Ще у 80-х роках ХІХ століття Єлисаветград не претендував на лаври промислового осередку. Це було, швидше, провінційне містечко, ніж місто. Тамтешній уродженець Борис Лінцер подався свого часу шукати щастя в чужих краях. Пізніше згадував: «Я прибыл в 1898 г. из Харькова на свою родину в г. Елисаветград. За время моего десятилетнего отсутствия многое в нем изменилось. Из ремесленно-кустарнического городка, каким был Елисаветград, он стал промышленным городом. Рядом с прежними мелкими кустарными мастерскими выросли крупные заводы и мельницы. Особенно развился завод сельскохозяйственных машин Эльворти, на котором раньше работало около 1000 человек, а в 1898 г. уже свыше 2000. Не менее значительные успехи сделало мукомольное производство. Прежде слабое, оно к концу 90-х г. г. насчитывало уже 9 паровых мельниц с крупным производством огромного количества экспортной муки. Наряду с этим развивалась и торговля, особенно мануфактурой. В общем к концу 90 -х годов Елисаветград стал промышленным городом с 5000-м пролетариатом, стонавшим от тяжелой эксплуатации нарождавшейся буржуазии. Почва для революционной работы в Елисаветграде была, таким образом, большая. По прибытии в Елисаветград я застал разгромленную организацию РСДРП, которая незадолго до провала наладила свою работу среди городских рабочих». Піонерами-марксистами тут стали одесити. Наприклад, Ц. X. Даргольц, що заклав основу кількох робітничих гуртків, для чого влаштувався на один з великих млинів. Однак робота не заладилась, бо його арештували жандарми, котрі «вели» неблагонадійного ще за одеськими справами.
Сам фігурант розповідав: «Скрывшись из под надзора полиции, я, приехав в Елисаветград, поступаю столяром на мельницу. В городе работают на полном ходу заводы земледельческих орудий и машин Яскульских, Эльворти, несколько мельниц и ряд фабрик. Социал-демократических организаций никаких не было. Были осколки кружков библейского братства – отрывки толстовцев. Завязав сношения с рабочими – соляром Л. Каменецким[61]), его сестрой портнихой Маней, чертежником завода Яскульских соучеником по училищу Лешинским и другими. Нам удалось создать маленькую группу, которая постепенно расширялась и во время общего южно-русского провала 10 марта также пострадала. Все арестованные были свезены в Одессу.
Работать долго в Елисаветграде мне не удалось. Жандармы разнюхали через известного провокатора Гандлера, будущего члена нашей группы, с которым мы уже имели сношения, о моем пребывании в Елисаветграде. Жандармы явились ко мне ночью. Я до того был утомлен от тяжелой физической работы от строгания с руки дуба, что совершенно не слышал ни стуков, ни того, что они сломали дверь. Окруживши меня спящего, они долго толкали меня. Открыв глаза, я был поражен огромной сворой жандармов и полицейских. Меня арестовали по телеграфному распоряжению одесской жандармерии, с предписанием немедленной доставки в Одессу. Просидев некоторое время в елисаветградской тюрьме…мне впервые воочию пришлось почувствовать, и очень остро, полнейшее унижение всякого человеческого достоинства со стороны начальства, начиная с заикающегося верзилы елисаветградского помпадура, полицеймейстера Добровольского, злобно разбрасывающего свою слюну от бешенства, не представлявшего себе, как это я, жид, «осмелился приехать в его город бунтовать рабочих».
Даргольца замінив інший земляк – товаріщ Грінштейн. Цьому вдалося створити значну групу із заводських робітників та деяких інтелігентів – Л. Лещинського, Ю. Гройсмана та інших. Розгорнулися інтенсивні заняття, головним чином, в робітничих гуртках, де активними пропагандистами на заводах виступали Льова Каменецький (столяр), Нудельман, Файнлейб, Вельтер, Гопнер, Краснобродський, Мільман, Даревський, М. Таратута, Ліхтман, Маня Каменецька (швея). Вона часто «вела уроки» у себя на квартирі. Крім важких поліційних умов, характерних для провінційних міст, учасники, бувало, грішили нехіттю до конспірації або й прямим провокаторством.
Лінцер згадував: «И вот в самый разгар работы один из привлеченных рабочих завода Яскульского – некий К. Кедрус (слесарь), довольно аккуратно посещавший кружковые занятия и, следовательно, знавший всех активных работников, неизвестно по какой причине, добровольно или недобровольно, донес обо всем охранному отделению. В результате, по его указанию были арестованы следующие рабочие: Л. Каменецкий, М. Каменецкая, М. Нудельман, Б. Гринштейн (оба из Одессы), С. Файнлейб, А. Вельтер, С. Гопнер, Ис. Краснобродский, А. Мильман, В. Деревский, Л. Левицкий, Ю. Гройсман, А. Гройсман, А. Таратута и Лехтман. Этим провалом закончился первый период работы РСДРП в г. Елисаветграде (1897-98)».
Характерно, що найкрупніше в місті підприємство – завод братів Ельворті (понад 2000 працівників) – у той період майже не дало революціонерів-робочих. Агітатори, звісно, проникали лише на дрібніші заводи, як, приміром, Бургардта, Шкловського, Антона Гольча, Яскульського, Кличка, Кеслера і т.п. з кількістю зайнятих від 100 до 500 осіб, але Ельворті стояп неприступною скелею. На малих шарашках умови праці були тяжчі, а оплата нижча, ніж у Ельворті.
Завод англійців із новітнім обладнанням, широкою механізацією, прогресивною технологією і тарифною сіткою, обсяги виробництва, доходи і відповідний соціальний пакет, викликали люту заздрість місцевих, як пролетарів, так і буржуїнів.
Борис Лінцер підкреслював удатність флагмана:«Успехи Эльворти были колоссальны: машины, особенно сеялки, молотилки и т. п., получили большое распространение по всему югу и Сибири, благодаря чему доходы Эльворти достигли огромных размеров. В связи с этим Эльворти ввел сравнФительно повышенную оплату и лучшие условия труда, конечно, не из добрых чувств к рабочим, а для того, чтобы закабалить их еще более не только материально, но и духовно; чтобы окончательно приручить рабочих к заводу, Эльворти построил целый городок вокруг своего завода. Домики с палисадниками и проч. раздавались рабочим на условиях выплаты на десятки лет».
Ясна річ, що за таких умов проникнення революційних ідей в робітниче середовище цього заводу було неможливим. Вплив його на життя міста теж не підлягав сумніву. Підприємство ковтало значну масу опущеної сільської та міської бідноти, але, з іншого боку, оживляло купу нових супутних виробництв, необхідних для росту основного.
Штат Ельворті вважався «аристократією пролетаріату» і всіляко підтримував таке реноме серед населення. Одночасно за ельвортівцями плелась досить сумнівна слава. У російсько-японську війну 1904 року тут пишно розцвів крайній російський великодержавний шовінізм. Цим вмить скористалися реакційні елементи під орудою попівської кліки і «гебельси» самодержця всеросійського ідеологічно заволоділи умами робочих заводу, зробивши сліпим знаряддям своєї тупої політики. Аби тримати ельвортівців в ідейних шорах, монархісти практикували на заводі молебні, часто ні в тин, ні в ворота, з балаканиною про «духовниє скрєпи», «борьбу с крамолой і жідамі» тощо. А «святая Єлісавєта» в лиці міських голів Пашутіна, Макєєва, Іванова і – куди ж діватись – Ельворті, гордо тримала в одній руці «Євангеліє», а в іншій «Капітал».
Сьогодні у російських федерастів така ж ситуація. Ось тільки війна російсько-українська…