11 жовтня 1716 року в Гамбурзі, посеред білого дня, агенти московитського царя Петра І викрали племінника і спадкоємця Гетьмана Івана Мазепи – Андрія Войнаровського: схопили на вулиці й хутко запроторили його до заґратованого візка, який стрімко помчав до московського дипломатичного представництва.
У наш час, скандали пов’язані зі злочинами спецслужб Москви за кордоном, стали мало не повсякденним явищем. Ця злочинна діяльність московитів – багатовікова та має глибочезну історичну традицію і Україна та її народ чи не найчастіше стикалися з подібними діями Московії.
Андрій Войнаровський – син рідної сестри Івана Мазепи – Олександри, яка вийшла заміж за маршалка сеймику Київського воєводства, київського земського суддю Яна Войнаровського. Рід Войнаровських гербу Стрем’я отримав назву від дідичної (успадкованої від дідів-прадідів) маєтності Войнарів у Київському повіті.
До цього славетного роду належала Марта, у заміжжі Немирич, – мати видатного українського дипломата, соратника Івана Виговського, автора Гадяцького договору Юрія Немирича.
Коли малому Андрійку було шість років, мати померла. Його вихованням зайнялися бабуся та дядько Іван. Саме тому дитячі та юнацькі роки Андрій провів при гетьманському дворі Мазепи.
Іван Мазепа мав на небожа амбітні плани: планував, що Андрій вперше в українській історії без будь-яких гетьманських виборів зможе успадкувати від нього владу, започаткувавши тим самим нову правлячу династію Європи. А для цього юнаку потрібно було насамперед здобути належну освіту. Тож Андрій Войнаровський навчався спочатку в Києво-Могилянській академії, а згодом у найкращих німецьких університетах. Багато подорожував Європою, мав прогресивний і відкритий світогляд. Молодий, вродливий, освічений, він викликав симпатії вельможних дам. Певний час Андрій Войнаровський перебував при дворі саксонського курфюрста Августа ІІ Сильного, де набував управлінського досвіду і шляхетних манер.
У 1701 році Андрій Войнаровський отримав звання осавула Війська Запорозького – помічника кошового отамана, тобто одну з найважливіших посад у козацькій ієрархії. Це звання лишалося за Андрієм до викрадення московською агентурою в 1716 році.
Це не єдине військове звання небожа Мазепи. Шведський король Карл XII надав Войнаровському чин гвардійського полковника, а король Речі Посполитої Станіслав Лещинський зробив його коронним воєводою.
І попри досить юний вік Андрій Войнаровський мав вплив та авторитет – подейкують, навіть, що він був «правою рукою» Гетьмана Івана Мазепи. Племінник старого гетьмана був одним з небагатьох утаємничених у стратегічні плани вуйка. Гетьманський небіж активно допомагав дядьку під час повстання проти Москви.
Цікаво, що перед самим початком виступу Мазепи на з’єднання з військом Карла XII, Андрій Войнаровський виконав наднебезпечне доручення Гетьмана та особисто відправився до табору московського генерала Алєксандра Меншикова, щоб повідомити тому про неможливість Гетьмана з причини хвороби приєднатись до московитського війська, як того вимагав цар Петро І.
Гетьману потрібно було приспати пильність московитів та виграти час, щоб підготуватись до повстання. Найближчий родич Гетьмана фактично своєю головою гарантував Москві відсутність будь-яких таємних задумів з боку Мазепи.
Войнаровський полишив табір Меншикова останньої можливої хвилини, виконав завдання, надав дядьку такий необхідний час. Можна уявити, як бісився цар Петро І, дізнавшись про цю операцію!
Моніторинг Войнаровським руху військ Меншикова спонукав Мазепу діяти швидко і рішуче, задля здійснення союзу з королем Швеції.
Коли український Гетьман перейшов на бік шведського короля Карла XII, небіж був із ним. Ба, більше – виконував роль зв’язкового між Мазепою і королем. Брав участь у боях під Веприком і Гадячем, де за виявлену відвагу заслужив досить схвальні оцінки від короля Карла XII – людини виняткової хоробрості та військової доблесті.
Після поразки під Полтавою влітку 1709 року Войнаровський супроводив дядька на еміграцію. І саме йому випала скорботна місія закрити очі Івану Мазепі в його смертну годину.
Після похорону Мазепи, Андрій Войнаровський не зазіхав на гетьманську булаву, вирішив обмежитися лише майновою спадщиною. Від дядька Андрій успадкував не тільки його величезні статки, але й прагнення визволити Україну з під московської кормиги.
Упродовж кількох наступних років український політемігрант Андрій Войнаровський багато мандрував: Адріанополь в Туреччині, Вроцлав у Польщі, турецький Стамбул, європейські столиці Відень і Стокгольм… При монарших дворах Європи український патріот проводив антимосковську пропаганду, шукав союзників для боротьби за визволення України. Використовуючи широке коло особистих контактів з впливовими особами європейських монарших дворів, дипломатами й урядовцями, Андрій Войнаровський прагнув зібрати антимосковську коаліцію.
За деякими даними, король Швеції Карл XII отримав позику в 240 тисяч талярів, чи то від Мазепи, чи від його спадкоємця. Для повернення боргу, Войнаровський влітку 1716 року відправився на гостину до шведського короля. По дорозі він вирішив завітати до Гамбургу. У місті мешкала гарна знайома мазепинського сестринця – графиня Аврора Кенігсмарк. Войнаровський зупинився там не тільки для того, аби відновити давні дружні взаємини. У Гамбургу перебувала британська дипломатична місія, з представниками якої речник українського козацтва прагнув порозумітися. Войнаровському вдалося заприятелювати з англійським резидентом у Гамбурзі Матесоном. У розмові з ним, осавул Війська Запорізького сказав слова, які зберегла для нас історія, і які визначили всю подальшу долю Войнаровського:
«Англія знає, яке це страждання для цілої нації бути в неволі, тим більше, що козацька нація є нацією волелюбною».
І закликав Британську корону підтримати «козацьку націю, нині знищену у своїх правах і вольностях».
Безумовно, така діяльність тривожила царя московитів Петра І. І коли Андрій Войнаровський перебував у Гамбузрі, московський тиран запустив підступний план, який включав звичні для московітів засоби – обман, викрадення, полон. Спершу задіяли проплачену місцеву агентуру, набрали цілий штат найнятих шпигунів, підкупили покоївку Войнаровського. Петро I планував викрасти, або – в разі невдачі – вбити Войнаровського. Задля реалізації плану до Гамбурга прибув Алєксандр Румянцев, який менш ніж за рік «уславиться» подібною операцією з викрадення власного сина Петра I, Алєксєя, що, врешті-решт, призведе до страти останнього.
11 жовтня 1716 року, щойно Андрій Войнаровський після обіду в графині Кенігсмарк вийшов з її будинку і попрямував до своєї карети, його схопили люди Рум’янцева. В кареті із закритими вікнами арештанта негайно допровадили до будинку дипломатичного представництва Московії в Гамбурзі.
Гвалтовне викрадення та нахабство московитів вразило європейську громадську думку, але все обмежилося висловленням «глибокої стурбованості». Європа не бажала йти на конфлікт зі спадкоємцями Золотої Орди, через якогось українського політика у вигнанні. Уже наступного дня дипломатичні місії Великої Британії, Голландії, Іспанії, Франції та Швеції надіслали звіти своїм урядам про зухвале викрадення Войнаровського. 17 жовтня про цю подію розповіли всі провідні європейські часописи: «Gaceta de Madrid» (Іспанія), «Gazette de France» та «La Clef du Cabinet» (Франція), «Gazette de Leyde» і «Hollanstke Mercurius» (Голландія), «The Moderator Intelligencer» (Англія). Одна з них писала: «Споконвіку Гамбург був вільним містом… Тепер його вольностям прийшов кінець». З клопотанням про звільнення Войнаровського до царя Московії звернулися монархи Швеції, Франції та Австрії.
Москва на слова ніколи не зважала, вона побоюється лише реальної прочуханки. Оскільки європейські держави обмежилися лише дипломатичними нотами, Московія вдалася до козирного засобу – клеїла дурня в дусі «нас там нет». Утім, московські урядовці розуміли, що вдавати телепня, можливо лише до певної межі. Європейські країни могли унеможливити вивезення Войнаровського до Московського царства і звільнити в’язня.
На той час цар Петро I перебував, разом з вагітною дружиною, в німецьких землях. Єкатерина І, яка прибула в Німеччину задля гарного медичного забезпечення майбутніх пологів, надіслала до Гамбургу гофмейстерку, начебто, пошукати помешкання для народження спадкоємця московського престолу. Насправді, придворна московська дама мала на меті зустріч з Авророю Кенігсмарк, аби через неї переконати європейську громадську думку, і Войнаровського, зокрема, в добрих намірах царя. Царська посіпака запевняла графиню, що Петро І хоче лише «подивитися в очі» Войнаровського, після чого звільнить його, з дозволом повернутися в будь-яку країну Європи.
Андрій Войнаровський, який добре знав московські звичаї з першоджерела, під тиском «активних засобів» впливу слуг государевих, пристав на царські обіцянки…
Натомість, до міста прибуло царське подружжя. 6 грудня Петро І зустрівся з графинею Авророю Кенігсмарк, і особисто запевнив її, що Войнаровський може повною мірою розраховувати на його «приязнь».
Царська «приязнь» означала для Войнаровського семирічне ув’язнення у Петропавлівський фортеці Санкт-Петербурга. Після цього, восени 1723 року, його звільнили, але не на волю, а… в заслання до Сибіру. Лише до Тобольська українця супроводжував його вірний слуга Якубовський. Далі ж до кінцевого пункту призначення – далекого і холодного Якутська, Войнаровський, «пригнічений найжахливішим нещастям» (як зазначала з цього приводу його дружина Ганна Мирович-Войнаровська в листі до шведського короля), поїхав у супроводі лише своїх конвоїрів. У Якутську, заживо похований в дикій і безлюдній глушині, Андрій Войнаровський промучився наступні майже два десятки років в неволі і помер в 1740 році у віці 51 року.
Декабристу Кіндрату Рилєєву вдалося з’ясувати, що в останні роки Андрій Войнаровський жив у поселенні Ярмонка, похований десь у Якутії на березі річки Лена. Точне місце поховання племінника і спадкоємця Івана Мазепи не відоме.
Історія з викраденням Андрія Войнаровського стала прообразам подальших дій московських спецслужб за кордоном Московії, та реакції на це урядів європейських держав. Коли московські чекісти вбили Петлюру, Коновальця, Ребета, Бандеру, або агенти ФСБ труїли Литвиненка, Скрипаля чи Навального, провідники країн Європи, в кращому разі, обмежувалися висловлюванням «глибокого занепокоєння». На які Москва реагувала пустопорожніми поясненнями та заявами, цінність яких не перевищувала царських обіцянок, наданих Андрію Войнаровському…
На світлині: фрагмент гравюри Івана Мигури, присвячений Андрію Войнаровському, 1702 рік.