Південно-західний фронт, куди перевівся Андрій Петровський із Закавказького, розвалювався на очах. Непевний період позбавляв військовиків життєвих орієнтирів. Підполковник втратив їх також. Ну, хіба міг він наперед знати, що, скажімо, вчорашній командуючий фронтом генерал-лейтенант Брусилов закінчуватиме кар’єру в червоному війську антиподів, а однокашник по ЄКУ Іван Омелянович-Павленко з’їде за кордон із жовтоблакитниками? Зрештою, Андрій не знав також, що не мине еміграції й він. Але те трапиться після низки важких років, кожний з яких дорівнюватиме кільком. Утім, – про яких антиподів мова? – брат Григорій у більшовиків не остання скрипка! З того роздоріжжя й прибився Андрій до Єлисаветграда. На цей час йому вже перехотілося, як колись у дитинстві, дослужуватися до генерала. Підстаркуватий холостяк мав намір осісти десь у глушині біля багатенької дружини, оцивільнитися та зажити у тихому закутку в сімейному гніздечку. І приклад живий був перед ним в образі колишнього начальника ЄКУ генерала Самсонова, котрого Андрій майже обожнював. Олександр Васильович теж пізно одружився з мрією про затишок після служби. Але не судилося. Спочатку карколомна адміністративна кар’єра під впливом його амбітної дружини, а потім війна перекреслили прекрасне марево спокійної старості. Андрія потрясла новина про загибель Другої армії в прусських болотах та зведення командуючим Самсоновим рахунків із життям на самому початку кампанії. Петровський ще не здогадувався, які сюрпризи приготувало невідоме завтра усім (і йому теж) учасникам грандіозної людської драми.
Перед самим приїздом трапилася дуже прикра пригода.
П’ятнадцятого січня 1918 року Єлисаветград приймав «гостей» – чотириста бойовиків під знаменами Марусі Нікіфорової. Чорну армію отаманші підтримали 500 багнетів місцевої Червоної гвардії. Об’єднаний загін роззброїв юнкерів кавалерійського училища та взявшись нищити недавно створене з національного елементу Вільне козацтво, арештував представників Центральної Ради. Найстарший брат Сергій, зійшовшись у поглядах з козацтвом, став першою жертвою революційної віхоли в їхній родині, коли разом з іншими вчинив рішучий опір несамовитій командирші Першого революційного батальйону по боротьбі з контрреволюцією. Так офіційно називався загін Нікіфорової.
Отже, брат загинув, тітка Ганна Михайлівна кілька років тому почила в Бозі, престаріла бабця, теж Ганна, нічим не могла зарадити внуку. Залишалася тут ще й племінниця, котру Андрій Іванович любив, як рідну доньку. Бо вона й справді була його єдиною дитиною. Наймолодший між братами Петровськими, звісно, зарадити відходу рідних в інші світи не міг, але дав обітницю, що при нагоді віддячить чорній анархістці за смерть брата, як годиться. Тим часом через братового друга дитинства Михайла Кульчицького, котрий очолював єлисаветських повітових козаків, списався з колишнім випускником тутешнього кавалерійського училища Іваном Полтавцем-Остряницею.
Остряниця характером виявився достойним товаришем. Гетьман Скоропадський так змалював колишнього свого підлеглого Полтавця у спогадах: «Він розумна людина, великий український ентузіаст, гетьманець, надзвичайно честолюбний, авантюрист чистої води, його можна підбити на будь-який патріотичний вчинок. Дуже поважної думки про себе, справді прекрасно говорив і писав, добре малював. Я знав його сім’ю. Мати, порядна жінка, обожнювала свого Ваню, вважаючи його чи не генієм… Під час війни, за розповідями генерала Рогози, був видатним офіцером, нагородженим усіма орденами, включно з георгієвською зброєю».
Цей яскравий типаж, виходець з давньої козацької старшини, добрий організатор, покликав такого самого авантюрника Андрія Петровського до служби, і той опинився в чині полковника у 8-му Катеринославському корпусі під орудою генерала Гната Васильченка. Скоропадський плекав надію створити дієздатну армію. Дещо йому вдалося, як і в інших галузях державотворення, але в Німеччині вибухнула революція і Україна втратила союзника, нехай ненажерливого, але добре вишколеного, міцного і надійного.
Коли німці з австрійцями у листопаді залишили наші терени, Гетьманат упав. Офіцери з’єднання, де служив Андрій, зорієнтовані на білий російський ідеал, – дев’ятсот чоловік з чотирма гарматами, – долаючи труднощі, рушили до Перекопу. Дорогою відбивши наскоки григор’євців, прилучилися до загону, який пишно іменував себе Кримсько-Азовською Добровольчою армією. Тут варто додати, що при цьому важкому переході на переговори з учорашнім гетьманцем Григор’євим Васильченко направив Андрія. Обидва офіцери напрочуд швидко, що біляки навіть дивувалися такій удачі, порозумілися, переговоривши тет-а-тет, і після досягнутої угоди на початку грудня полковник Петровський разом зі своєю групою уже «став на довольствіє» у «армії» генерала Боровського, що разом з прибулими катеринославцями мала 2,5 тисячі багнетів при 8 гарматах та розтягнутий на чотириста кілометрів фронт проти червоних, що почали свою другу війну з УНР та всіма іншими, хто траплявся на дорозі. Так минув 1918 рік.
Активні воєнні дії започаткувалися з приходом весни. У березні Перша Задніпровська дивізія більшовика Дибенка, приєднавши григор’євців і махновців, у ривку до Криму розшматувала загін Боровського і 7 квітня вже топтала Крим. Частина біляків тікала на схід до головних сил, а інша кинулася за Перекоп. Вона пристала до групи генерала Шилінга, реорганізованої в 3-ій корпус Добровольчої армії (3 тис. багнетів, 300 шабель), що, уникаючи оточення, відступив на Керченський півострів. Між тими трьомастами шаблями була й шабля Андрія Петровського.
Але військове щастя – річ примарна. Погромлені червоні у травні 1919-го залишили Донбас, а дивізія Дибенка, аби не бути закупореною у кримській «пляшці», спішно витікала через перекопську горловину. На п’яти їй уже наступав шеститисячний корпус золотопогонників. Петровський ввійшов до феодосійського десанту генерала Слащова і з тих пір приписався там аж до кінця всієї епопеї. Загін розростався до армійської групи, що виходила на оперативний простір Центральної України. Вісімнадцятого серпня Слащов постукав у браму Єлисаветграда, що й відчинилася для масових контрибуцій з населення.
І ось тут доречно звернути увагу на матеріали з «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область». Австро-німецькі окупанти за квітень-травень 1918 року вивезли з Єлисаветградського повіту 251286 пудів хліба. Радянські визволителі за березень-квітень 1919-го відправили до Москви 100 вагонів зерна, знову таки тих самих 250 тисяч пудів. За три тижні червня-липня спрямовано на Москву ще 331 тисячу пудів додатково. Отже, тепер прийшли нові розподільники чужого майна. Усі хотіли не лише хліба, а й до хліба.
За місяць до описуваних подій пан Андрій таємно пробрався у Єлисавет для розвідки та із завданням узгодити дії добровольців з отаманом Григор’євим, маючи добре налагоджені раніше стосунки. Генерал Слащов запропонував місію своєму офіцерові для особливих доручень полковнику Петровському, тому що кілька попередніх спроб увійти в контакт провалилися: гонців перехопив Махно і розстріляв. Попередники-агенти не знали Григор’єва в лице і, потрапивши у загін гуляйпільського отамана та прийнявши його за Григор’єва, довірились гуляйпільцю. Чим і поплатилися. Хоча Андрій знав Нечипора, як облупленого, однак і його спроба виявилася цього разу невдалою. Річ у тім, що Петровський-старший теж шукав зустрічі з отаманом 13 липня. Оскільки Андрій почувався майже двадцять років дуже винним перед братом, то й не наважився стати перед його ясні революційні очі, а лише спостерігав за перебігом подій, як кажуть, із-за рогу. Між тим, Григорій теж розминувся з Нечипором.
А дні того вже були полічені. Навіть найближче оточення зрозуміло, що справа, за яку боролися, безнадійно програна. Шістнадцятого липня до Криворізького виконкому, де тоді якраз перебував Григорій Петровський, добровільно з’явився з повинною брат отамана Олександр. А через десять днів Нестор Махно поставив свинцеву крапку в біографії такого ж, як і сам, ворога більшовизму.
У вересні, перебуваючи у відрядженні до Севастополя, Андрій Петровський на базарі зовсім випадково (хоча, що є випадкове в цьому світі?) почув розмову двох суб’єктів. Виходило, що вони мають якийсь стосунок до Нікіфорової. Досвідчений офіцер прослідкував за співрозмовниками і згодом денікінська контррозвідка арештувала малого зросту, опецькувату, з великими зеленими похітливими очима жінку. Груди її аж роздирали кофту, стегна – коротку спідницю. Словесний портрет повністю співпав з оригіналом – це й була Марія Григорівна Нікіфорова. Її група готувала терористичні акти проти верховодів білого руху. Андрій виконав свою обітницю братові Сергію. Адже – рідна кров! Ганна Михайлівна схвалила б це.
А тим часом, доки Андрій «пляжився» в Криму – з 4 вересня 1919 року – впродовж трьох днів махновці вели на Єлисаветградщині кровопролитні бої з денікінцями біля станції Помічна. Біляки вдало ввели у бій бронепотяги, «Батько» був розбитий і відступав на Умань. Чотирнадцятого вересня під Новоархангельськом махновців оточили переважаючі сили ворога (20 тис. багнетів і 10 тис. шабель) і знову розбили з великими обопільними втратами. А 27 вересня 1919 року біля Перегонівки теперішнього Голованівського району відбулася найкровопролитніша і найважча для махновців за всі роки війни битва. Махновські полки кілька разів кидалися в багнетні атаки, захоплювали Перегонівку, потім відходили під натиском білих. Результат бойні вирішила махновська кіннота, що 10-тисячною лавиною, посиленою тачанками з кулеметами, форсувала Ятрань і погнала білих у бік Перегонівки і Краснопілля. У полі під Краснопіллям 51-й денікінський Литовський офіцерський полк був ущент порубаний, а 1-й і 2-й Лабинські пластунські полки здалися махновцям. Ставши в каре, 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський і Керч-Єнікальський офіцерські полки чинили запеклий опір піхотинцям 2-го корпусу махновців. Але махновська кіннота, обійшовши білі порядки, вдарила з тилу, і офіцерське каре розпалось. Махновці гнали противника понад 25 верст до річки Синюхи, покриваючи поля порубаними офіцерами, а залишки потопили в річці. Втекти вдалося лише частині білої кінноти, яка втратила 6 тисяч убитими, 5 тисяч денікінців взято в полон. Денікін випустив якраз тоді свій шанс в’їхати до Москви на білому коні переможця, а Андрій дякував Богу, що поталанило вціліти, бо на той час, як знаємо, перебував у Криму.
Туди ж подався й генерал Слащов з недобитками, з яких та інших подібних (Добровольча армія Денікіна на той час була розбита), сформував 2-ий армійський корпус, що влився в Російську армію. Між вищого командування білого руху почалися кар’єрні усобиці, що особливо різко проявилися після занепаду авторитету Денікіна. Багато хто мітив на його місце.
Слащов, до котрого доходив відгомін колотнечі, вирішив підкорятися головнокомандуючому Шилінгу. Про це й доповів генералу Лукомському посланий Слащовим у Севастополь полковник Петровський. Денікін був теж категорично проти заміни Шилінга Врангелем, котрий також прагнув верховенства, і підпорядкував флот в оперативному плані Шилінгу. Але Лукомський у бесіді з Шилінгом настійливо радить тому передати владу Врангелю, однак неодмінно при згоді Денікіна. Усі ці варіанти узгоджувалися зі Слащовим за посередництва полковника Петровського, за що Андрій і одержав генеральський чин.
Зрештою Врангель осягнув командування білогвардійськими формуваннями. У нього Слащов числився на поганому рахунку і був розжалуваний у рядові. Подальшу історію цих людей непогано показано в кінофільмі «Біг». ·
Леонід Багацький