Так у народі говорили не зі злості й не з насмішки.
Так говорили — з розуміння.
Бо Анастасія Скоропадська була не тінню при гетьмані Іванові Скоропадському.
Вона була — силою поруч із ним.
Він був старший за неї майже на 25 років.
Він мав титул.
Він мав булаву.
Але саме вона стала його найближчою радницею — настільки, що сучасники визнали очевидне: влада в Гетьманщині була не лише чоловічою справою.
Анастасія походила не з князівського роду.
Вона народилася в родині прилуцького орендаря Марка Марковича.
Рано вийшла заміж, рано овдовіла, мала доньку — і не зламалась.
У 1700 році вона стала дружиною Івана Скоропадського.
І відтоді — фактично співправителькою.
Без формальної освіти, але з гострим розумом і твердим характером, Анастасія:
— приймала іноземних і високих гостей,
— листувалася з московським двором,
— керувала маєтками,
— впливала на кадрові рішення,
— тримала в руках реальні важелі влади.
Козаки прозвали її «Настя-гетьманиха».
Не з іронією — з повагою.
Водночас вона не забувала про інше.
Про церкву.
Про милосердя.
Про відповідальність.
Анастасія була фундаторкою Гамаліївського Харлампіївського монастиря та Анастасіївської церкви в Глухові — не для слави, а як вклад у майбутнє.
Після смерті Івана Скоропадського у 1722 році вона не зникла з життя країни.
Вона й далі залишалася впливовою постаттю — аж до своєї смерті у 1729 році.
Її поховали поруч із чоловіком.
І це дуже символічно.
Бо вони були не лише подружжям.
Вони були партнерами.
⸻
Чому ми маємо пам’ятати Анастасію Скоропадську?
Бо вона довела:
жінка в українській історії — не лише берегиня.
Вона — лідерка, радниця, співтвориця держави.
Вона не шукала слави.
Вона брала на себе відповідальність.
І саме такі постаті тримають історію —
тихо, але міцно.