Колись білоруський письменник Алесь Адамович ввів вислів «селянська Атлантида». Цей вислів завжди згадується, коли, бува, їдучи автомобілем, звернеш з траси і проїдеш до «далеких сіл»…
Колись незабутній Іван Григурко, мій університетський товариш, написав і надрукував роман «Далекі села» – це назва викликає у мене щемкі спогади про певний період у моєму житті, коли я, вчителюючи на Одещині, надивився на ті далекі села – добре бачив як утворювалася, «йшла під воду» та селянська Атлантида.
Надзвичайно чутливою до процесу обезлюднення села є Ліна Костенко –поетеса, здавалося б, виразно урбаністична. Не втримався, проінтерпретував одну із її поезій.
ЗАТІНОК, СУТІНОК, ДЕНЬ ЗОЛОТИЙ.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…
А ОСЬ І АНАЛІЗ ЦІЄЇ ПОЕЗІЇ. Можливо, хтось зацікавить ним – перегляне…
Поезія «Затінок, сутінок, день золотий…» є одним із шедеврів Ліни Костенко. І, як кожний шедевральний твір, його можна постійно перечитувати, відкриваючи в ньому все нові смислові глибини.
Поезія пройнята щемким і для багатьох болючим мотивом покинутості, який викликаний сумними українськими реаліями другої половини ХХ століття, коли відбувалося стрімке обезлюднення села. У цього процесу були цілком об’єктивні причини: індустріалізація спричиняла активний відтік сільського населення, особливо молоді, у міста. Ліна Костенко, як засвідчує один із її «летючих катренів», сприймала це демографічне явище як драматичне, загрозливе для нації – втрата села означала послаблення етнічної пам’яті, мови, а, значить, і національної сутності:
Душа здригнеться і в астралі
Де ж те як писанка село?
В майбутнє підуть магістралі
а України наче й не було?!
Образ покинутої оселі зустрічається у поетичних, прозових та публіцистичних текстах багатьох авторів. У Ліни Костенко він у смисловому плані є нюансові витонченим. Це не той легкий сум, викликаний відчуттям безповоротної проминущості часу, не та щемка естетична емоція, котра в японській поезії іменується та високо поціновується як «вабі» – ні, тут вона виражає візуально активізовану пам’ять про життя селянської родини, що проминуло в цій оселі.
Щемка поетична емоція породжується філігранно витонченими формозмістовими прийомами. З метою зрозуміти їх функціональність, тобто сам процес породження художніх смислів, пригляньмося до них уважніше.
У чому полягає функціональність першого рядка «Затінок, сутінок, день золотий»? Як змістоформовий прийом він створює візуально-чуттєву атмосферу літнього надвечір’я. Як завжди у Ліни Костенко кожне слово є значущим, що надає поетичному висловлюванню особливої змістової щільності. Сонце заходить – звідси і згущення тіней («затінок, сутінок»), і особливий золотистий колір, котрий надає літній природі сонце, що опускається на горизонті. Захід сонця, так само як і схід сонця, є найбільш енергетичними миттєвостями дня. Це час, який сприяє роздуму: «Вечірнє сонце, дякую за день!» – саме так починається інша поезія Ліни Костенко. Перший рядок – як звук камертону, що задає тональність усьому твору, як коротка увертюра, що визначає подальший процес зарядження читача художнім смислом. Поетеса немовби підготувала нас не так до роздумів, як до сконцентрованого переживання настрою покинутості, на створення якого «працюватиме» увесь подальший розвиток поетичного тексту.
Другий рядок «Плачуть і моляться білі троянди» створює зоровий образ полісадника біля хати, в якому ще продовжують квітнути колись висаджені квіти. Символіка «білих троянд» дуже багата, і, сказати б, позитивна. Це і краса, і досконалість, і чистота, і радість, і мудрість, і спокій… – тобто все, що характеризує повноцінність життя. Проте ця повноцінність зруйнована, настільки грубо порушена, що набула драматичності – білі троянди «плачуть і моляться». Кожний з двох перших рядків посилає смисловий імпульс, у них унісонне звучання, що обумовлює їх синергетичну взаємодію.
А далі лірична героїня владно заряджає реципієнта своїми візіями: їй уявляється, що в хаті хтось живе – таким чином створюється ситуація з дещо містичним присмаком, у якого є своя енергетика:
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Проте це всього-на-всього візія, уявлення, внутрішньозорове бачення. Поетеса немовби спеціально створює ілюзію присутності когось у цій покинутій хаті, показує того когось у позі виразного очікування («чолом припаде[…] до одвірка»). Вона на якусь мить оживляє хату, щоб після цього запитати: «Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?», загостривши таким чином за законом контрастності враження покинутості.
А далі – рефлексії, викликані цим гнітючим відчуттям:
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!
Рефлексії глибокі, точніше, глибинні, аж до відключення від сьогодення, занурення у кореневі глибини свого етнічного походження, що дає відчуття власної генної сутності. І на тлі цієї тиші, у якій відбувається це медитативне занурення у пам’ять свого роду, ледь чути дзижчання бджоли, теж одинокої у своєму печальному танці.
Після цього – повернення до реалій, виразних своєю вельми знаковою предметністю: забиті вікна, висячий замок, «ржава сережка над кігтиком клямки», білий причілок, оббитий сльотою. Ці скупі змістоформові деталі є надзвичайно потужними у смислотворчому плані. Вони бездоганно точні у своїй знаковій візуальності і від того максимально асоціативні.
А далі – знову містичний момент, породжений асоціативно збудливою та чутливою уявою поетеси:
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Що ж – «чудний народ – художники й поети, / усе їм сниться те, чого нема». Завдяки цим здатностям творити візії, вони, митці, «художники й поети», відтворюють проминулий час – зберігають пам’ять. І в цьому – їх місія.
Пуант твору, як завжди у Ліни Костенко, згущений у смисловому плані:
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…
Розкодування цих рядків потребує від реципієнта серйозної напруги емоціонального інтелекту, котрий, як відомо, вибудовується на здатності розуміти інших. Якщо спроможемося емоційно відчуємо той «спогад криниці і спогад вікна, спогад стежини і дикої груші…», то нам відкриється смислова згущеність цього пуанту.Водночас піднімемося до розуміння, чому цей спогад є нашою біллю та виною, а іноді й бальзамом «на занедбані душі».
Григорій Клочек