1 квітня виповнюється 215 років від дня народження Миколи Гоголя. Так сталося, що цей наш видатний земляк не тільки писав російською мовою, а й суттєво потіснив на їхньому парнасі Пушкіна, який для московитів і “солнце русской поэзии”, і практично “все”. Сам Ф.Достоєвський зізнався, що всі вони вийшли з Гоголевої “Шинелі”, маючи на увазі і себе, і Л.Толстого, й інших своїх сучасниників-письменників.
Все це стало підставою для багатьох наших “великих патріотів” для того, щоб оголосити Гоголя колаборантом і викинути з українського культурного простору, а надто на тлі того, що письменник на догоду Миколі І переробив свого уславленого “Тараса Бульбу”, зробивши там певний реверанс у бік російського імператора і, перебуваючи в Італії у дуже скрутному матеріальному становищі, взяв від нього ті кляті червінці.
А тому, щоб трохи захистити письменника від цих безкомпромісних “патріотів”, нагадаю, що левова частка Гоголевих творів пронизана українськими мотивами, що правду про українське козацтво світ уперше дізнався саме з російськомовних повістей цього великого митця. До цього українське козацтво в польській і російській літературі зображувалось як ватаги розбійників-антидержавників.
А ще хочу звернуся за допомогою до Тараса Шевченка, якого наші “великі патріоти” поки що не осмілюються зачислити в колаборонти, хоча митець і створив близько 20 повістей (половина з них загубилася, на жаль), перший варіант “Назара Стодолі” (теж не дійшов до нас), незакінчену п’єсу “Нікіта Гайдай” та ще кілька художніх творів московською мовою. Не забуваймо і про те, що щоденник і низка листів Кобзаря теж написані ворожою російською. Так от (нагадую для тих, хто забув) Тарас присвятив своєму геніальному земляку поезію “Гоголю” (1844), де називає його великим другом і братом й зауважує, що вони разом роблять одну велику справу, хоча й використовують різні художні форми й засоби (“Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже”). А в листі до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 р. (теж, до речі, московською мовою, хоча княжна точно знала й українську) він дуже схвально відзивається про “Мертві душі” і самого автора. “Случайно как-то зашла речь у меня с вами о “Мертвых душах”, — зауважує поет, — и ви отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением. <…> Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании! Я в восторге, что вы поняли истинно христианскую цель его! да! Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям”.
Що нам, таким безкомпромісним, робити з цим Шевченковим спадком? Невже помилявся наш великий Пророк, а нам тепер видніше? Ми ж після 1991 р. стали такі свідомі. Щоправда, не відразу і далеко не всі. Я чомусь упевнений, що якби не знати, що ті слова в листі до Рєпніної написав Шевченко, то дісталося б за них тепер автору. Не будемо робити жодної поправки ні на добу, ні обставини, ні оточення? Клеймити так клеймити… А за що, завжди можна знайти.
А куди записати Г.Квітку-Основ’яненка, який більшу частину своїх творів написав клятою московською мовою і виправдовував у цілому кріпацтво (хіба що тільки треба його трохи вдосконалити, на думку письменника)? Перечитаймо уважно нашу улюблену комедію “Сватання на Гончарівці”. А не москва принесла нам те рабство? А чи не високопоставлені російські чиновники, на думку Квітки, уособлюють в собі вищу справедливість (“Козир-дівка”, “Шельменко — волостной писарь”).
Та й П. Гулак-Артемовський був не надто “свідомим” у цьому плані, і Є.Гребінка. Усіх їх на смітник історії? А з чим і з ким залишимось? Рашка все підбире (та й давно підбирає) і що в нас погано лежить, і що просто не заховали вчасно, навіть не сумнівайтеся.
Мені чомусь здається, що нам самим треба частіше у дзеркало дивитися, а надто в те минуле, коли ми жили в радянську добу, а потім уже намагатися судити своїх попередників. Бо в радянські часи у переважної більшості нас був отой самий совковий менталітет, а відтак, виходить, що нас чи не всіх гамузом треба тепер записувати в колаборанти. Це якщо самих себе тодішніх судити тепер з висоти нашого часу, притому так же безкомпромісно, як дехто це робить щодо Гоголя.
Нам завжди варто пам’ятати прописну істину: і літературних героїв, і їхніх авторів потрібно судити не стільки з висоти нашої доби, скільки в контексті тієї епохи і за законами того часу, коли вони жили. Інакше наламаємо дров…
Анатолій Новиков,
доктор філології, професор