Прочитав у рукописі збірку Романа Любарського «Бузковий рай», що має два розділи: поетичний і прозовий.
Уже епіграф до поетичного розділу, де йдеться про те, що життя – це міраж, бо щастя в ньому короткочасне, а страждання тривалі, налаштовує на серйозність і філософічність оповіді. Не дивно: більшість творів цього розділу збірки дихають війною.
Поет передчуває: «… за байраками вже гримить».Не називаючи конкретики цієї ситуації, він метафорично пише про жар калин на чорному мармурі, про блакить, що зникла з обрію і про дах, що стогне, потрощений сльозами. Та, власне, конкретика тут і не потрібна, кожен розуміє: війна. Однак, попри таку безнадійну картину, поет вже чує за чорною ніччю спів солов’я.
А поки що «курличе журавлем жура осіння», «…і в чорній хустці йде до церкви мати, і сніг іде, притишуючи жаль». Останній рядок безхитрісний і безневинний, але це той дивний стан, – стан приглушення і пом’якшення, котрий кожен з нас відчував, йдучи по першому снігу, який закриває усе те, що прикро муляло нам очі, вносячи у світ тишу і маскуючи прикрощі. В даному випадку сніг присипає материнський жаль…
У традиційному ключі, (який не приймається новаторами в поезії, бо, мовляв. співано-переспівано), автор гнівно звертається і до винуватців війни, і до світу, що в’яло реагує на безчинства: «Де осиковий кіл для вампіра? Де всесвітнє «ату!» сатані?..»; «…ти зганьбила, суча дівка, рід людський і рідний край: (до Валентини Матвієнко).
Так, він віддає звіт тому факту, що «обертається планета навколо осі «Україна», що якась допомога є, але ж цього недостатньо, бо «… сніг тихесенько спадає на почорнілі плями крові… Іде Різдво… І світ хитає від ненависті до любові». Бо у матері «… під Щастям убили сина…», а вона, всупереч всьому, має вижити: «…картопля в мішку при дорозі на уламку ракети стоїть». Художній прийом ненав’язливий, але сина убили … під Щастям, а мішок – на уламку ракети. Все аж буденно. А тому – трагічно. Через те у поета такий стан, що «…червоно-чорних рим не відчуває червень».
Автор позиціонує себе не тільки як поет-традиціоналіст, але й пробує себе в інших вимірах. Такими є кілька його мініатюр. Такими є і більші твори: «Зашилась зозуля в дуплі дубовому», «Ми живемо в глибині війни», «На кордоні весни» та інші. Аналізувати ці твори – зайве, бо кожен читач при їх прочитанні матиме свої асоціації. (Або не матиме ніяких). Але й тут – війна: усі нитки, наткані парками, пішли на маскувальні сітки. Тож зозулі на гніздо не лишилось нічого. І її яйце вибухнуло Всесвітом навиворіт, а чорну діру латають усі божества. («Зашилась зозуля в дуплі дубовому»). Вам це про щось говорить? Добре. Читайте. А вам – ні? Отже це не для вас. Відкладіть.
Чи як аналізувати (і чи варто) оце:
Ми живемо в глибині війни,
Всередині чорнозему.
Ми грудочки цього ґрунту,
де хисткі коренісплелися у міцні вервечки,
що тягнуться від болю втратдо радості перемоги,
від червоно-чорного гнівудо жовто-блакитної волі.
На вервечках цихвже тисячу літ гойдається колиска – Україна.
Ми так живемо… в глибині.В Україні, яка нині уся –наскрізь – на передовій.
Його або приймати і смакувати разом зі мною і автором отой потяг від болю до перемоги, від гніву до волі, або відсунути і не читати – як на чий смак.
У вірші «На кордоні весни» – і втомлені легені міста, і сутулі сутінки, і жмені променів сонця, і розбурхані вітрами сни прадавніх курганів, але ж знову – ракетний рій і кривавий бій…. І цвинтар, де «Чорт назбирає бісиків. Бог забере янголят…»
Війною пронизано все і навіть спогад про дитинство, про паперовий кораблик, змитий повінню, про маму, що плете дерюжку, про цілушку хліба, бо, раптом:
«А вчора недалеко від міста наші збили ракету С-300.Та знову суне сюди «сарана». Мама – в раю. А у нас – війна…»
Осібно перебуває і його вірш «Пам’яті Гліба Бабіча». Аби збагнути його зміст, треба знати і про того, кому вірш посвятили, і про його стосунки з автором.
В цілому ж автор робить усе, щоб сказати про своє слово: «… у ньому краплі зойк, громів судоми, спів солов’я, життя огроми…».
Проза Романа Любарського здалась мені ближчою його поезії.
Насамперед, у ній все таки вгадується журналіст. Перші його біографічні нариси, – але й не нариси, оповідання – жанрову межу провести важко, дихають ностальгічними спогадами, хоч авторських охів там і нема. Але прослідковується тепла залюбленість у те давноминуле і безповоротне. І ці спогади дуже зримі, що проявляється через дрібну деталізацію оповіді. Видно і чути, що автор це бачить, воно вкарбувалося в його пам’ять. І при цьому збережена ота дитинність… Щоб не бути голослівним.
«У дитинстві я вважав, що він (сад – В.Я.)був тут завжди. Що він невід’ємна частина того прекрасного і затишного світу, який мене тоді оточував. Що він вічно буде дарувати свої солодкі плоди, тінь і прохолоду».(«Сад»). Це майже про мене. Я наївно вважав, що мій сад, моя хата, мої батьки і сусіди – вічні. А ви, хіба, не так само?
Так само він у деталях гарний пейзажист.
«Я міг галопом проскакати через увесь сад і город, туди і назад. А міг довго спостерігати, як всередині смородинового куща смішно розгойдується, а потім починає латати свою хитромудру мережу непоказний сіренький павучок. Або як в кронах яблунь під грою вітру й світлотіні золотиться білий налив». (Там же).
Чи візьміть спогад про поїздку до Львова. Коли чуєш слова літнього львів’янина про пана Романа і про те, що він «хтів», – відразу розумієш: саме так і було і саме так і звучало. (Я досі пригадую львівське: «Пані Стефо! Дайте пану води, най пан сі миє!» Так мене зустріли в готелі Львова в далекому 1970-му)
В згадуваних нарисах пана Романа (гайда за львів’янами!) ви (і не тільки ви) знайдете чимало своєрідного краєзнавства, бо там живі провулок і кладовище, а «і провулка, і кладовища давно нема». А ще там дитяча спостережливість. Особливо це відчутно в нарисові «Піч», де в деталях передано отой процес паління печі і подальшої роботи з перегорілим. Для багатьох сьогодні цей опис – в новинку. А ще автор по-дитячому і досі дивується, а з ким же говорив дід – з ним чи з піччю.
У теплій оповіді про Єву (Вєру, Віру), як по-дитячому він називав свою тітку, є людяний гарний висновок: «Людина, не здатна озиратися назад, сліпне. Сліпне її душа. Здатність повертатися в минуле – це теж шлях до світла мудрості, шлях пізнання істини. Так минуле стає сакральною частиною нашого життя». І далі: «І нині, коли на календарі другий рік війни, коли в місті блекаут, а у вікна сіється холодний дощ, в темряві ночі я відчуваю світло душі моєї Єви».
Оповідання «Джерельна вода» так само насичене ностальгією і деталями. Тут і як відро опускалося у колодязь, і як притримувався відполірований барабан, і як відро пірнає… Дрібниці. Але вони створюють атмосферу. І знову – фотографічні спостереження біля того ж колодязя: «приємно було… спостерігати, як величезний джміль кружляє навколо високого, у сіточках тріщин, дерев’яного ліхтарного стовпа або як рота плямистих “солдатиків” прокладає шлях на сусідній город, над парканом якого гордо підносяться ніжно-рожеві мальви.
Оповідання «Дід» якоюсь мірою є характеристикою того післяреволюційного і воєнного часу. Автор ніби безсторонньо розповідає про діда, котрий і юнаком-дружинником мав захищати завод Ельворті, і в зрілому віці закладати вибухівку (за наказом енкаведистів) під цехи «Червоної зірки», і пізніше, під загрозою розстрілу, працювати на заводі під час війни. Гадаю, не одна людина із тих часів могла розповісти про себе подібне…
Чотири його твори, які я особисто вважаю найсильнішими – це «Меридіани і паралелі», «Ведмеже сало», «Люк» та «Немає місця нелюбам в раю». Їх жанрову приналежність визначати залишу іншим. Перше мені здається новелою, третє і четверте – оповіданнями. А от друге… За обсягом матеріалу – оповідання, за обсягом часу – і на роман придатне.
Новела «Меридіани і паралелі» цікава з точки зори її структури, архітектоніки. Вона переносить нас відразу і в Київ, у якому «нуртує вавілон – оратори, знамена, намети, шоломи, щити, кийки…» (отже відбувається щось вікопомне),і в Хайфу, де «Уїдливо виє сирена. На Хайфу знову летять «касами», (отже і тут своєрідний вивілон), і в Компаніївку, де «Легкою печаллю забарвлено небо… Жовтень перебирає перефарбоване листя і посипає ним пізні квіти в палісадниках». І де автор… чує крик немовляти – власного сина! Отже ж таки вікопомне!
Завершення новели відповідне, пафосне. По-хорошому пафосне. Бо життєствердне:
«Гуркотить і скрипить ескалатор метро…
Натужно й уїдливо виє сирена…
… Дзвінко й переможно кричить немовля…
Пітьма перетворюється на світло».
Себто, у світі споконвічний вавілон, а життя триває.
«Ведмеже сало» – твір, коли й не на документальних матеріалах, то вже точно – історично достовірний. Він про те, як недавня наша державна система перетирала людей. Але й про самих людей, котрі в одній і тій же державі перебувають на різних ступенях людяності: Павло Понеділок, як людина світла, і його кривдники – Максим Обручаєв, сільський голова, та Медвідь, табірний наглядач, як людські покручі.
І цей твір, і наступні, як на мене, мають певну стилістичну особливість: автор не завжди вдається до детального опису тієї чи іншої події і не вважає за потрібне сюжетно подавати всі перипетії життя своїх героїв. Він користується своєрідним прийомом – я б сказав – словесно-змістовних мазків. Як живописець, котрий не завжди виписує кожну деталь. Видно по всьому, що автор, якби він поставив собі за мету написати об’ємніший твір, зміг би цю сюжетну лінію наповнити. Для мене це цікава манера.
Окрім того автор у названих творах, (на відміну від нарисів), безсторонній. Він особисто там відсутній і ніби ніяк не характеризує ситуацію. Але коли така зовнішня безсторонність поєднується із драматичними і трагічними моментами оповіді, створюється пронизливе почуття співпереживання з героєм. Мета досягається без моралізаторства автора.
Оце, про що я щойно сказав, властиве і оповіданням «Люк» (про цинічну зраду) та «Немає місця нелюбам в раю». Останньому – особливо: герой отримує кілька звісток, що перекреслюють його життя. І така творча манера мене кладе на лопатки: душа читача протестує проти описаної несправедливості, але змінити нічого уже не можна. І в цім – весь трагізм (Така манера, до прикладу, притаманна Чингізу Айтматову у романі «Білий теплохід», Михайлу Коцюбинському в оповіданні «П’ятизлотник», Антону Чехову в оповіданні «Іванов», Теодору Драйзеру в романі «Американська трагедія»).
… Почни писати відгук повторно, написав би щось зовсім інше. Залишаю це зробити тим, хто прочитає збірку «Бузковий рай». Вона – частка особистості автора. А дотик до іншої особистості – це завжди цікаво.
Володимир Яремчук, член НСПУ.