“…Після чотирьох дезорієнтуючих тижнів зовнішня політика адміністрації Трампа стала гранично ясною: до біса весь решта світу – як союзників, так і противників, вважає колумніст The Washington Post Юджин Робінсон.
…Кого хвилює, що нова зневажлива позиція США щодо демократичних країн Європи змушує їх почуватися покинутими та вразливими? Кого хвилює, якщо лідери таких країн, як Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія, які після Другої світової війни фактично демілітаризувалися під захисною парасолькою США, вирішать, що тепер вони не мають іншого вибору, окрім як масово переозброюватися? Що, якщо Європа незабаром наїжчиться зброєю, а Росія сприйме це як загрозу?
Кого хвилює, що союзники США стривожені раптовими вимогами щодо території та данини? Трамп ображає Канаду, найнадійнішого свого партнера у війні та світі протягом більш ніж сторіччя, називаючи її «51-м штатом», а прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо – «губернатором». Він загрожує Канаді та Мексиці, найбільшим торговим партнерам, непомірним торговим митом. Невдоволений тим, як управляється Панамський канал, він присягається «повернути його назад».
Трамп обіцяв знову зробити Америку великою, але робить прямо протилежне. Його войовниче випинання грудей робить американську націю меншою, слабкішою, ізольованою і зводить нанівець концепцію американської винятковості… Зовнішня політика Трампа — це політика паперового тигра, а не справжнього…
З тих пір, як у 1948 році було прийнято післявоєнний план Маршалла щодо відновлення Європи, покоління американських лідерів слідували уявленню про Сполучені Штати як про «сяюче місто на пагорбі» («град на пагорбі» — фраза з Нагірної проповіді, американські політики використовують її для декларування ідеї американської винятковості, позначаючи США як.»). Президенти США – від Джона Кеннеді до Рональда Рейгана та Барака Обами – використали цю метафору для опису місця Америки у світі.
У Трампа, очевидно, вужчий погляд на речі. Він відводить Сполученим Штатам роль ще одного цинічного гравця у грі з нульовою сумою. На його думку, щоб США виграли, інші повинні програти.
Це не твердження, а відмова від американського лідерства і запрошення іншим країнам заповнити вакуум, що утворився. І головним бенефіціаром, напевно, стане Китай. Офіційні особи Європейського союзу вже говорять про розширення торгівлі з Пекіном на тлі мит, запроваджених Трампом. Китай витратив роки на розширення свого впливу в Африці і нібито вже запропонував взяти на себе реалізацію зупинених проектів USAID у Непалі, Колумбії та на островах Кука. Група БРІКС розширилася та включає 10 країн. А тим часом міністр оборони США Піт Хегсет витрачає час даремно, замість того, щоб планувати протидію потужності і витонченості китайських збройних сил.
Трамп веде США не до величі, а до капітуляції…”