Українська економіка – це марксизм, бюрократизм, феодалізм та непотизм в одному флаконі. Це паразитизм 3% населення рахунок 97% інших. Це садизм інфляцією, податковий бандитизм, судовий деспотизм, регуляторний фанатизм, інвестиційний сатанізм, олігархічний догматизм, ціннісний пофігізм, мемний сцієнтизм та замашки на бонапартизм.
Українська економіка – це управлінський цинізм, деструктивний опортунізм, статистичний абстракціонізм, демографічний трагізм, лженауковий окультизм, народний ідеалізм, підприємницький романтизм, громадянський активізм, яскраво виражений індивідуалізм в обіймах із соціалістичним егалітаризмом.
Українська економіка – смисловий, інституційний та культурний оксюморон. З одного боку свобода – наша релігія, це лише на рівні гасел і мемом; з іншого 122-е місце у світі за рівнем особистої свободи та 150-е місце у рейтингу країн з економічної свободи.
З одного боку глибока недовіра до влади, уряду та судової системи, з іншого – незнання кричущого факту, що податки, інфляція, регуляторне навантаження та транзакційні витрати обходяться кожній українській родині у П’ять тисяч доларів. Щороку кожна українська сім’я 2/3 грошових видатків спрямовує на купівлю товарів та послуг Держави, а що отримує натомість? Дірку від бублика.
З одного боку, українці чудово орієнтуються в цінах, знають, як домагатися знижок, найкращих умов угод, з іншого – 34 роки поспіль дві третини грошей витрачають на фетиш «Держава», щоб що? Ще раз: мова йде про ~67% грошових витрат середнього українського домашнього господарства.
Ось десять простих запитань-відповідей на «щоб що».
1) Здобути якісну освіту? – Немає такого.
2) Сприятливі умови для народження, виховання, навчання дітей, для створення сімейних бізнесів та трудових династій? – Немає таких.
3) Якісна система ліквідації бідності? – Немає такої.
4) Добротна система охорони здоров’я? – Немає такої.
5) Чи ефективна система правового захисту громадянина? – Немає такої.
6) Система забезпечення гідної старості? – Немає такої.
7) Якісна система вирішення суперечок та конфліктів між людьми? – Немає такої.
8) Чи конкурентна юрисдикція для інвесторів? – Немає такої.
9) Надійні національні гроші, розвиток фінансової системи та культури заощадження? – Немає таких.
10) Рівні умови господарювання, щоб не було монополій та дискримінації? – Немає таких.
З одного боку в культурі України яскраво, рельєфно, гучно проходить тема «я – господар, мій дім, моя земля», з іншого – українці щоразу обирають собі депутатів, президентів, міністрів, які ніяк не можуть запровадити Україну навіть у першу сотню країн світу з якості захисту прав власності.
З одного боку, українці за фетиш «соціальна держава» справді жалісливі, солідарні та готові прийти на виручку.
З іншого боку, вони ж категорично проти ліквідації нинішньої державної пенсійної піраміди, за безкоштовність та дотації ЖКП та «соціальних товарів», хоча сам уряд визнає, що 10% багатих отримують державну допомогу більше, ніж 10% найбідніших.
Консервації такого стану української економіки сприяє все ще сильно радянська, одержавлена система освіти, середньої та вищої, перш за все, гуманітарної. Тут домінує шаманізм та грубий матеріалізм. Це коли за гроші, особливі послуги можна придбати дипломи, атестати – практично будь-які «кірочки» та титули. Головне знати правила входу та необхідних людей. Ось тому левова частка українців досі не знає, що таке інфляція і звідки вона береться. Ось тому більшість громадян зі свободою в очах не усвідомлюють ступеня свого рабства чи кріпацтва від Держави. Коли День звільнення від Держави (податки, регуляторка, інфляція, транзакційні витрати) припадає на другу половину жовтня, хіба можна вважати вільною людину, яка 9,5 місяців працює на Левіафана, а лише 2,5 місяці на себе? Ось чому українці терплять один уряд за іншим, обираючи за якістю перформансів та привабливістю мемом, а не суттю економічних програм. Можна навести паралель із шлюбом. Україна-дружина вийшла заміж на одного Уряд-чоловіка. Той бешкетував, пив, гуляв, гроші витрачав праворуч. Після першого розлучення був другий чоловік, але країна-дружина вибирала за тими ж параметрами та ознаками, що й першого. Потім був третій, четвертий. І все те саме. Зациклений шлюбний структуралізм.
2025 року українську економіку тягне на одну дурницю. Її концентрація – невігластво і deep state-а дурощі. Зі здорового глузду ніхто не здуває пил. Рівень економічної свободи – майже нуль. В уряду явно держплановий, чиновницький стиль. У відділі «ринкові реформи» завелася моль. Над місцем, де має бути ринкова конкуренція, зловісно нависає картель. Так, де потрібно бачити людину стимули та мораль, панує економетрична модель. Правові інститути та державні закупівлі перетворилися на бордель. Одиницею успіху стає літій та барель. Законотворча робота – суцільна канитель.
З поданням Уряду податкові органи хочуть повністю ліквідувати банківську таємницю. І це у ситуації, коли монетарна, фінансова політика Уряду практично знищила культуру заощадження. Цікаво, Кабінет Міністрів оцінив вплив такого кроку на динаміку офіційного ВВП, розміру сірої економіки, відтік підприємницького капіталу та схильність мільйонів українців повертатися до країни?
За І півріччя 2025р. темпи економічного зростання України пробили рівень 1% униз. За січень – травень 2025р. державний та гарантований державою борг збільшився на $14,91 млрд. За цей період план з податкових надходжень перевиконано більш ніж на ₴60,8 млрд. (~$1,45 млрд.). Український Левіафан пухне від держвидатків, але Кабінет Міністрів продовжує наполягати на підвищенні податкового навантаження. У 2024р. податкові надходження склали 34,7% ВВП після 32,3% ВВП 2023р. та 34,0% у 2022р. У 2021р. було 33,5% ВВП. За прогнозом МВФ податкові надходження у 2025р. становитимуть 37,3% ВВП, у 2026р. – 37,4% ВВП.
Уряд явно не бентежить той факт, що за січень – квітень 2025р. товарний експорт порівняно з аналогічним періодом 2024р. скоротився на 6,9% при зростанні імпорту на 12,6%, що дефіцит торговельного балансу товарів та послуг у 2025р. буде приголомшливі 22% ВВП. Українських жерців Левіафана не турбує, що дефіцит платіжного балансу України зросте із тривожних 7,2% ВВП у 2024р. до дуже небезпечних 16,5% ВВП 2025р. При цьому МВФ спокійно дає Уряду чергові транші. Рівень ЗВР на початок липня 2025р. становить $44,5 млрд. Курс гривні залишається у режимі ручного управління. Тому, незважаючи на величезні перекоси у балансі товарів та грошей МВФ прогнозує середньорічний курс гривні у 2025р. ₴43,1/$1, 2026р. – ₴46,2/$1, а 2033р. – ₴55,5/$1. Така політика – справжнє роздолля для бенефіціарів ринку державних облігацій. Насамперед тих, хто гарантовано отримує свої відсотки та має доступ до зовнішнього фінансового ринку. Синдикат «VIP-розпорядники та споживачі чужого» ні в чому собі не відмовляють. Їх те, що з погляду економічної науки є дурницею, перетворилося на джерело низькоризикового неринкового збагачення. Щойно – Національний банк грошей додрукує. В Україні обсяг широкої грошової маси у 2023р. збільшився на 23,3%, у 2024р. – на 13,4%, прогнозується приріст 2025р. на 14,4%, у 2026р. – на 13,2%. Це за темпів економічного зростання, які прагнуть нуля, а інфляції – до 20% річних.
Доки українському суспільству можна вішати локшину на вуха, що інфляцію в Україну імпортували, що з нею потрібно боротися ручним регулюванням цін, економіка країни перебуватиме у статусі території для заробляння надприбутків феодалам з її подальшим вивезенням за кордон. Такий проект – це антимодернізм, вульгарний номенклатурно-силовий соціалізм та олігархічний мачизм. Хіба така Україна нам потрібна?
Автор: Ярослав Романчук, президент Міжнародного інституту свободи; сторінка автора у Фейсбук