Валерій Маркус був першим гостем нашого шоу «Люта українізація». Зовсім юним він пішов у АТО і, враховуючи те, що народився у Первомайську, мав напрочуд стійку позицію щодо української – на яку перейшов свідомо.
Він мені дуже імпонував до моменту, коли як головний сержант 47-ї ОМБр «Маґура» в червні 2023-го зробив усміхнені селфі з Зеленським у його кабінеті. Головою я, звісно, розумію, що військовий не може не піти на зустріч з верховним головнокомандувачем, якщо той запрошує.
Крім того, бачимо, що ті підрозділи, які «дружать» з президентом чи не критикують його – мають сучасну зброю і забезпечені усім. «Критики» ж опиняються в найгарячіших боях і тільки публічність допомагає їм закривати найнагальніші потреби, щоб хоч якось боротися, виживати, і навіть не мріяти про якісь більш-менш людські умови без допомоги благодійників.
Але нічого не можу з собою вдіяти, фото будь-кого, хто мені подобається, з президентом досі має для мене неприємний післясмак.
Видно, в Офісі президента Валерія все ж зурочили, бо два тижні потому в нього, успішного й ефективного в рекрутингу та зброрі коштів, трапився великий конфлікт з керівництвом, і він попросив понизити його у військовій посаді. Й зник з усіх соцмереж на 1,5 року.
Сьогодні він повернувся одразу з чотирма довжелезними відео, про свою армійську історію й те, що система потребує змін. Я знайшла час на перше. Й бачу, що моя бульбашка поділася на три частини: тих, хто підтримує Валерія; категорично незгодних і тих, хто вважає його позицію суб’єктивною, а розголос несвоєчасним.
Я не компетентна в жодних армійських питаннях, крім збору коштів і певної психологічної підтримки військових, з якими багато спілкуюся. У численних листуваннях вони розповідають про дві величезні проблеми: радянську не людиноцентричну й бюрократичну систему (про це саме оповідає Валерій) й те, що зараз армія – це квиток в один кінець. З неї неможливо звільнитися, якщо ти живий чи не втратив якусь кінцівку. Навіть ув’язнені мають чіткі терміни утримання під вартою й знають, скільки ще треба протриматися, а ті, хто боронить країну, почуваються у безвиході, не мають перепочинку й втрачають родини (про здоров’я і кар’єри вже й не йдеться).
Все решта я не можу оцінити, тому поділюся тим, на чому розуміюся. Кількома цитатами статті Валерія Маркуса для нашої з Антіном книжки «Як перейти на українську», яку ми видали за три місяці до початку великої війни.
«Війна, яку ми сьогодні ведемо, не так за землю, як за думки людей, за їхні душі. Це війна майбутнього та минулого, в яке нас хочуть затягти. Війна розвитку, якого хочуть нас позбавити зі стагнацією. Ми можемо закінчити війну за землі, усе повернути, але якщо ми не припинимо русифікацію, то це насправді буде поразкою. Паразиту потрібна не земля, а душа.»
«Сьогодні мода в Україні на російську — те саме, якби в чорношкірих у США сьогодні було б модно носити кайдани на руках і ногах. Російська в Україні — це наслідок трьохсотрічної окупації. Коли я це зрозумів, стало соромно. І цей сором був стимулом, який мене підтримував на шляху українізації. Переходити повністю й одразу було важко. Якби не було внутрішнього переконання, припинив би ще наприкінці першого тижня. Але задля душевного спокою у мене не було вибору. Нам необхідно максимально віддалитися від тієї культури, яка воює з нами вже більш як триста років.»
«Українська мова не зробить погану людину кращою, але всі, хто перейде, обов’язково зроблять свій невеликий внесок в майбутнє. Сьогодні мова має набагато суттєвіші силу і вплив на ситуацію, аніж летальна зброя.»
Хай там як, а той, хто обрав для себе шлях воїна, хто публічно декларує важливість українізації мовної та ментальної заслуговує на повагу й має право на суб’єнтивні судження та власні помилки.
PS В коментарях залишу посилання на наше шоу “Люта українізація”. Там Валерій Маркус такий, яким бачили його ми.
Єлизавета Бєльська та Антін Мухарський в мережі ФБ