Вся Росія з нетерпінням чекає прем’єри нового сатиричного серіалу, де актор Дюжев грає Байдена, який інкогніто прилетів до Росії, аби дізнатися, чому не працюють санкції, загубив документи, подружився з місцевим ватником, влаштувався у школі вчителем англійської мови та взагалі багато що зрозумів. Але значно більшої уваги, на наш погляд, заслуговує геть інший серіал – в якому актор Безруков, заздрячи Дюжеву, зіграв самого Володимира Зеленського…
Як нескладно здогадатися, сюжет цього серіалу (він називається «Світло в очах», – очевидне відсилання до одного з фільмів про Джеймса Бонда «Іскри з очей») зеркалить конкурента. Хибний Володимир Зеленський у виконанні загримованого Безрукова прямує до Франції на таємні перемовини з підприємцем Дуровим, щоб дізнатися в нього, як захистити від Путіна сервіс «Дія», губить документи, знайомиться з українським ватником, але влаштуватися у школі вчителем не може, бо він вже грав його у серіалі «Слуга народу», після чого все зайшло надто далеко…
Пропонуємо до уваги читачів сценарій серіалу «Світло в очах» (зі скороченнями).
«Вправно загримований лже-президент Зеленський у виконанні Безрукова пізно вночі таємно зустрічається з російським підприємцем Дуровим у паризькій підворотні.
– Дівчата, діти, кіт у валенку, пересадка органів? – пропонує Дуров, злодійкувато озираючись.
– Ні! – різко відповідає лже-Зеленський. – Тільки не кокаїн. Мені б з приводу «Дії» поцікавитися…
Дуров саркастично посміхається, звіряється з «телеграмом», відкриває закладку за сміттєвим баком і дістає звідти банку кокаїну.
– Ось, – говорить Дуров. – Нюхни. Без цього розмова в нас далі не піде. Врешті решт, піська ти дрочена чи піка точена?
Зачеплений за живе споконвічним російським запитанням, лже-Зеленський рішуче нюхає кокаїн. В його очах спалахує вогонь, він почувається найвеличнішим лідером вільного світу, Наполеоном, і лже-дружина його щоразу вражає Америку модним аутфітом, і сам він вражає, і весь світ обертається навколо нього, і він падає на брудну паризьку мостову, а коли приходить до тями, виявляється, що його кишені спустошені, гроші та документи зникли, а навколо юрбляться місцеві клошари, намагаючись стягнути з нього дорогі тактичні кросівки з оксамитовими стельками.
– Іменем господа нашого і особисто патріарха Кирила – геть, потвори нерусські! – гримить раптом у підворотні розкотистий бас, і клошари в паніці тікають. До лежачого на спині лже-Зеленського підходить лисий бородатий гігант – народний депутат України Артем Дмитрук, і допомагає йому підвестися.
– Ти що, бороду в чорний колір пофарбував? – розгублено питає лже-Зеленський.
– Ну я ж типу в бігах, – сміється Дмитрук. – Давай додому проведу, а то тут і в дупу трахнути можуть, Європа ж.
– Але як я кордон перейду, у мене документи вкрали, – розводить руками лже-Зеленський.
– Як усі нормальні люди переходять, так і ти перейдеш, – каже Дмитрук.
***
– Привіт! Ганьба ухилянтам, – говорить Дмитрук прикордоннику на переході з Молдовою. – Ухилянта на гілляку.
– Ухилянти – підори, – відповідає прикордонник. – Смерть ухилянтам.
– Хто не скаче – ухилянт! – підсумовує Дмитрук. – Цей малий зі мною.
– Еге ж, – говорить прикордонник, позіхаючи.
Дмитрук та лже-Зеленський проходять на територію України і прямують до Києва.
***
Вночі у столиці України так тихо, що чути, як Порошенко робить свої брудні справи просто у комендантську годину. Будівля Офісу президента занурена у непроглядну темряву, лише спалахує неоном вікно у переговорній кімнаті. У світлі цих спалахів бовваніє одинока вівця, що стоїть біля будівлі. Вигляд у неї досить спрацьований.
– Привіт, сама тут відпочиваєш? – грайливо запитує лже-Зеленський, пробуючи підійти до вівці, але Дмитрук різко хапає його за рукав тактичної футболки і тягне назад.
– З глузду з’їхав! – шипить Дмитрук. – Це ж вівця Татарова. Він на неї чеченців ловить.
– Чеченців? – нажахано перепитує лже-Зеленський. – Тут?!
– Та тут ними все роїться, – каже Дмитрук. – Багато хто, звісно, знає, що це не проста вівця, але завжди знаходиться якийсь зальотний дурень… Тільки прилаштується – а Татаров його тиць!
– Що тиць? – зіщулившись, питає лже-Зеленський.
– Дуже страшна людина цей Татаров, ось що, – каже Дмитрук і зненацька стрімко блідніє: – Трясця, я ж пофарбував бороду у чорний колір! Треба терміново…
Із темряви з’являється непоказна квола фігура і хижою ходою підходить до Дмитрука.
– Салям, брат, – говорить фігура. – Вівцю не бажаєш?
– Са… са… са… – Дмитрук, заїкаючись, точиться назад. – Не… не… не…
Довгий кривий ніж Татарова безшумно розрізає йому горлянку від вуха до вуха. Дмитрук пускає бульки і падає на тротуар.
– Він же був не чеченець, – з докором каже лже-Зеленський.
– Та як же ж не чеченець, якщо чеченець, – роздратовано говорить Татаров, не впізнаючи лже-президента у темряві. – Я їх вже стільки перерізав. Оно дивись борода яка чорна. Ти, до речі, сам не з чеченців будеш, брат? Вівцю не бажаєш?
– Ніт! – репетує лже-Зеленський. – Поліція!
До будівлі Офісу, блимаючи мигавками, і справді під’їздить поліцейський автомобіль. Всередині його бумкає якийсь тупий гоа-транс. Татаров розчиняється у пітьмі. З автомобіля виходить радник ОП Сергій Лещенко, розраховується з поліцією і, пританцьовуючи, прямує до дверей Офісу.
– А ти ще звідки у комендантську годину, танцюрист всратий? – неприязно запитує у нього лже-Зеленський.
– Як звідки, з танців, звичайно, ти, смердючий порохоскот, – пихато відповідає Лещенко, наступної миті впізнає лже-Зеленського і падає перед ним на коліна. – О господи дух святий милий, Володимир Великий! Пробачте, не впізнав! Та й чи міг я сподіватися, що цією глупою ніччю мені випаде щастя побачити самого…
Лже-Зеленський машинально обертається, бажаючи впевнитися, чи ззаду не підійшов, бува, зірковий актор «95 кварталу» Великий, і зненацька відчуває, що хтось тільки що палко поцілував його у сідниці.
– Ти чого?! – зойкає він, прожогом обертаючись до Лещенка. По обличчю Лещенка течуть розчулені сльози.
– Я нічого, – мовить Лещенко, витираючи очі хусточкою з патріотичним візерунком. – Просто щось до ока потрапило…
Збентежений та розчулений лже-Зеленський квапливо прямує до Офісу президента та зустрічає у дверях Єрмака.
– Ех, Вово, Вово! – докірливо качає головою Єрмак. – Знову не питаючись на вулицю ходив? А коли б чеченці? А коли б із ножами?! Хіба ти не знаєш, яке важливе є твоє потужне життя для мене і для всього прогресивного людства?
– Та годі тобі, Андрію, – зашарівшись, каже лже-Зеленський. – Всього разочок-то вийшов.
– І це в той час, коли я цілодобово, 24 на 7, виконую всі твої потужні бажання… – зітхає Єрмак і розводить руками. – Втім, хто я такий, щоб тобі докоряти? Простий менеджер…
– І зовсім не простий, – терзаючись докорами сумління, говорить лже-Зеленський. – І зовсім навіть не…
– Простий, простий, – ображено говорить Ермак. – Досить, проїхали. Скажи краще, де П’ятий саміт миру проводити будемо?
– Ну, не знаю, – розгублено говорить лже-Зеленський.
– Що ж, в Стамбулі так в Стамбулі, – киває Єрмак. – Добре, Вово, йди до себе, я зараз наздожену, прихоплю деякі потужні документи. Не забувай, у тебе завтра важлива прес-конференція!
Лже-Зеленський не знає точно, куди йому йти, тому йде на неонові спалахи, відчиняє у темряві якісь двері та потрапляє у «Центр дії Президента». Посеред приміщення стоїть великий штабний стіл, на якому читають мапу генерал Сирський та справжній Зеленський.
– Думаю, – говорить Сирський, – тут потрібно…
– Не потрібно, – говорить Зеленський.
– А що, якщо…
– Не варто.
– Зрозуміло. А може, потрібно…
– А оце спробуйте! – задоволено каже Зеленський. – Дивіться, ось тут під Рязанню отак, потім сюди бац, і Калуга вважай все, і ви бачите, який тоді відкривається потужний оперативний простір?
– Геніально! – вигукує Сирський.
Лже-Зеленський шмигає носом, і Зеленський обертається. Із-під брів він мече іскри, він прекрасний, він ночі тьма, він сонце ясне, він весь – гроза і божий гнів. Самозванець втрачає дар мови від захоплення масштабом цієї великої особистості.
– Вибачте, я тут потужно занятий, – ввічливо говорить Зеленський. – Що у вас, добродію?
– Не ходіть надвір, Володимире! – неочікувано для себе вигукує лже-Зеленський. – Не ходіть! Там чеченці!
– Чеченці, – з докором каже Зеленський, – це дружній нам народ, який веде запеклу боротьбу з режимами Путіна і Кадирова на нашому боці. Те, що ви кажете, – образливо, зрозумійте вже нарешті. Ви ж насправді хотіли сказати «кадирівці», чи не так?
– Ну… – мимрить лже-Зеленський. – Ну…
– Я розумію, – зітхає Зеленський. – Це треба мати світло в очах, щоб побачити, що вам говорять.
– Мати світло в очах… – шепоче лже-Зеленський. – Як же це прекрасно сказано! Ніколи не чув нічого кращого. Можна я теж буду так потужно говорити?
– Можна, – киває Зеленський. – До речі, ви дивно схожі на мене, принаймні ззовні, просто двійник. Треба якось використати цю потужну обставину на користь держави, дайте-но подумати… Придумав! У мене є для вас робота!
– Не знаю, чи зможу я, чи гідний… – мнеться лже-Зеленський.
– У нас всі або воюють, або працюють, – відрізає Зеленський. – Завтра у мене буде важлива прес-конференція, але мені катастрофічно бракує часу, я розробляю чергову потужну воєнну операцію, у мене війна, мені ніколи, розумієте?.. Так що сходіть на цю пресуху замість мене. Хлопець ви непоганий, гарний, не хвилюйтеся, просто будьте собою, і все буде потужно. Ви згодні?
– Звичайно! – палко вигукує лже-Зеленський. – Ось побачите, я вас не підведу!
…І він не підвів».