнало його – зараз соромно за росіян.
Спроба авторитетного тижневика Der Spiegel у червні 2026 року упакувати 85-ту річницю нападу нацистської Німеччини на СРСР у спрощений заголовок «війна проти Росії» викликала хвилю обурення серед історично грамотних європейців. Німецький телекореспондент Дірк Еммеріх, який виріс у Москві, розгорнув на сторінках Deutsche Welle складне етичне полотно, де спогади про радянську дитячу літературу переплітаються з кривавою реальністю Катині та пакту Гітлера-Сталіна. Автор констатує: колишній німецький сором за злочини Третього Рейху на території України та Білорусі сьогодні трансформувався у парадоксальний сором за самих росіян, які у своїй імперській засліпленості повністю перекреслили повоєнне гасло «ніколи знову». Поки тривалість сучасної загарбницької війни Кремля вже офіційно перевершила масштаби Другої світової, західні журналісти змушені самотужки виправляти помилки власних редакцій, нагадуючи світові, що історія не прощає забудькуватості.
Читайте також: 22 червня 1941 року: до якої війни готувався один тиран і чи випередив його інший?
85 років тому нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Це була війна проти СРСР, а не проти Росії, як зазначено на обкладинці останнього номера журналу Der Spiegel. Я не знаю, що спонукало редакцію журналу обрати такий заголовок, який вводить читачів в оману. Для мене це не теоретична суперечка про термінологію. Вперше з цією датою я зіштовхнувся ще в дитинстві в Москві.
Мій батько тоді працював дипломатом у посольстві Німеччини, а я навчався в московській середній школі №56. День 22 червня не мав для учнів особливого значення, адже припадав на період літніх канікул, які починалися 1 червня. Саме під час канікул я прочитав книжку “Васьок Трубачов і його товариші”. Мабуть, це було у 1970 році, хоча точно вже не пам’ятаю. Тоді мені було дванадцять.
Клас Васька вирушає на канікули до України. Надворі спекотне літо. Село, в якому зупинилися діти, окуповують німці – почалася війна. І вчорашні безтурботні школярі перетворюються на справжніх майстрів виживання. Їм доводиться переховуватися, допомагати партизанам і на власні очі бачити жахіття війни.
Васьок був майже мого віку, коли я читав цю книжку. Вона справила на мене велике враження. Як дванадцятирічний “москвич”, я ототожнював себе з цими хлопчиками й дівчатками, адже вони були зі столиці або її околиць. І все ж раптом я усвідомив, що між нами є різниця: я не був одним з них. Я був німцем. І мені стало соромно.
Читайте також: УПА: перший бій проти “німецьких варварів” і подальша боротьба з нацистами
22 червня 1941 року – одна дата, два мої діди
Німецькі солдати несуть гармату повз радянський прикордонний знак – одна з перших світлин, зроблених під час операції «Барбаросса», нападу на Радянський Союз, яку розпочали на світанку 22 червня 1941 року
Мій батько згадував, що коли почув по радіо про напад Німеччини на СРСР, його батько – мій дід, простий робітник і член Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), – сказав тоді: “Це початок кінця Гітлера. Цю війну йому не виграти”. Я був ще малим, коли дід помер. Мені дуже хотілося б запитати його, чому вже 22 червня 1941 року він так вважав.
Інший мій дідусь, також робітник, мало розповідав про той час. У квітні 1945 року його будинок на околиці Берліну серйозно постраждав від гранати, кинутої бійцем Червоної армії. До самої смерті він так і не змінив свого негативного ставлення до росіян. Обом моїм дідам пощастило: їх не відправили на фронт, а використовували в тилу. Хоча вони були дуже різними людьми, згодом їх об’єднало одне переконання: “Ніколи знову не допустимо війни”.
З роками мій світогляд розширився. Тоді я мало знав про події, що передували 22 червня 1941 року. За два роки до цього Гітлер і Сталін уклали пакт про ненапад. Той факт, що існував додатковий таємний протокол щодо поділу “сфер впливу” в країнах Балтії та Польщі, тривалий час замовчували. У 1971 році, подорожуючи разом із батьками з Москви до Берліну, я відвідав Катинь. Пам’ятаю меморіал, присвячений понад 20 тисячам польських офіцерів і солдатів, які, як тоді стверджувалося, були вбиті гітлерівцями. Лише значно пізніше я дізнався історичну правду: наказ про їхнє вбивство віддав Сталін.
Усе це спливає в моїй пам’яті, коли я згадую ті роки. Історія завжди складна, а її наслідки сягають наших днів. Проте 22 червня залишається днем ганебного нападу Німеччини на СРСР. Німеччина несе відповідальність за загибель 27 мільйонів людей у Росії, Україні, Білорусі та інших колишніх республіках Радянського Союзу. Це неможливо спокутувати, і про це не можна забувати.
Читайте також: День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Міфи про «Велику Вітчизняну» і правда про українців
Чи можу я соромитися за росіян?
І все ж сьогодні все стало значно складнішим. Я більше не можу думати про 22 червня 1941 року, не згадуючи про 24 лютого 2022 року. Хоча тоді й тепер обставини різні, але, як і раніше, йдеться про підкорення іншої країни. Як німецький журналіст, який багато років пропрацював у Москві, я мав змогу спостерігати це на найрізноманітніших рівнях. Я усвідомлюю: історія не повторюється, а якщо й повторюється, то в іншому контексті, який важко порівнювати з минулим.
І все ж я відчуваю гнів, сором і ганьбу. Я знову відчуваю себе тим московським хлопчиком з 1970 року, який усвідомив, що накоїли німці. Так само, як тоді мені було соромно за німців, сьогодні мені соромно за росіян. Чи маю я на це право? Чи це звучить надто самовпевнено?
Я знову згадую Васька Трубачова та його товаришів і те, як вони пережили літо 1941 року. За своєю тривалістю нинішня війна вже перевершила Велику Вітчизняну війну. І скільки ще вона триватиме?
Читайте також: Як беззуба реакція Заходу на окупацію Грузії РФ заохотила Путіна напасти на Україну
—
Дірк Еммеріх (Dirk Emmerich), кореспондент німецьких телеканалів n-tv та RTL. Багато років жив і працював у Москві та Вашингтоні, був кореспондентом n-tv у Сирії, Лівії, Афганістані та інших країнах, охоплених воєнними конфліктами; опубліковано у виданніDeutsche Welle