Від Грюнвальда до печер Лаври: таємниці канонізації та “індійських легенд” першого великого Острозького

Постать князя Федора Острозького — це точка перетину великої політики Великого князівства Литовського, польських королівських інтересів та глибокої православної традиції. Живучи в епоху дезінтеграції Королівства Руського та становлення Кревської унії, він став «людиною короля» Ягайла, героїчним оборонцем Вільно від тевтонців та впливовим намісником Луцька.

Проте, попри документальні свідчення його військової звитяги, біографія князя залишається оповитою «мікроміфологією»: від гіпотез про участь у гуситських війнах до суперечок навколо дати його смерті. У цьому дослідженні для видання РІСУПетро Кралюк розглядає складний шлях Федора Острозького: як він зумів зберегти родові володіння під тиском авторитарного Вітовта, чому підтримував домініканський орден і як зрештою обрав шлях аскези під іменем Феодосія у Києво-Печерській лаврі. Це розповідь про те, як реальний войовник XIV століття став канонізованим святим у XVII-му завдяки зусиллям Петра Могили, і як його культ використовувався різними конфесіями та ідеологіями — від Російської імперії до сучасної незалежної України.

Про князя Федора Острозького відомо не так уже й багато. Ми не знаємо, коли він народився. Існує думка, що це сталося наприкінці 50-их років XIV ст. [1] Але то гіпотетичне припущення, яке не має ніяких документальних підтверджень.

Виходячи з документів, які стосуються кінця XIV й початку XV століть, Федір у той час фігурував на загальнодержавному рівні у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському й Руському. Отже, на той час він був зрілою людиною. Йому могло бути від двадцяти до сорока років. Вказана ймовірна дата народження цього князя виходить із «середнього показника» – мовляв, Федору на 80-90-і роки XIV ст. могло бути десь за тридцять, а на початку XV ст. – уже за сорок.

Так само не відомо, коли помер Федір Острозький. Причому маємо тут значний різнобій. Одні автори схильні вважати, що сталося це невдовзі після документальної згадки про нього в 1403 р. – десь у 1410 чи 1411 роках. Інші ж ладні значно продовжити життя князя й датують його смерть кінцем 30-их чи навіть 40-ми роками XV ст. [2] Ці міркування про кончину Федора Острозького базуються, як правило, на доволі опосередкованих свідченнях або на міркуваннях істориків, що «так могло бути». При цьому вони схильні приписувати князю різноманітні діяння, які не підтверджуються документально. В даному випадку маємо справу з такою собі біографічною «мікроміфологією», котра все ж має «ментальні підстави». Річ у тому, що Федір став однією зі знакових, символічних фігур Дому Острозьких. І тому закономірно, що історики намагаються «домислити» діяння цього князя, приписати йому таке, що виходило б із «їхнього бачення».

Якщо відкинути різного роду гіпотези про Федора Острозького, то маємо не так багато документально підтвердженої інформації про нього й вона стосується 80-90-их років XІV ст. та перших років XV ст.

Читайте також: «Некоронований король» України-Русі князь Василь-Костянтин Острозький: до 500-річчя з дня народження

Федір Острозький / фото: Автор Артур Орленов

Це був непростий час в історії українських земель. Якраз тоді завершувалася дезінтеграція Королівства Руського [3] й становлення нової політичної конфігурації східноєвропейських земель. Спадок Романовичів, до яких, ймовірно, належали й князі Острозькі, ділили між собою Королівство Польське й Велике князівство Литовське та Руське, яке в той період (за князювання Вітовта) досягло піку своєї могутності.

Був це час, коли в 1385 р. відбулося укладення династичної Кревської унії між Королівством Польським і Великим князівством Литовським та Руським. Тоді великий князь Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, водночас став польським королем [4].

При цьому він зобов’язувався охрестити Литву за латинським (католицьким) обрядом. І справді, наслідком Кревської унії стала християнізація балтського населення князівства, яке продовжувало дотримуватися язичницьких вірувань. Щодо руських (українських і білоруських земель), де утвердилося православне християнство, то латинська християнізація їх не торкнулася. Хоча унія відкривала можливості для покатоличення населення держави.

Говорячи про релігійний момент цього династичного об’єднання, варто мати на увазі, що воно значною мірою було обумовлене експансією Тевтонського ордену на балтські, а також на білоруські й українські землі. Ця експансія здійснювалася під відповідним ідеологічним прикриттям.

Тевтонські рицарі своєю метою декларували поширення християнської віри серед язичників. Тепер же, коли була укладена Кревська унія й заявлено про поширення християнства в Литві, релігійна мета тевтонців втрачала своє значення. Принаймні здійснювати хрестові походи на балтські землі їм начебто не було сенсу. Хоча насправді експансія тевтонців на Схід не припинялася. Однак тепер їм довелося мати справу з двома військово-політичними потугами (Королівством Польським і Великим князівством Литовським та Руським), які до того ж були такими ж християнськими державними утвореннями, як і Тевтонський орден.

Однак Кревська унія, окрім «тевтонського моменту», мала також «руський момент». У середині XIV ст. велася боротьба за землі Королівства Руського між Королівством Польським і Литовським князівством. Унія начебто ставила крапку в цій боротьбі. Тепер ці землі, як і землі балтів, опинялися в складі одного державного організму – хай навіть об’єднаного «не остаточно», а лише з допомогою династичною унії. Тому вести війну за спадщину Романовичів уже не було потреби. Ця розділена спадщина між поляками й литовськими Гедиміновичами опинилася під берлом одного правителя.

Проте Кревською унією було незадоволено чимало представників нобілітету Великого князівства Литовського й Руського, на чолі яких опинився князь Вітовт, про котрого вже йшла мова. Він піднявся на боротьбу з Ягайлом. Наслідком цієї боротьби було фактичне відновлення Великого князівства Литовського та Руського – хоча в подальші часи династична унія, прийнята в Крево, продовжила своє існування.

Водночас Вітовт намагався утвердити свою владу в державі, що привело до посиленні в ній авторитарних тенденцій та появи «нових людей» серед нобілітету, на яких і спирався великий князь.

Саме у таких непростих умовах і довелося жити Федору Острозькому. Будучи старшим сином князя Данила, він на документах 1386-1388 років ставив печатку, яка була подібна до батькової (правда, зображувана там зірка була не восьмипроменевою, а мала шість променів) [5]. У грамотах 1393 та 1403 років князь писався як Федір (чи Федір Данилович) із Острога [6]. Тобто це дає підстави говорити, що йому належав Острог і він, як старший син, успадкував головні володіння свого батька.

Родовід Острозьких / фото: Інститут Просвіти

Один з перших документів, де фігурує князь Федір Острозький, є дарча грамота Чурила (Кирила) Бродівського йому та його дітям від 8 квітня 1385 р. Там йдеться про те, що Чурило разом з дружиною ще за життя передають князеві свій маєток Бродів, аби той опікувався ним та його жінкою до смерті («пєчаловался душєю моєю и жєны моєй душєю») [7].

Цей документ викликав у істориків низку інтерпретацій та припущень. Однак якщо виходити із його тексту, відкинувши різноманітні гіпотези, то стає зрозумілим, що на той час князь Федір був зрілою людиною, мав дітей, а також міг опікуватися іншими людьми (принаймні для цього в нього були можливості). Це й дає підстави вважати, що на той час він мав близько тридцяти років, у нього вже була своя родина й земельні володіння.

Ймовірно, десь у той час, відразу після Кревської унії, князь Федір вийшов з під залежності сина князя Дмитра-Любарта, Федора, який володів Волинською землею. Існує промовиста грамота, дана острозькому князю, цим можновладцем, а також його братами Лазарем, Семеном і їхньою матір’ю Ольгою, де йдеться про те, що вони зобов’язуються «нє вступатися в єго отчину и у єго служєбныє, и по єго животє даст цєрквам и кому нышто даст, нам в то нє вступатися» [8]. Тобто із цих слів випливає, що Федір Острозький був цілком самостійним правителем у своїх володіннях.

Вперше цей князь, як помітна особа, згадується в грамоті від 22/23 травня 1986 р., де представники нобілітету присягали королю Владиславу (Ягайлу) та королеві Ядвізі. Написаний цей документ був у місті Сандомирі – одному з головних політичних і адміністративних центрів Польського королівства. На цьому документі серед печаток інших можновладців знаходимо й печатку Федора Даниловича [9]. При цьому він виступає як «намісник у Луцьку». Князь Федір Острозький, згідно з цією присягою, мав управляти, як «Богу любо» й королю, доповідати останньому про всі таємниці (як добрі, так і погані). І взагалі в усьому слухатися короля, «як Бога» [10].

Про що свідчить цей документ?

По-перше, князь Федір присягнув на вірність новому польському монарху Владиславу (Ягайлу) та його дружині Ядвізі, яка була легітимним продовжувачем польської королівської династії П’ястів. Тим самим він визнавав акт Кревської унії й те, що Ягайло є очільником двох поєднаних держав – Королівства Польського й Великого князівства Литовського та Руського.

По-друге, Федір Острозький зі своїми володіннями, які знаходилися на Волині, котра донедавна була предметом змагань між поляками й литовськими Гедиміновичами, входив у політичну систему унійної держави.

По-третє, із присяги видно, що Федір Острозький займав важливе становище «намісника в Луцьку».

Тут варто зазначити, що Луцьк відігравав важливу роль як політичний та адміністративний центр в системі Великого князівства Литовського та Руського. На той час він став «головним містом» Волинської землі, потіснивши колишню княжу столицю – Володимир. У Луцьку знаходилася резиденція князя Любарта Гедиміновича, де він розбудовував замок. Після смерті цього правителя, яка сталася в 1383 році, волинські володіння успадкував його син Федір.

Однак, наскільки можемо судити, король Владислав (Ягайло) потіснив Любартового спадкоємця, віддавши Луцьк Федору Острозькому. Останній був «людиною короля». І на нього Ягайло збирався спертися. Тим паче, що ситуація для новопоставленого польського монарха у Великому князівстві Литовському та Руському була непростою.

Схоже, Федір Острозький виправдав королівські сподівання. Він демонстрував лояльність щодо Ягайла та його дружини. Тому й отримав низку королівських привілеїв, де його права на землі визнавалися як спадкові.

Відповідно грамот, наданих Ягайлом у 1386 та 1390 рр., а також королевою Ядвігою у 1393 р., Федору, окрім Острога, належали волості на південно-східній Волині – Корець, Заслав, Хлапотин, Іванин чи Іваньє неподалік сучасного Дубна, Крестовичі, Красне та Крупа (нині це південні райони Рівненської області й північні Хмельницької). При цьому в зазначених привілеях зазначалося, що Федір має збройно служити королю, як колись його батько Данило служив Любарту Гедиміновичу.

Про те, що Федір Острозький збройно підтримував короля, засвідчує згадана грамота від 1390 р., видана 18 грудня. Із неї випливало, що вона надавалася за заслуги князя в обороні Вільна від тевтонців на чолі з Конрадом Валленроде, яких привів Вітовт проти Ягайлового намісника Скиргайла. Участь Федора Острозького в обороні столиці Великого князівства Литовського й Руського 24 червня 1390 р. засвідчив польський хроніст Ян Длугош, який писав, що князь героїчно витримав штурми і, незважаючи на значні втрати, його воїни вистояли [11].

Саме в цей період розгорнулася боротьба між Владиславом (Ягайлом) і його двоюрідним братом Олександром (Вітовтом). У цій борні, як бачимо, Федір Острозький підтримував короля. Це створило для нього проблеми. Адже цю боротьбу, в кінцевому рахунку, виграв Вітовт. Останній став правителем Великого князівства Литовського і Руського, примирившись із Ягайлом.

Грюнвальдська битва / фото: Старожитності

Володіння ж Федора Острозького опинилися у складі територій під Вітовтовим контролем. І це не могло не вдарити по ньому. Наслідком цього, зокрема, стало те, що Федір втратив становище намісника в Луцьку. Принаймні у згаданій грамоті королеви Ядвіги від 1393 р. він уже так не іменується. Натомість, у 1390 р. Вітовт додає до своєї титулатури «князь луцький», вказуючи на свої претензії щодо «стольного граду» Волині.

А в 1392 р. Луцьк стає «другою резиденцією» (а насправді основною) великого князя литовського й руського. У цьому місті Вітовт намагається закріпитися. Зокрема, це виявлялося в його релігійній політиці. Намагаючись отримати підтримку з боку Католицької Церкви, він надає маєтність у селі Новостав біля Луцька для домініканського костелу Діви Марії, засновує костел Святої Трійці в луцькому окольному замку, зрештою, в 1427 р. переводить із Володимира до Луцька католицьку єпископську кафедру, надавши їй млин та десять сіл [12].

Читайте також:Як Московія захоплювала литовський Путивль, який тепер український

Уже говорилося про те, що Волинь, як колишня частина Королівства Руського, відігравала в той час і пізніше одну з ключових ролей у Великому князівстві Литовському та Руському. Без неї князівство багато що втрачало й виглядало як «неповне». Також Волинь була «яблуком розбрату» між Польським королівством і Великим князівством Литовським та Руським.

У боротьбі після Кревської унії, яка велася між королем Ягайлам і великим князем литовським і руським Вітовтом, Волинь мала певні шанси стати суверенним князівством, як це відбулося з Молдавією. Принаймні якби Федір Острозький повторив діяння воєводи Богдана, засновника Молдавської держави, а навколо нього згуртувався волинський нобілітет, як це сталося пізніше навколо князя Свидригайла, ця земля могла б існувати окремо і від Польського королівства, й від Великого князівства Литовського та Руського. Але це вже питання альтернативної історії.

Федір Острозький не ризикнув піти на таку суверенізацію Волинської землі. Чому? Бо не мав на те «політичної волі» й зберігав вірність королю Ягайлу, з подачі якого отримав Луцьке намісництво? Чи через те, що не мав достатньої військової потуги, аби утвердитися як цілком самостійний правитель? Чи бракувало йому підтримки з боку волинського нобілітету? Чи одне, друге, третє?..

Але як би не було, потенційний проект «Волинської держави» так і не був реалізований – принаймні за часів Федора Острозького. Пізніше, за часів Свидригайла, він на певний час реалізувався. Та й прискіплива увага Вітовта до Волинської землі і перенесення сюди «реальної столиці» цього великого князя багато що говорить. Тобто проект аж ніяк не виглядав безнадійним.

Вітовт, як уже говорилося, намагався укріпити своє становище у Великому князівстві Литовському та Руському, через що прагнув обмежити позиції «старого» нобілітету, висуваючи «нових людей». Стосовно Федора Острозького, то складається враження, що великий князь намагався «задобрити» його. Ймовірно, вага правителя «на Острозі» була значною і його краще було зробити своїм союзником. 3 липня 1596 р. Вітовт надав Федору грамоту, за якою підтвердив володіння цього князя на Острог з селами і зо всім, «как и отєц єго дєржал». Також із цього документу випливало, що великий князь «придав» Федору ще села Бродів, Радосілки, Радогощу, Межиричі, Дяків, Свищово з присілками (Озеряни, Городниця й два Ставки). Спеціально вказувалося, що ці володіння князь на Острозі має тримати «вєчно, нєпорушно», а після його смерті вони мають належати його жінці та його дітям [13], тобто стають спадковими.

Про значимість Федора Острозького вказує останній документ, де є згадка про нього на загальнодержавному рівні. Це – акт присяги князя Вітовта перед Ягайлом та панами польськими й литовськими у червні 1403 р., що відбувся в місті Любліні. Федір постає як перший (!) свідок серед світських осіб – відразу після єпископату. Отже, він належав до найголовніших можновладців Великого князівства Литовського та Руського. І з ним мав рахуватися Вітовт.

Про подальші діяння князя після 1403 р. не маємо достатньо підтвердженої інформації. Проте є чимало гіпотетичних домислів, які, за великим рахунком, не мають належних документальних підтверджень. Наприклад, історик Острога Петро Шумовський, використовуючи польські хроніки, вважав, що Федір Острозький вів боротьбу проти Польщі на боці Свидригайла, а потім опинився в Чехії й приєднався до гуситів [14]. Зазначений автор, як і польські хроністи, ототожнював цього князя із його сином Федором (Фредеріком), який справді опинився в стані гуситів.

А сучасний знаний український історик Леонтій Войтович створив просто блискучу біографію Федору Острозькому. Він стверджував, що цей князь перейшов до опозиції, яка виступала проти ліквідації удільних князівств. А в 1418 р. прибув на католицький собор у Констанцу як «князь Червоної Русі», тобто як претендент на «галицько-волинську спадщину».

У 1418-1431 роках Федір перебував на еміграції в Чехії, де підтримував гуситів. Потім повернувся на українські землі, ставши прибічником князя Свидригайла Ольгердовича, який боровся за самостійність Великого князівства Литовського та Руського проти польського короля Владислава (Ягайла). Федір навіть у 1431 р. спробував витіснити останнього з Поділля. Зрештою, на схилі літ, після 1437 р., він став ченцем Києво-Печерської лави. Ця блискуча біографія, яка могла б лягти в основу історичного авантюрного роману, набула поширення і навіть була представлена у десятитомній «Енциклопедії історії України», виданій порівняно недавно, за часів незалежності України [15].

Взагалі Федір Острозький, завдячуючи старанням різних авторів, перетворився в легендарну постать. І часто маємо справу не стільки з тим, щоб представити його життєпис якомога об’єктивніше, скільки з міфом. До того ж міфом, який мав релігійне звучання. Постать Федора Острозького стала предметом «змагань» між православними й католиками. Перші його канонізували, про що далі буде більш детальніше вестися мова. Натомість, другі намагалися представити Федора покровителем католицизму [16]. Тим паче, що певні документальні підстави і для перших, і для других існували.

Преп. Федір-Феодосій Острозький

Про прихильність до католицизму Федора Острозького служить грамота, видана його сином Василем Красним на користь домініканського монастиря й костелу Матері Божої в Острозі у 1443 р. Правда, існують певні сумніви щодо автентичності цього документу, однак більшість дослідників вважають його справжнім [17].

У ньому Василь Красний підтверджував після татарського спалення Острога в 1443 р. старе батькове надання на користь домініканського монастиря (кляштору) Матері Божої в Острозі, яке він записав «князю Яну мниху Чеху». Цей запис на користь останнього ніби є ще одним аргументом на користь автентичності грамоти Василя Красного. Адже зі свідчень Яна Длугоша випливало, що воєначальник Ян Чех брав участь у обороні Вільна в 1390 р. разом із Федором Острозьким [18]. Можна припустити, що цей чеський князь став ченцем (мніхом), заснувавши домініканський монастир в Острозі. А його побратим по зброї Федір надав для цього монастиря фундацію – певні маєтності.

Читайте також: Почаїв – місце святості

Тут варто сказати кілька слів про домініканців і про їхню діяльність на теренах України. Цей католицький чернечий орден належить до т. зв. жебручих орденів, які пропагували ідею добровільної бідності. Водночас він став своєрідним згромадженням релігійних інтелектуалів, місіонерів, а також очільників інквізиції.

Домініканці відіграли помітну роль в оформленні та подальшому розвитку католицьких структур на українських теренах [19]. Початки поширення тут цього ордену пов’язують із чеським домініканцем Яцеком Одровонжом (бл. 1183-1257) [20], який був відомий активною місіонерською діяльністю в Польщі, Померанії, Пруссії, Литві, Данії, Швеції, Норвегії, а також на Русі. Його навіть іменують «апостолом Півночі». У Києві Яцек заснував монастир і костел Діви Марії. Як бачимо, в Острозі теж була закладена чернеча обитель на честь Богоматері. У цьому можна вбачати таку собі «чесько-домініканську традицію». Адже в Острозі домініканський монастир, як і в Києві, теж заснував виходець із Чехії. Принагідно варто зазначити, що в той час засновниками домініканських монастирів на українських землях були в основному представники аристократичних родин.

Принагідно варто відзначити, що представники домініканського ордену на руських, власне українських, землях намагалися зблизити православних і католиків. Далеко не випадково, що Яцек Одровондж був канонізований 1594 року за часів понтифікату Климента VIII – якраз напередодні Берестейської унії.

Чи міг надати фундацію домініканському монастирю в Острозі князь Федір? Як випливає з вищенаведених фактів, це цілком могло бути. Адже є відповідна грамота Василя Красного зі згадкою про цю фундацію, а також про те, що вона була надана для ченця-князя Яна Чеха – ймовірного побратима по зброї Федора Острозького.

Однак справа не лише в цьому. Заснування домініканського монастиря в Острозі цілком вписується в тенденцію проникнення католицизму на землі Великого князівства Литовського та Руського після Кревської унії. Уже говорилося, що католикам протегували й король Ягайло, і великий князь Вітовт. За їхнім прикладом це міг робити й князь Федір Острозький, для якого ці правителі були сюзеренами. Зрештою, варто мати на увазі, що на той час різкого протистояння католиків та православних не існувало – як це сталося пізніше. Т. зв. «велика схизма» 1054 р. не призвела до остаточного розділення східних і західних християн. На Русі чимало представників елітарних верств укладали династичні союзи з католицькими правителями, контактували з римськими папами тощо. Тому, за великим рахунком, нічого «крамольного» в діях Федора Острозького не було, коли він надавав підтримку католицькому ордену домініканців.

Зрештою, деякі автори ладні представляти Федора Острозького як «унійного діяча», що мав на меті поєднання Православної й Католицької Церков. Навіть зустрічаються твердження, що він приймав і підтримував Київського митрополита Ісидора, який був учасником Ферраро-Флорентійського собору й став одним із адептів Флорентійської унії 1439 р., що поєднала східних і західних християн. Зокрема, таку думку проводив католицький ксьондз Войтех Вітковський, автор «Хроніки Острозького фарного костелу», яка була написана у другій чверті XVII ст. [21]

Існують також благочестиві розповіді деяких авторів про те, що саме під впливом Яна Чеха Федір Острозький постригся в монахи. Наприклад, Василь Ульяновський так пише з приводу фундації домініканському монастирю в Острозі: «Це надання не повинно дивувати: домініканці з пошаною ставилися до східної традиції, уживали східну обрядовість, носили бороди, як православні, і т. д. Окрім того, моральність тогочасних домінікан в Україні та їхній спосіб морального життя не могли не викликати поваги. Постриг Федора міг бути спонуканий також і цим досвідом, зауваженим серед домініканського чину». Далі цей автор проводить таку думку: «Тож це надання, як нам видається, мало не стільки конфесійно спрямований, скільки особистісний характер: кн. Острозький фундував домініканський осередок задля князя Яна, котрий прийняв монашество. Його благочестивий образ ніби бінарний (але не опозиційний) образові самого Феодосія [22]. Це ще раз дозволяє нам підкреслити думку про можливе виникнення у кн. Федора ідею постригу під впливом домініканця Яна Чеха». І все ж цей автор вкінці зауважує з приводу цієї версії: «Втім, це припущення цілком довільне» [23].

Справді, довільне. Зате маємо цілком благочестивий сюжет. Мовляв, Ян Чех, військовий побратим Федора Острозького, вирішує відійти від мирських справ і стати ченцем та заснувати домініканський монастир. Федір же йде йому на зустріч, виділяючи Яну Чеху в підвладному йому Острозі землю й певну маєтність. А далі, наслідуючи свого побратима, теж стає ченцем.

Преп. Федір-Феодосій Острозький / фото: Інститут Просвіти

Справді, вкінці свого життя Федір Острозький постригся в монахи (ймовірно, в Києво-Печерському монастирі), взявши собі ймення Феодосія. У Києво-Печерському пом’янику він записаний «в іноцех Феодосія» разом з дружиною «в іноцех Агрипину» [24].

Чи справив приклад Яна Чеха вплив на Федора Острозького? Звісно, таке можна допускати.

Але, по-перше, Федір не повторює «життєвий сценарій» Яна Чеха. Останній засновує і, схоже, очолює монастир. Тим самим перетворюється зі світського князя в такого собі «князя Церкви». Федір же, наскільки можемо судити, діє інакше – він і його дружина стають ченцями і йдуть у монастир.

По-друге, «життєвий сценарій» Федора більш відповідає традиційній поведінці руських князів. На схилі свого життя (а то й перед самою кончиною) вони постригалися в монахи. Те саме робили і їхні дружини.

Загалом, якщо відкинути різноманітні домисли, то біографія Федора Острозького виглядає приблизно таким чином. Це був типовий войовник, який народився в князівській родині. У молоді роки він отримав військовий вишкіл. Життя його припало на непрості часи, коли відбулася руйнація Королівства Руського. Після Кревської унії Федір Острозький присягнув на вірність королю Владиславу (Ягайлу) і проводив «його лінію». Навіть на деякий час став луцьким намісником. Він опинився в стані протистояння з великим князем литовським та руським Вітовтом. Зокрема, в 1390 р. захищав стольний град великого князівства Вільно від тевтонців, яких і привів Вітовт. Від Ягайла Федір Острозький отримав пожалування на деякі землі на півдні Волині. Ті землі знаходилися в складі Великого князівства Литовського та Руського, де зрештою утвердив свою владу Вітовт. Останній хоча й забрав у Федора Острозького Луцьке намісництво, але наділив його певними маєтностями. І загалом князь на Острозі займав одне з перших становищ серед представників нобілітету Великого князівства Литовського та Руського.

Наскільки можна судити, Федір Острозький проводив таку ж релігійну політику, як і Ягайло та Вітовт, підтримуючи поширення католицизму. Хоча, ймовірно, протегував і православному духовенству. Така «двоїстість» характерною була для багатьох представників руського нобілітету в ті часи і в пізніший період. Зрештою, Федір Острозький «віддав перевагу» православ’ю, ставши православним ченцем.

Як зазначалося, він узяв чернече ймення Феодосій. Під ним він фігурує в Києво-Печерському пом’янику. Беручи чернече ім’я, ченці переважно орієнтувалися на те, щоб воно було співзвучне їхньому світському імені. Федір і Феодосій є такими. Хоча при бажанні можна пояснити вибір Федором такого імені його намаганням «уподобитися» Феодосію Печерському – одному із засновників Києво-Печерського монастиря.

Однак ім’я Феодосій так і не прижилося за цим діячом, якого канонізували. Наприклад, у акафісті на його честь він фігурує під іменем Федір [25]. При цьому тут говориться, що його діяння мали стосунок до Чехії. Тобто використовується думка, ніби він певний час там перебував. Також у інших церковних джерелах цей князь постає під іменем Федора.

Чому так сталося? Видається, ім’я Федір було більш відомим, коли йшлося про цього князя. Під ним він прожив більшу частину свого життя, з ним і «ввійшов у історію». Натомість, його чернече ім’я Феодосій виявилося не достатньо знаним – очевидно, через те, що так він називався в останні роки життя чи безпосередньо перед кончиною.

Немає відомостей про те, коли був канонізований Федір Острозький. Поширеною є версія, що це сталося вкінці XV ст. Наприклад, таке твердження зустрічаємо в Петра Шумовського, де він дає таку апологетичну характеристику князеві:

«Кн. Федір був прекрасним зразком середньовічного лицаря. Ціле життя провівши у військовій і політичній боротьбі й передавши князювання в Острозі своєму синові Василеві, він на схилі літ відходить у монастир (десь коло 1441 р.), у Печерську Лавру в Києві, де він постригся в ченці під ім. Феодосія, і де він упокоївся 1446 р., там у дальніх печерах знаходяться його мощі. У 1490 р. він був признаний святим» [26].

Преп. Федір Острозький / Джерело фото: Дубенський замок / Фейсбук

Насправді, всі ці твердження не мають належної документальної основи, а є плодом певних допущень та розмірковувань. Якби Федір Острозький вкінці XV ст. був канонізований, то, напевно, про нього мали б згадати в різного роду літературі, пов’язаною з князем Василем-Костянтином Острозьким, як покровителем православ’я в Речі Посполитій. Однак цього немає ні в передмові до Острозької Біблії, ні в творах полемічного характеру, ні в панегіриках. Натомість, у згаданому творі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну» Федір Острозький постає як князь-лицар, що воював на Поділлі:

«Федора, князя Острозького, доблесть воєнна частіше
Сяяла: хай же засвідчить Поділля, багате полями,
Скільки ворожих військ бачив і скільки розбитих загонів.
У результатах війни наша віра не має ніяких
Сумнівів» [27].

Ще в одному згадуваному творі, хроніці Олександра Гваньїні, Федір, чи то Федько, Острозький фігурує як войовник і соратник князя Свидригайла [28]. Правда, тут, радше, йде мова про сина цього звісного князя – Федька.

Існує достатньо вірогідне припущення, що канонізація Федора Острозького, який став ченцем, відбулася за часів Петра Могили, у 30-40-их роках XVII ст. [29] Принаймні, згадка про Федора Острозького зустрічається у відомому творі Афанасія Кальнофойського «Тератургіма, або чуда…», який видали в Києво-Печерській лаврі в 1638 р. [30] Там цей князь-чернець позначений як один із преподобних отців, чиї нетлінні мощі спочивають у печерах. Виходячи з цього, його варто вважати святим. Чи був Федор Острозький канонізований на час виходу «Тератургіми…», сказати з певністю не можна. Радше, канонізація відбулася дещо пізніше.

Варто відзначити, що Київський митрополит Петро Могила [31], який був водночас настоятелем Києво-Печерської лаври, чимало зробив для того, аби підняти престиж цієї чернечої обителі. Тому й канонізував низку ченців, які були поховані в печерах цього монастиря. Звісно, серед них були особи, яких знали.

Федір Острозький опинився в їхньому числі. Канонізація цього князя була обумовлена кількома чинниками. По-перше, він був похований у дальніх печерах [32] і вважалося, що мощі таких покійників творили чудеса. Це й давало підстави для канонізації. По-друге, про Федора (саме про князя Федора, а не про ченця Феодосія!) зберігалася певна пам’ять. Принаймні про нього писали польські хроністи – хай навіть не як про святого, а як про войовника. Ці хроніки, напевно, читали Петро Могила і його сподвижники. По-третє, Федір належав до князівського дому Острозьких, представник якого, Василь-Костянтин, хоч і помер, але був добре знаний як покровитель православ’я. У даному випадку заслуги Василя-Костянтина «переносилися» на Федора. Зрештою, канонізація останнього була важливою для тогочасної полеміки, щоб показати: наймогутніший рід України-Русі має свого святого заступника у Києво-Печерській лаврі.

Тобто канонізація Федора Острозького була обумовлена релігійно-політичним контекстом Могилянських часів, коли адептам відновленої Київської православної митрополії, які знаходилися в стані протистояння з католиками й прихильниками унії, важливо було показати, що вони мають численних подвижників-святих, серед яких є й представники відомих княжих руських родів.

Читайте також: Українська ікона: історія розквіту й зникнення. Та чим відрізняється від російської

Проте з часом про Федора Острозького, як про канонізованого святого, «забули». У Києві, зокрема в Києво-Печерській лаврі, він був одним лише з численних святих. Не відомо, щоб у XVII-XVIII ст. набув поширення культ цього святого чи то в Києві, чи на Волині. До того ж Волинь на той час була регіоном, де утвердилася Греко-Католицька Церква. А для греко-католиків святий, канонізований православним митрополитом Петром Могилою, був «не цікавим».

Однак у другій половині ХІХ ст. інтерес до Федора Острозького «відновлюється». На той час на Волині з допомогою російської імперської влади відбулася ліквідація Греко-Католицької Церкви й утверджувалося російське православ’я. І тут культ Федір Острозький, як канонізованого православного святого, виглядав цілком доречно. Одним із ініціаторів відновлення цього культу став православний священик Аполлоній Седульський (1830-1882) [33].

У селі Сивки Острозького повіту (зараз це Шепетівський район Хмельницької області), де він мав парафію, цей священнослужитель спорудив перший храм на честь святого Федора Острозького. Ним же був виданий біографічний нарис про цього діяча [34]. Саме Сендульський є автором твердження, ніби Федора Острозького канонізували в 1490 р. Також він розпочав написання церковної служби на честь цього святого. Розпочату ним працю завершив професор богослов’я Ніжинського історико-філологічного інституту Андрій Хойнацький (1837-1888) [35]. Останній хоча в основному займався історією Почаївської лаври, однак у своїх роботах приділяв певну увагу й постаті Федора Острозького [36].

Також культ святого Федора починає утверджуватися в Острозі. Тут після відкриття в 1865 р. Кирило-Мефодіївського церковного братства і перебудови під братський православний храм колишнього костелу капуцинів, один із його приділів був освячений на честь святого Федора Острозького.

У жовтні 1891 р. на честь Федора Острозького був освячений і один із приділів відбудованого Богоявленського собору в Острозі. У травні 1907 р. сюди з Києво-Печерської лаври було перенесено частку мощів Федора Острозького. Тоді ж вперше пролунала підготовлена Сендульським та Хойнацьким церковна служба на честь святого.

Невдовзі після цього, в 1909 році, в Острозі постало релігійно-просвітницьке та науково-краєзнавче об’єднання – Братство імені князів Острозьких під покровом преподобного Федора. 11 серпня [37] 1909 року Братство вперше відзначили день пам’яті цього святого. Ця організація стала ініціатором реставрації Вежі Мурованої (замку князів Острозьких) та створення в ній історичного музею. Відкриття останнього відбулося саме 11 серпня 1916 року, тобто в день пам’яті Федора Острозького.

Острозький замок / фото: ostlibrery.com.ua

Також перед Першою світовою війною ім’я святого Федора Острозького мала церковно-вчительська школа в селі Дермань [38].

У другій половині ХІХ ст. витворився іконописний зразок представлення цього святого. Його зображували старим сивобородим чоловіком, у чорній ризі й чорному клобуці, зі складеними на грудях руками. Хоча були й дещо інші зображення Федора Острозького (без клобука) [39]. Насправді, цей іконописний образ, який зберігся понині, є уявним і не має під собою якоїсь реальної основи.

У міжвоєнний період, коли Острог опинився складі Польської держави (другої Речі Посполитої), культ Федора Острозького для нової влади, зорієнтованої на католицизм, виявився неактуальним і був «приглушений». Однак були спроби, зокрема з боку музейника Йосифа Новицького (1878-1864), спряти збереженню пам’яті про цього святого – до того ж у досить цікавий спосіб.

Цей краєзнавець, який у міжвоєнний період утримував у Острозі власний «Региональный русский музей И. В. Новицкого», опублікував у варшавському російському часописі релігійного характеру «Воскрєсноє чтєніє» низку статей, котрі стосувалися історії Острога. Серед них була й стаття «Острозькі легенди» [40]. Наскільки ці легенди були «народними», а наскільки вигадкою автора – можна гадати. Принаймні інтерпретація Новицького цих легенд беззаперечна.

Серед них є одна, яку він подає як легенду про князя Федора Острозького. Вона виглядає таким чином. На монастирське подвір’я Святого Хреста, що знаходилося неподалік княжого двору (мається на увазі урочище Монастирок у селі Розваж біля Острога), раптом з’явився вершник у позолочених латах, оточений сяйвом. Ні князь, ні священики, котрі молилися в монастирі, не могли до нього наблизитися. Лише старий схимник міг це зробити, який зачав розмову із лицарем. Останній висповідався йому, але не причастився. Потім вони удвох пішли на кладовище, увійшли в церкву, а та відразу провалилася під калатання дзвонів. З того часу на острові старий схимник стереже лицаря, а звідти навесні чується поховальний дзвін.

Можливо, й справді існувала якась подібна легенда, поширена в Острозі та на його околицях, і була вона пов’язана із урочищем Монастирок. Це мальовниче і «містичне» місце. Наскільки можна судити, тут, на березі річки Горинь, існував погост київських князів ще з часів давньої Русі, а потім – монастир. І така місцина могла «продукувати» легенди.

Але чи була ця легенда саме легендою про князя Федора Острозького? Принаймні Новицький спробував так її проінтерпретувати. При цьому інтерпретація виявилася досить «закрученою». Для нього Федір Острозький – це князь, що молиться в церкві та бачить вершника, але не може підійти до нього. І це водночас – схимник, який приступився до вершника й почав із ним спілкуватися. Зрештою, лицар – якийсь варязький князь, що начебто був предком Острозьких. Він не є християнином, тому не може причаститися.

Така інтерпретація виглядає надуманою. Зрештою, сумнівно, ніби ця легенда стосувалася Федора Острозького.

Були також записані інші легенди, які намагалися «прив’язати» до постаті Федора Острозького [41]. Однак і їхня «прив’язка» не видається певною.

Тому, схоже, цей князь не був «народним героєм». Таким його намагалися зробити деякі автори «заднім числом».

Звісно, за часів радянської влади, яка мала атеїстичну орієнтацію, про культ святого Федора Острозького мова не йшла.

Лише в часи незалежності України цей культ почав знову відновлюватися. З одного боку, бачимо намагання вписати його в контекст державницької ідеології, представляти Федора Острозького не лише як православного святого, а й як «покровителя української державності», своєрідного релігійно-державного діяча.

Це знайшло навіть своєрідне «матеріальне вираження». У вересні 2000 року на державному рівні відзначали 900-ліття першої писемної згадки про Острог. Тоді князь Федір Острозький разом зі своїми нащадками – Костянтин та Василем-Костянтином Острозькими – постав у бронзі на головній площі Острога. На цьому монументі він знаходиться в центрі. Над його головою – німб. Отже, Федір поставав як святий, символ духовності. Праворуч, дещо нижче від нього – Костянтин Острозький із мечем, що символізував військову силу. Нарешті ліворуч – Василь-Костянтин Острозький із книгою, власне Біблією, в руці.

Пам’ятник князям Острозьким в Острозі / фото: igotoworld.com

Також у часи незалежності Федір Острозький став об’єктом змагань між представниками православних конфесій в Україні. З одного боку, його намагалися зробити «своїм» представники т. зв. Української православної церкви (насправді філії Російської православної церкви в Україні).

Під їхнім контролем опинилася Києво-Печерська лавра. А саме тут і знаходяться мощі Федора Острозького, про що йшлося в низці публікацій авторів російсько-православної орієнтації про цей монастир [42]. На сайтах цієї конфесії можна зустріти статті й матеріали, які стосуються Федора Острозького.

Те саме стосувалося сайтів Української Православної Церкви Київського Патріархату, а зараз – Православної Церкви України. Ця Церква має два храми названі на честь Федора Острозького. Один із них незадовго після Помаранчевої революції, 30 жовтня 2005 року, освятив Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (Денисенко) на території Національного університету «Острозька академія» (в колишній будівлі костелу капуцинів).

Це студентсько-викладацький храм преподобного Федора Острозького, якому була надана ставропігія – незалежність від місцевих, регіональних єпископів і підпорядкованість безпосередньо патріархові. Викладача Острозької академії, професора Василя Жуковського патріарх спочатку рукопоклав на диякона, а згодом на священика. Окрім того, в Рівному існує храм преподобного Федора Острозького Всіхсвятської парафії.

Студентсько-викладацький храм преподобного Федора Острозького в Острозькій академії / Джерело фото: Сайт НУ Острозька академія

Поминають святого не лише 11 серпня, а й 28 серпня, коли святкується Собор києво-печерських угодників, які спочивають у дальніх печерах, і 10 жовтня під час Собору волинських святих.

Загалом можемо констатувати, що реальний Федір Острозький – це одне, а міфічний – дещо інший. Міф про цього князя хоча й мав реальну основу, однак «обріс» додатковою інформацією, значно змінивши, а то й «затемнивши» реальний образ. Зрештою, він виявився досить живучим і здатним трансформуватися, вписуючись у контекст нових умов.

—

Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Примітки:

1. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. Toruń, 2003. S. 8.
2. Про гіпотетичні міркування щодо смерті князя Федора Острозького див. : Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. Київ, 201 С. 128-129.
3. Традиційно в літературі для позначення для цього державного утворення вживається не дуже коректна й дещо політично заангажована назва «Галицько-Волинське князівство». Насправді, правителі цієї держави називали свою землю Руссю, а деякі з них титулували себе руськими королями. Тому цю державу варто іменувати Королівство Руське або Руське королівство Романовичів (від назви династії, що тут правила).
4. Кiaupienė J. 1385 m. rugpjūčio 14 d. Krėvos aktas. Vilnius, 2002. Дана монографія Юрате Кяупене містить факсиміле оригіналу Кревської унії з архіву Краківської капітули. Авторка доводить автентичність документа, трактуючи його як династичне зобов’язання (promissio) Ягайла, а не як повну анексію Литви Польщею, наголошуючи на персональному характері унії.
5. Однороженко О. Князівська геральдика Волині середини XIV-XVIII ст. Харків, 2008. С. 13-14.
6. Войтович Л. Родина князів Острозьких. Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Львів, 199 Т. 231. С. 360-361.
7. Грамоти XIV ст. / Упор. М. М. Пещак. Київ, 1974. С. 64.
8. Там само.
9. Тесленко І. До питання про родовід князя Федора Даниловича Острозького. Літературознавчі та історичні студії: Матеріали конференції. Львів, 2002. С. 195-200.
10. Грамоти XIV ст. / Упор. М. М. Пещак. С. 65.
11. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 121, 124-125.
12. Троневич П. Волинь у сутінках української історії XIV-XVI ст. Луцьк, 2003. С. 33-34.
13. Грамоти XIV ст. / Упор. М. М. Пещак. С. 128. Щодо цієї грамоти, то деякі дослідники сумнівалися в її автентичності. Однак більшість фахівців сходяться на тому, що вона не була фальсифікатом.
14. Шумовський П. Остріг. Історичний нарис. Маргет-Вінніпег, 1964. С. 36-37.
15. Войтович Л. Острозький Федір Данилович. Енциклопедія історії України: В 10 т. Київ, 2010. Т. 7. С. 693. Погляди цього автора на діяння Федора Острозького у XV ст. див. : Войтович Л. Загадковий «високородовитий шляхетний князь Червоної Русі». Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич, 2009. Вип. ХІІІ. С. 24-32.
16. Wyrozumski J. Ostrogski Wasyl książę (zm. ok. 1450) //Polski Słownik Biograficzny. Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk, 1979. T. XXIV/3, zeszyt 102. S. 497.
17. Див. : Сінкевич Н. Laudare benedicere praedicare: Домініканський орден на Волині в кінці XVI – на початку XIX ст. Київ, 2009. С. 56-58; Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. S. 9.
18. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 134-135.
19. Див. : Koszewierski W. Dominikanie klasztorów ruskich: polowa XV-XVI wiek. Lublin, 2006.
20. Про Яцека Одровонджа див. : Kanior М. Jacek. Święty dominikanin. Kraków, 2007.
21. Вихованець Т. Войтех Вітковський. Острозькі просвітники XVI-XX ст. Острог, 2000. С. 148-154.
22. Вважається, що Федір Острозький, ставши ченцем, узяв ймення Феодосія. Про це більш детальніше йтиметься далі.
23. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 134-135.
24. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 513.
25. Див.: Акафіст преподобному отцю нашому Феодору, князю Острозькому, Києво-Печерському чудотворцю
26. Шумовський П. Остріг. Історичний нарис. С. 49.
27. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українська поезія XVI ст. Київ, 1987. С. 209.
28. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкування та переклад з польської о. Юрія Мицика. Київ, 2009. С. 405.
29. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 128.
30. Кalnofoysky A. Тератоургима lubo cuda… Kijow, 1638. Сам же термін «тератургіма» в перекладі з грецької мови означає «ті, хто творить чудеса, чудотворці». Тобто описані в творі мощі ченців, за твердженням Афанасія Кальнофойського, творили чудеса.
31. Про Петра Могилу див.: Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. Київ, 1997; Нічик В. Петро Могила в духовній історії України. Київ, 1997; Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч. Київ, 1997; Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція. Київ, 1996. Jobert A. De Luther a Mohila. La Pologne dans la crise de la Chretientć. 1517-1648. Paris, 1974.
32. Варто сказати, що мощі Федора Острозького так і не були чітко ідентифіковані й «переміщалися». До того ж їхнє антропологічне дослідження не дало можливості встановити його вік і здійснити реконструкцію зовнішності. Див. : Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 130-1
33. Про Аполлонія Сендульського див. : Манько М. Аполлоній Сендульський – краєзнавець Острога і Волині. Матеріали І-ІІІ науково-краєзнавчої конференції «Острог на порозі 900-річчя». Острог, 1992. Ч. 1. С. 120-122; Тарнавский А. Отец Аполлоний Сендульский, священник села Сивок Острожского уезда (некролог). Киевская старина. Киев, 1882. Т. 4. Кн. 10. С. 166-170.
34. Сендульский А. Преподобній Федор, князь Острожский. Волінские епархиальніе ведомости. Почаев, 1871. №9. С. 272-280.
35. Про Андрія Хойнацького див. : Левицкий О. Двадцатипятилетие церковно-литературной деятельности протоиерея А. Ф. Хойнацкого. Почаев, 1987.
36. Хойнацкий А. Очерки из истории Православной Церкви и древнего благочестия на Волыни. Житомир, 1878. С. 113-137.
37. 24 серпня за новим стилем.
38. Манько М. Преподобний Федір Острозький – покровитель української державності й острозького музейництва.
39. Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 132-133.
40. И. Н. (Новицкий И.) Острожские легенды. Воскресное чтение. Варшава, 1933. №42-43.
41. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. С. 139.
42. Див. : Дива печер Лаврських / Упоряд. І. В. Жиленко. Київ, 1997. С. 137; Патерик Киево-Печерский. Т. 1.: Подвижники Киево-Печерской Лавры XІ-XV веков и древние святые, причисленные к ее чудотворцам / Под. ред. В. Дятлова. Киев, 2004. С. 332-333.