Article information
- Author,Сергій Горяшко, Єлизавета Фохт, Софія Самохіна
- Role,BBC
- 1 година тому
Чому дипломатії не вдалося зупинити російське вторгнення в Україну й запобігти обвалу відноси Заходу і Росії? Одна з причин — дії російського МЗС. Роками дипломати втрачали авторитет усередині системи влади, намагаючись догодити Кремлю.
У підсумку вони перетворилися на пропагандистів і “роботів”, не здатних впливати на позицію Володимира Путіна. Той же поступово переконався: груба сила й ультиматуми працюють краще, ніж дипломатичне спілкування за столом переговорів.
ВВС розповідає, як розвивався цей бік кризи та чи можна відновити зруйновані війною зв’язки Росії із західним світом.
“Роботи з папірцями”
Головна експертка Держдепу з Росії Вікторія Нуланд сиділа в кабінеті у хмарочосі на Смоленській площі в Москві. Закінчувалась її півторагодинна зустріч із заступником міністра Сергієм Рябковим.
Їх пов’язувало багаторічне знайомство, Нуланд звикла до “людського спілкування” з ним. Чиновниця не розуміла, чому цього разу вона слухає “робота”, лише зовні схожого на російського колегу. Рябков, не відриваючись від папірця, зачитував офіційну позицію Москви.
Виходячи з будівлі, Нуланд сказала журналістам лише кілька слів: переговори були продуктивні, приємно знову відвідати Росію. Рябков назвав діалог корисним, але зауважив, що великого прогресу досягти не вдалося: “Не можна виключати, що можливі подальші загострення. Про що ми американським колегам сказали прямо”.
Його поведінка на тій зустрічі 12 жовтня 2021 року шокувала Нуланд, розповідають двоє співрозмовників ВВС, які чули про це від неї самої. Рябкова і заступника міністра оборони Олександра Фоміна, який був у кімнаті, вона описала як “роботів з папірцями”; ті ніби “вели розмову заради людей, яких не було в кімнаті”.
Україну тоді ще не обговорювали, говорили про роботу дипмісій Росії в США та США в Росії, гуманітарну кризу в Афганістані та кризу у відносинах Москви й Вашингтона. Влітку того року лідери країн — Володимир Путін і Джо Байден розпочали у Женеві переговори щодо стратегічної стабільності. Про те, що Росія готує вторгнення в Україну, США заявлять за кілька тижнів, а до Москви вирушить вже директор ЦРУ Білл Бернс.
Сергій Рябков і Вікторія Нуланд присвятили свої дипломатичні кар’єри відносинам Росії й США. Рябков починав з посольства в Канаді, шість років прожив у Сполучених Штатах, змінивши кілька високих посад у російському диппредставництві. До заступника міністра закордонних справ дослужився 2008-го і відтоді займався відносинами з Вашингтоном — американцям він запам’ятався як практичний і спокійний перемовник. Діалог з ним був можливий, навіть коли порозуміння між країнами почало погіршуватись.
Нуланд ще з 1980-х спеціалізувалася в Держдепі на СРСР, а потім після розвалу Радянського Союзу — на Росії. За останні 40 років вона встигла з’їздити вожатою у дитячий табір (в українській радянській) Одесі, пів року прожити з радянськими моряками на рибальському судні на Далекому Сході та змінити понад десять дипломатичних посад. До Москви вона приїхала як заступниця держсекретаря США з політичних питань (це третя за важливістю посада у Держдепі).
Сам її візит у жовтні 2021 року став предметом дипломатичного торгу. Ще у 2019 році вона потрапила до російського “чорного списку”. Пустити американку в країну Москва погодилась лише коли США після кількарічних відмов дали візу заступнику директора департаменту з питань нерозповсюдження та контролю над озброєннями МЗС Костянтину Воронцову. Його навесні 2018 року вислали з Брюсселя — після отруєння Скрипалів у Солсбері два десятки країн оголосили персонами нон грата майже півтори сотні російських дипломатів.
Ще у 2019 році делегація Росії зривала засідання комісії ООН із роззброєння через візу Воронцова. Активність, з якою МЗС РФ домагалося в’їзду Воронцова до Штатів, вражала радника російської місії Бориса Бондарєва, що працював тоді при відділенні ООН у Женеві: “Потрібно співвідносити задачі й інструменти. Не можна ж полювати на муху і спалити всю квартиру”.
Навіть представники Ірану благали тоді російських колег дати обговорити проблеми міжнародного миру, а питання з американцями вирішувати приватно. Марно. “Нашим було байдуже. Мовляв, ми росіяни, і ми не можемо помилятися”, — описує він логіку колег.
Рябков же до останнього здавався Бондарєву “розсудливою людиною”. До початку 2022 року.
“Глобус Росії в голові”
У грудні 2021 року Бондарєв отримав на робочу пошту документ з МЗС: “Читаю і думаю: фігня якась, це що за дитячий садок? Умови, що НАТО більше нікого не приймає до своїх лав. Це так не працює!”
Бондарєв читав текст російського ультиматуму США й НАТО. Коли на Заході вже відкрито говорили про ризик вторгнення Росії в Україну, Москва вимагала гарантій безпеки. Їхня суть: альянс відмовляється від розширення на схід і не бере до свого складу колишні країни СРСР, а ще повертає свої війська в Європі на позиції 1997 року.
І самі вимоги, і подальша публікація ультиматуму стали безпрецедентними кроками для дипломатії. Здивувалися не лише адресати на Заході, а й працівники російського МЗС.
Про походження документа нічого не знав і начальник Бондарєва. “Телефонують, довго з’ясовують. Дізнаються, що це прийшло з Кремля, що в МЗС ніхто нічого не запитав! Усі сказали: “Так! Виконаємо”. Ми люди маленькі, від нас нічого не залежить”, — розповідає Бондарєв.
Запитання до ультиматуму мали виникнути, наприклад, щодо вимог повернути війська НАТО на позиції 1997 року, каже Бондарєв. Москва ніби забула, що тоді в Європі розквартирували 300 тисяч американських військовослужбовців, а не 5-7 тисяч, як 2021-го. “Наші навіть не подумали. Все йде від глобуса Росії у голові. Взагалі немає інтересів в інших країн”, – нарікає дипломат.
- “Миру не може бути взагалі”. Чим і чому закінчилися переговори України та Росії15 серпня 2022
- В Саудівській Аравії проведуть мирні переговори щодо України, але без Росії. Що відомо31 липня 2023
- Віталій Портников: “Якщо не буде політичного рішення, ЗСУ не зможуть добитися закінчення війни”21 липня 2023
Експертів ультиматум також вразив. “Це взагалі не так, як російська дипломатія коли-небудь працювала, навіть за Путіна”, — розповідає директор Берлінського центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії Олександр Габуєв.
По-перше, Росія відкрито позначила свої червоні лінії. “Ти відразу себе заганяєш в якісь рамки, від яких потім складніше відповзати”, – пояснює Габуєв. По-друге, іронізує експерт, те, що відбувалося, виглядало так, ніби Москва пропонує НАТО вдавати, що це альянс програв у холодній війні.
10 січня 2022 року двоє російських заступників міністра — Рябков з МЗС та Фомін з міноборони — зустрілися з американцями під час вечері в Женеві. З боку США були перша заступниця держсекретаря Венді Шерман та заступниця держсекретаря з контролю над озброєннями Бонні Дженкінс. Вони зібралися, щоб обговорити російський ультиматум.
“Там був якийсь жах, – розповідає Бондарєв. – Американці такі: “Нумо домовлятися”. Рябков кричить: “Нам потрібна Україна! Ми без України нікуди не поїдемо! Валіть зі своїми манатками [на кордони 1997 року]!” Шерман — жінка залізна, але гадаю, у неї від такого впала щелепа”.
Здивувався і Бондарєв, давно знайомий з Фоміним і Рябковим. Перший “ніколи не справляв враження солдафона і держиморди”: “Нормальний дядько, анекдоти розповідав, як в Африці служив”. Другий – “інтелігентний і приємний у спілкуванні”: “І — стукати кулаками й верзти нісенітницю? Стільки років займався Америкою і раптом зрозумів: американці – вороги, потрібно воювати в Україні?”
Після початку вторгнення Бондарєв стане найвищим посадовцем російського МЗС, який звільнився через війну.
2 лютого 2022 року відповіді Вашингтона й Брюсселя на вимоги Москви опублікувала іспанська El Pais. В НАТО запропонували переговори щодо відмови від розміщення наступальних ракетних систем, військ в Україні та стратегічної безпеки в Європі. США хотіли обмеження ядерної зброї. Вашингтон навіть погодився обговорити питання ракет “Томагавк”, розміщених у Польщі й Румунії, здатних долетіти до Росії — це питання хвилювало Москву багато років.
Габуєв, який спілкувався тоді з російськими дипломатами, згадує, що ті пропозиції американців приємно здивували: “Нічого собі, тепер треба сидіти в Женеві ще кілька місяців, і ми покладемо на папір ідеальні угоди, які реально посилять безпеку”. Навіть посол Росії у Британії Андрій Келін у розмові з ВВС визнає: угода про нейтральний статус України “висіла у повітрі”.
За словами Габуєва, Кремль у ті дні міг отримати велику дипломатичну перемогу, хай і за допомогою шантажу, але Путін вже вирішив воювати, а спілкування з НАТО виявилося лише димовою завісою. Президент зрештою заявив, що альянс проігнорував “принципові російські занепокоєння”.
Вплинути на Путіна дипломати на той момент вже не могли. Співрозмовник ВВС, який працював у Білому домі, згадує: ще з 2010-х американським чиновникам здавалося, що російські колеги начебто злилися через зниження свого впливу. Авторитет в питаннях, які хвилювали особисто Путіна, вони втрачали. З кожним роком таких питань ставало дедалі більше.
Бен Роудс з 2009-го по 2017 рік працював заступником радника з національної безпеки в адміністрації Барака Обами, а також був спічрайтером американського президента. У розмові з ВВС він сумнівається, що відносини США й Росії могла б виправити нова дипломатична стратегія — Путіна вона все одно не змінила б. “У цьому вся трагедія. Іноді є просто межа того, що можна зробити”,— розводить руками Роудс.
За його словами, ворожий настрій Путіна, упевненого в підступних намірах Заходу, призвів до того, що він перейшов на “темний бік, звідки не збирався повертатися”. А російська дипломатія стала лише додатком до силової політики Кремля.
“Напіввоєнна організація”
“Росія готова до співпраці з НАТО […] Аж до вступу до альянсу”. Важко повірити, але ці слова у березні 2000 року промовив Володимир Путін. І додав: “Я не можу уявити свою країну ізольованою від Європи”.
Тепер уявляти вже не потрібно: у липні 2023 року із західних країн до Росії не можна долетіти літаком, проти російських чиновників і держкомпаній діють санкції, широка коаліція держав надає військову допомогу Україні, Росію виключили з Ради Європи, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Путіна через незаконну депортацію українських дітей.
“Ми реально обговорювали: вступати, не вступати до НАТО. Це було з ініціативи Путіна, ніхто його за язик не тягнув”, — згадує співрозмовник ВВС, який працював у Кремлі на початку 2000-х. У тих дискусіях брали активну участь російські дипломати, і Путін до їхньої думки прислухався: “Атмосфера була вільніша. У чиновників не було бажання лише вислужитися — усі намагалися ще реальні проблеми вирішувати”.
У перші два президентські терміни Путіна (і навіть за пізніших “медведівських часів”) російським дипломатам було, що поставити собі в заслугу, зауважує Олександр Габуєв.
“2003 року домовилися про безкровний транзит [влади] під час революції в Грузії. 2004 року закрили територіальну суперечку з Китаєм і остаточно демаркували кордон. З європейцями у 2003 році домовлялися про чотири простори (у сферах економіки, правосуддя, науки та безпеки), потім про простір для модернізації. Дипломати за часів Медведєва зафіксували кордон з Норвегією та закрили територіальні суперечки”, — перераховує політолог.
Але й у ті роки до російського дипкорпусу потрапляли люди “з відбитим креативом і критичним мисленням”, згадує співрозмовник ВВС, який працював у 2000-х у Кремлі: “МЗС — це така напіввоєнна організація, де творча складова була абсолютно мінімальна. Зі специфічною мовою без власних назв. “Взяли до відома”. Посол пише завжди про себе у третій особі. Як солдат армії”.
Багато дипломатів уже у 2000-х були “заручниками протоколу” (“крок убік — розстріл”), розповідає колишній кремлівський чиновник. Він згадує, як на початку нульових у складі офіційної делегації їздив до Вашингтона. Американці в останній момент для зручності запропонували змінити послідовність зустрічей. Це шокувало Юрія Ушакова, на той момент посла Росії у США (зараз він помічник Путіна із зовнішньої політики). “Кричав: “Це провокація! У нас заздалегідь був узгоджений графік! У жодному разі не можна погоджуватися, це порушення протоколу””, – зі сміхом розповідає співрозмовник ВВС.
2004-го, згадує він, члени адміністрації президента рекомендували Путіну Сергія Лаврова на посаду очільника МЗС як людину “міжнародну, зі своєю позицією”: “І на Штатах розумівся, і на Європі. Грамотна цікава людина, – згадує співрозмовник ВВС. — Але то був інший Лавров. За ці роки він дуже трансформувався”.
Трансформувався Лавров слідом за Путіним, а інакше бути не могло, розмірковує дипломат Бондарєв, що звільнився: в жодній країні думка міністра не може відрізнятися від думки президента, якщо перший хоче зберегти посаду. Лаврів її зберігає майже 20 років.
За лічені дні до війни він поскаржиться, що Росію не взяли до НАТО (в альянсі стверджують, що Москва вимагала особливих умов і чекала на запрошення). “Кинули. Просто обдурили”, — так майже через 20 років Путін опише поведінку західних країн на межі 1990-х і 2000-х. На його думку, НАТО ввела Росію в оману і почала розширюватися на схід усупереч обіцянкам (питання про те, чи були такі обіцянки, – спірне).
Тепер посол у Великій Британії Андрій Келін, говорячи з ВВС про те, як руйнувалися відносини із Заходом, нарікає: “Це ми, звісно, пропустили, треба було відразу по мізках Заходу бити, різкіше реагувати на розширення НАТО, яке було у 1997-му”.
Оптимісти
Старт новій холодній війні дала мюнхенська промова Путіна 2007 року — у ній він вперше так агресивно звинуватив західні країни в спробі побудувати однополярний світ.
Костянтин Косачов — зараз заступник голови Ради Федерації, а тоді — керівник думського комітету з міжнародних справ — слухав той виступ Путіна наживо. У розмові з ВВС він підкреслює, що ця “глибоко особиста промова президента” показувала його “бачення того, як мають вибудовуватись відносини Росії із Заходом”.
Саме тоді, на думку Косачова, Захід “втратив феноменальний шанс налагодити взаємодію з Росією”. На Заході переконані, що шанс втратила Росія.
Ровесник Косачова Майкл Макфол у 2010-х говорив про себе: “Я – містер Антискептицизм, містер Все Налагодиться”. Косачов і Макфол за десятиліття своєї кар’єри пройдуть шлях від романтиків, впевнених у великому потенціалі діалогу своїх країн, до непримиренних супротивників, переконаних у неможливості співробітництва за нинішніх умов.
59-річний Макфол зараз – професор Стенфорда. Він регулярно консультує адміністрацію Байдена. У півторагодинній розмові з ВВС він тричі повторює, що не молодий і багато пам’ятає — навіть часи, коли відносини Вашингтона і Москви складалися по-іншому. Сьогодні Макфол переконаний: інструментів для зміцнення національних інтересів у США лише два: поставити якнайбільше зброї Україні та запровадити якнайбільше санкцій проти Росії.
А Косачов визнає: відносини країн — у глибокій кризі. “Дипломатії просто не існує, всі зв’язки перервані, – зазначає він і додає, – Не з нашої ініціативи вони перервані”.
Макфол народився в американському штаті Монтана в той момент, коли, за його словами, напруженість між США і Радянським Союзом була дуже високою.
У 1981 році, коли він вступив до Стенфорда, президентом США став Рональд Рейган, який за два роки назве СРСР імперією зла. Макфол, попри те, що тоді ще не бував у Союзі, вступив до Стенфорда з гіпотезою, що якби американці могли краще розуміти радянських людей і більше спілкуватися з ними, то й напруженість у стосунках могла б зменшитись. В університеті він одразу записався на курси російської та польської мов.
Призначення Макфола послом у Росії Косачов привітав. На початку 2010-х він очолював думський комітет з міжнародних справ і, на відміну від багатьох депутатів Держдуми, тоді і зараз, опинився в цьому кріслі не випадково. Косачов народився в дипломатичній родині й досі із ностальгією згадує дитинство “за посольським парканом” у Швеції. Піти шляхом батька, здобути дипломатичну освіту і зрештою стати дипломатом він вирішив ще в шостому класі.
У 2009 році Лавров та Гілларі Клінтон натиснули на “кнопку перезавантаження” відносин. Макфол на той момент став спеціальним помічником Обами у Раді з нацбезпеки. Він розробляв “перезавантаження”. Разом із тодішнім першим заступником керівника адміністрації президента Владиславом Сурковим Макфол очолив російсько-американську робочу комісію з питань розвитку громадянського суспільства.
Костянтин Косачов до Думи встиг попрацювати в МЗС СРСР і потім Росії, у посольстві у Швеції, а потім радником з міжнародних справ в апаратах кількох прем’єр-міністрів, серед яких – Євген Примаков та Сергій Кирієнко. Він брав участь у “перезавантаженні” відносин Росії із США і хвалив Макфола за “сумлінну й творчу” роботу.
Колишній спічрайтер Обами Бен Роудс, згадуючи ті роки, зауважує: США й Росія досягли багато чого: домовилися, що Америка зможе забезпечувати своє угруповання в Афганістані через Росію, підписали договір про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь СНО-ІІІ, обговорювали вступ Росії до СОТ та санкції проти Ірану.
Але вплив Володимира Путіна, який вже розчарувався у відносинах із Заходом, нікуди не зникав, наголошує Роудс. За його словами, у Білому домі розуміли: хоч Путін і пішов з посади президента, саме він, як і раніше, визначає курс країни.
Обама вперше зустрівся з російським лідером, тоді прем’єром, у 2009 році. Вони поснідали “у російському стилі” — із самоваром та у супроводі оркестру народних інструментів. Путіна більше цікавило озвучення свого погляду на світ, ніж обговорення співпраці: всю бесіду він звинувачував попередника Обами, Джорджа Буша, у зраді Росії.
“Путін, по суті, провів дво- чи тригодинну презентацію про те, як США підривали його плани й намагалися нашкодити йому. Він скаржився, що простягнув руку Сполученим Штатам після 11 вересня. І все, що він отримав, — це вихід США з Договору про обмеження системи протиракетної оборони, війна в Іраку та розширення НАТО”, — каже Роудс, якому про ту зустріч розповів Обама.
У майбутньому лекції про зраду Заходу Путін прочитає і європейським колегам. Наприклад, її вислухає президент Франції Еммануель Макрон, який прилетить до Росії у лютому 2022 року у спробі запобігти війні.
Із зустрічей між Обамою й Медведєвим американські чиновники вже тоді виходили з переконанням, що російські дипломати підпорядковуються прем’єру, а не президенту. “Іноді через це Обама просто пропонував Медведєву перейти на спілкування тет-а-тет, без дипломатів. Це було дуже дивно — знати, що дипломати звітують не президенту”, — розповідає Роудс, який брав участь майже у всіх зустрічах на найвищому рівні в ті роки.
З поведінки дипломатів стало зрозуміло, що “перезавантаження” у відносинах країн не буде. “Лавров – людина, яка просто пливе за течією. Коли вона несла нас у бік “перезавантаження”, він йшов у цьому напрямі. А коли вітер змінився, змінилася його поведінка. Ми це чітко відчули”, – каже Роудс.
На початку свого президентства Путін таке не заохочував. Колишній чиновник, який працював у Кремлі, згадує, як президент скаржився: “Чому наше МЗС постійно намагається підгавкувати? Навіщо? Це я лаюся, а їхнє завдання — дружити з усіма, вибудовувати стосунки. А вони завжди під мене підлаштовуються”. На початку 2010-х Путіна вже не бентежило, що дипломати працюють у нього “на підтанцьовуванні”, констатує співрозмовник.
Зміну вітру, яка поставила хрест на спробах налагодити стосунки, і Роудс, і Макфол пов’язують з трьома подіями. По-перше, з Арабською весною, під час якої були повалені диктатори одразу в кількох країнах. По-друге, із вторгненням США до Лівії – це переконало Путіна, що Америка прагне повалення режимів в інших державах. І, нарешті, з російськими протестами 2011-2012 рр., про які американська влада відгукувалася позитивно.
Коли Володимир Путін і Дмитро Медведєв восени 2011 року оголосили про так звану рокіровку, Макфол “максимально відверто” розповів Обамі про перспективи: “З великими прагненнями у відносинах з Росією покінчено”. На початку 2012 року Макфол прибув до Москви як посол США. Його прогноз справдився. Комісія Сурков-Макфол зникне за рік. Перезавантаження закінчиться.
“Той, хто каже, що з Путіним ніколи неможливо було співпрацювати, помиляється,— підкреслює Сем Чарап з американського некомерційного аналітичного центру RAND, який у минулому сам працював у Держдепі США. — Але відбулися фундаментальні зміни. І західним лідерам дійсно стало дуже важко говорити з Путіним. Тому що кожен просто отримував лекцію про те, як їхня країна насолила Росії”.
“Не смій ображати Росію”
“Подивись на мене! Очі не відводь! Чому очі відводиш?”;
“Вибачте за вираз — але ми срали на санкції Заходу”;
“З павичами поговори“;
“Дебіли, ****”;
“Півняча стратегія київського режиму ні для кого не новина”;
“Дайте мені сказати. Інакше ви зараз справді почуєте, що таке російські “Гради”.
Ці цитати — не уривки з суперечок про політику із соцмереж. Так російські посли й посадовці МЗС спілкуються з колегами і журналістами на міжнародних майданчиках та в ЗМІ.
Мова зовнішньої політики Москви (зараз її називають “дворовою” або “трамвайною”) почала стрімко змінюватися після повернення Путіна в Кремль у 2012 році, вважають співрозмовники ВВС. Зміни стали симптомом краху надій на поліпшення відносин із Заходом.
Це визнають навіть російські речники. Для великих дипломатичних перемог необхідно знати не лише мову і етикет, але й розуміти психологію тих, з ким спілкуєшся, пояснює Костянтин Косачов. Справжня дипломатія, каже він, реалізується за зачиненими дверима за допомогою кропіткої переговорної роботи, а не через мегафони та емоційні висловлювання.
Незнання дипломатичної мови називає одним з недоліків своєї роботи як посла і Майкл Макфол: “Він дуже скутий. А я був професор і вільно спілкувався. Це призвело до того, що я припустився кількох помилок”.
Більшість російських дипломатів не бачать проблеми у тому, що відбувається. Один із символів нового розділу у зовнішній політиці Москви — Марія Захарова, яка 2015 року очолила департамент інформації МЗС. Її прихід був своєрідним “запитом часу”, розмірковує колишній дипломат Борис Бондарєв.
“До цього на цій посаді були дипломати-дипломати, які бубоніли рафіновані заяви”, — згадує він. Багато хто на Смоленській площі, каже він, був переконаний, що на посаду прессекретаря потрібно підібрати когось “яскравішого і жвавішого”. Що заміна буде такою “яскравою”, не чекав ніхто, зізнається Бондарєв.
З приходом Захарової брифінги МЗС почали нагадувати театральні вистави, а вона перетворилася на одну з найвідоміших російських чиновниць. Вона активно веде сторінки в соцмережах, публікує і власні вірші, і карикатури на західних політиків, і думки про міжнародну політику (цитата про “півнячу стратегію” Києва — саме з її телеграм-каналу).
Розв’язний стиль Захарової регулярно призводив до скандалів. У 2016 році вона, навмисно картавлячи, розповідала у програмі Володимира Соловйова, як євреї привели до перемоги Дональда Трампа. У 2018-му, підморгуючи, обіцяла фінському журналісту, який цікавився переслідуванням і тортурами геїв у Чечні, організувати йому поїздку до республіки.
А 2020 року за слова представниці МЗС довелося вибачатися особисто Путіну. Захарова образила президента Сербії Александра Вучича. Коли той приїхав з візитом до США, вона запропонувала йому поводитись на таких зустрічах, як героїня Шерон Стоун у знаменитій сцені допиту у фільмі “Основний інстинкт”.
Поведінку Захарової почали наслідувати інші працівники МЗС. Майданчик ООН на той час вже став місцем постійних суперечок тодішнього російського постпреда Віталія Чуркіна з іноземними колегами. ЗМІ стверджували, що у 2012 році він погрожував прем’єр-міністру Катару, що його країни “більше не буде”, якщо він не “змінить тон” (сам Чуркін це заперечував).
Британії Чуркін радив “очистити совість” та “відмовитись від колоніальних звичок”. Американську колегу Саманту Пауер звинувачував у тому, що вона поводиться як мати Тереза. А ще, коментуючи її зустріч з учасницями гурту Pussy Riot, радив їй поїхати з гуртом у тур та розпочати його у Національному соборі Вашингтона.
Наступники Чуркіна пішли ще далі. У квітні 2017 року заступник постпреда Росії Володимир Сафронков, коментуючи виступ британського колеги, вимагав у того “не відводити очі”, а потім додав: “Не смій ображати Росію більше!”
Василь Небензя, постпред Росії в ООН останні шість років, заявив представнику Німеччини, який головував у Раді безпеки, що не збирається дотримуватись регламенту засідання: “Ви можете повертати ваш чудовий годинник стільки, скільки вам заманеться, але я візьму стільки часу, скільки мені потрібно”.
В останні роки такий стиль спілкування став нормою і для багатьох пересічних дипломатів, розповідає Борис Бондарєв. Він згадує випадок на невеликому заході у Женеві у 2021 році. За словами Бондарєва, російська делегація заблокувала всі запропоновані ініціативи. Якоїсь миті до них підійшли колеги зі Швейцарії.
“Вони кажуть: “Хлопці, ну так не можна, ну ми ж йдемо на поступки. А ви взагалі ніде!” А їм у відповідь кажуть: “Ну, а що такого? Ми велика держава, а ви Швейцарія якась!” Практично прямим текстом. Ось така дипломатія”, – каже Бондарєв.
Заради справедливості, в останні роки змінився тон не тільки російської дипломатії — подібне відбувається і в інших країнах, хай і в менших масштабах.
2013 року японський представник з прав людини при ООН Хідеакі Уеда вимагав від іноземних колег на нараді “стулити пельку”. У 2019 році цими словами до Росії звернувся тодішній міністр оборони Великої Британії Гевін Вільямсон. А посол України в Німеччині Андрій Мельник минулого року назвав канцлера ФРН Олафа Шольца “ображеною ліверною ковбасою” (німецький вислів, що означає “надувся, як миша на крупу”).
Це пов’язано з тим, що політика “стає більш публічною”, пояснює політолог Олександр Габуєв: “Великий пласт політики визначає громадська думка, вигідніше виглядає той, хто голосніше кричить, а не в кого розумніші аргументи. Тому навіть західні дипломати теж починають загравати з публікою”.
“Ти посол чи хто? Чого ти з ними розмовляєш?”
Колишній топменеджер великої російської корпорації розповідає кореспонденту ВВС анекдот. Іде зустріч російського міністра Лаврова та держсекретаря США Блінкена. “Сергію, — каже Блінкен, — щось у мене паморочиться в голові”. “Ще б пак, — відповідає Лавров. — Це тому, що ми крутимо вас на ****”. Примітний цей анекдот тим, що почув його бізнесмен від співробітників МЗС Росії.
“Трамвайний” стиль прижився у російських дипломатів, тому що різкі випади призначені не лише для іноземних колег.
Політолог Габуєв підкреслює, що Захарова веде свої соцмережі виключно російською мовою: “Вона внутрішній пропагандист, такий, як Маргарита Симоньян. Її завдання — викликати гордість зовнішньою політикою Росії в електорату. Це маркер того, як дипломатія змінилася — вона вже не інтерфейс спілкування із зовнішнім світом”.
З ним погоджується і колишній кремлівський чиновник. За його словами, фокус російської дипломатії змістився на внутрішню аудиторію ще й тому, що на Заході її все одно не чують.
Але, за словами Бондарєва, ще важливіший адресат грізних заяв російських дипломатів — їхнє начальство. Після будь-якого заходу за кордоном дипломати надсилають до Москви офіційні телеграми, в яких підсумовують зустрічі. Ця практика склалася задовго до того, як відносини Росії зі світом почали псуватися. Її значення у кар’єрі працівників російського МЗС важко переоцінити.
В останні роки стиль таких телеграм ставав дедалі агресивнішим, розповідає колишній дипломат Бондарєв. Головне в таких листах — не розповідь про реальні здобутки й компроміси, а звіти про те, наскільки палко дипломати захищали інтереси країни.
Типовий їхній зміст, за словами Бондарєва, виглядає так: “Ми їх так повозили обличчям по столу! Вони й пискнути не могли! Ми героїчно відстояли російські інтереси, а західники не могли нічого зробити й підібгали хвости!”
Наприклад, ексдипломат згадує, як після розгляду в Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) через отруєння Скрипалів до Москви летіли телеграми зі словами у дусі “роздавити гадину” — “як у сталінських газетах 30-х років”. Схожа риторика лунала і на внутрішніх нарадах МЗС.
Начальство такий стиль вітає. Тому зараз з Еквадору, Танзанії та інших країн надходять телеграми про те, як посли щось відстояли, каже Бондарєв. Це, за його словами, подобається не всім дипломатам, але відходити від загального курсу ніхто не хоче: “Бо якщо всі пишуть, як вони “вставили західникам”, а ти написав, що “добився консенсусу”, на тебе подивляться з подивом. Ти посол чи хто? Ти чого з ними розмовляєш? Ти маєш стукати по столу, щоб вони зрозуміли все”.
Свою поведінку російські дипломати змальовують не лише один з одного, але й з президента, вважає Габуєв. Той за роки при владі встиг запам’ятатися любов’ю до жаргону — від знаменитого “мочити в сортирі” до “подобається – не подобається, терпи, моя красуне”.
Варіанта пом’якшити войовничу риторику російські дипломати не бачать — чим вища посада, тим жорсткішими мають бути заяви. Промовчати не можна – замінять.
“[Постпред Росії в ООН Василь] Небензя так не може. У нього, звісно, є божевільний неадекватний [заступник] Полянський. Але він не може його весь час пхати. Йому тоді в Москві скажуть: “Ну якщо ти постійно “хворієш”, може додому поїдеш? А Полянський замість тебе постпредом стане”, – каже Бондарєв.
“Не могли вирішувати майже нічого”
У 2014 році в Україні відбулася “Революція гідності” (російська влада вважає її держпереворотом). За лічені тижні Росія анексувала Крим і втрутилася, зокрема військовим шляхом, у конфлікт на Донбасі. Це призвело до війни, яка триває досі. Проти Росії почали запроваджувати санкції — зараз, щоб перерахувати всі обмеження, знадобляться сотні, якщо не тисячі сторінок.
Для відносин Москви із Заходом події в Україні стали останньою краплею. Всі контакти на дипломатичному рівні після цього стали жорсткішими, згадує Бен Роудс: “Путін просто без упину говорив і говорив, що США підтримали змову з метою повалення Януковича. Обама спочатку намагався заперечувати. Але якоїсь миті ми припинили це робити. Просто відповідали, що США виступають за суверенітет та територіальну цілісність України”.
Російське МЗС паралельно продовжувало спілкуватися з американськими колегами з деяких питань безпеки, але міжнародній спільноті було очевидно, що контролю за тим, що відбувається в Україні, у дипломатів немає — насамперед через те, що всі рішення з цього питання Путін ухвалював сам.
“У міру того, як Путін ставав автократом і найдосвідченішим бюрократом на своїй позиції, зміцнювалися його власні переконання, що він і так усе знає, — пояснює політолог Олександр Габуєв. — І ці люди [дипломати] стають йому непотрібні”.
Зниження впливу МЗС у ключових питаннях міжнародної політики Габуєв ілюструє таким прикладом: “Щодо визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії [2008 року] з Лавровим та його ключовими заступниками радилися. Їх просили написати велику доповідну записку, МЗС тоді було проти. А у 2014 році, наприклад, Лавров заздалегідь знав, що відбуватиметься [в Україні], а інші дипломати вже ні”. 2022 року про вторгнення в Україну міністр закордонних справ дізнався за кілька годин до його початку, писала Financial Times.
2014 року Росія зіпсувала відносини не лише із США, а й з Європою — зокрема, з головним “союзником”, Німеччиною. Старший науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин Кадрі Ліік згадує, який шок у Берліні викликала анексія Криму: “Німеччина знає, чим закінчується те, що починається аншлюсом”.
У ті роки, додає Ліік, Німеччина була “єдиним справжнім другом Росії” на Заході. Путін мав особливі стосунки з багаторічним канцлером ФРН Ангелою Меркель. Вона росла в НДР, де колись служив майбутній російський президент.
Після початку війни Польща, Латвія та інші країни звинуватили Німеччину в тому, що та продовжувала співпрацювати з Росією (наприклад, у газовій сфері), навіть коли стало зрозуміло, що Москва прагне конфронтації з Заходом.
Так чи інакше, до 2023 року ця співпраця зійшла нанівець — від російського газу Німеччина відмовилась, Берлін — один з головних союзників Києва у війні проти Росії.
Однією з причин деградації відносин Ліік називає поведінку російського МЗС: “Серед російських дипломатів є люди, які розуміють реальні настрої на Заході. Вони могли б передати Кремлю, що, мовляв, слухайте, ми ризикуємо втратити свого найкращого друга в Європі”.
Про те, що у Путіна у 2010-х сформувалася своя картина світу, яка не залежить від думки МЗС, свідчить і колишній заступник голови американської Ради з нацбезпеки Бен Роудс. За його словами, щоб дізнатись про те, як проходили останні зустрічі Путіна з Обамою, не потрібно спілкуватися з інсайдерами — Путін на них поводився так само, як під час публічних виступів на російську аудиторію.
Наприклад, навіть в особистих розмовах з Обамою, попри численні свідчення, Путін продовжував заперечувати, що російські військові діють на Донбасі. А на останній зустрічі стверджував, що нічого не знає про втручання Москви у вибори в США — попри докази, які надали американці.
Цю практику перейняли і дипломати: американські чиновники між собою обговорювали, як Сергій Лавров зайняв “жорсткішу лінію” і часом говорив “відверту неправду”.
“Іноді, щоправда, Путін говорив щось цікаве. Пам’ятаю, як одного разу він сказав Обамі: “Неважливо, що ви мені скажете – ніщо не переконає мене в тому, що США не намагаються скинути мене”. Це було таке собі віконце у його реальну психологію”, — розповідає Бен Роудс.
За словами Роудса, працівники МЗС до того моменту вже остаточно перетворилися на тих самих “роботів”: “Вони, можливо, були не такі різкі, як Путін. Просто зачитували позиції. До того моменту вони не мали вже майже ніякого впливу. Вони могли працювати над певними питаннями, на які Путіну начхати. Але в таких, як Україна, не вирішували взагалі нічого”.
“Війна є продовженням дипломатії”
Прихід у Білий дім адміністрації Трампа відносини з Вашингтоном не поліпшив, а після отруєння Скрипалів у 2018 році з використанням бойової речовини “Новачок” ще однією країною, з якою у Росії різко загострилася конфронтація, стала Британія.
Послом у Лондон 2019 року на тлі скандалу направили дипломата з сорокарічним досвідом Андрія Келіна. Він все життя займався взаємодією із Заходом. “На жаль”,— уточнює посол.
Келін не без задоволення розповідає ВВС, що в 1989 році він першим з радянських дипломатів пройшов у ворота штаб-квартири НАТО в Брюсселі. У Бельгії Келін налагоджував відносини із Заходом — наприклад, організовував зустрічі під час розробки нової оборонної доктрини СРСР. В ній, з-поміж іншого, йшлося про те, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних цілей.
“Я багато зустрічався з іншими [дипломатами в НАТО], з британцями чудові були стосунки, в теніс грали разом”, – каже він.
Тепер в теніс з британцями Келін не грає. У 2022 році дипломат отримав персональну заборону на вхід до британського парламенту. Тоді ж, за його словами, російське посольство в Лондоні мало не залишилося без газу й електрики, а страхові компанії відмовлялися страхувати автомобілі місії.
Неофіційних контактів з британцями тепер “прямо скажемо, небагато”, зізнається Келін. Але не сумує: “Євросоюз і США — це лише 15% держав”, а поруч з російською дипломатичною резиденцією в Лондоні багато інших представництв, з якими можна спілкуватися — наприклад, Лівану та Саудівської Аравії.
Минулого року західні ЗМІ багато цитували заяви Келіна про війну в Україні. Він називав масові вбивства в Бучі, влаштовані російською армією, “провокацією Заходу”, говорив, що Росія “чогось серйозного поки що не починала”.
Келін переконаний, що і посольства, і МЗС в цілому зберігають ключову роль в інформуванні Кремля про ситуацію за кордоном і вплив не втратили. Тих, хто вважає інакше, він називає “диванними експертами”: “Я 43 роки на цій роботі й досить непогано розбираюся в тому, як влаштована система”.
Відповідальності Москви та особисто дипломатів за знищені стосунки із Заходом він не бачить: “Це не ми руйнуємо. У нас проблеми з київським режимом. Тут нічого не зробиш”. Те, що замість переговорів Росія обрала військовий шлях, посол провалом не вважає: “Війна є продовженням дипломатії іншими засобами”,— зауважує Келін.
Схожу думку в розмові з ВВС висловив і Костянтин Косачов, який називає Росію “поборницею дипломатичних методів і засобів розв’язання міжнародних проблем”: “Якщо ми починаємо діяти іншим чином, то тільки після того, як вичерпані всі інші можливості вирішення проблем дипломатичним шляхом”.
“США не можуть клацнути пальцями і закінчити цю війну”
Чи можна після півтора року війни сподіватися на те, що дипломатія (і самі дипломати) допоможуть її зупинити? Більшість співрозмовників ВВС сходяться на думці, що зараз це малоймовірно.
Навіть оптимісти визнають: розбіжності між Росією, Україною та західними країнами надто великі, й поки що немає ґрунту навіть для якихось кулуарних переговорів.
Зазвичай 95% роботи дипломатів відбувається за кадром, пояснює колишній дипломат Бондарєв: “Це зустрічі неофіційні, каву попити”. За його словами, після війни всі такі контакти різко скоротилися — “розмовляти особливо немає про що”.
Проблему створила і низка взаємних висилок дипломатів. Як підрахував РБК, із січня 2022 року Росія вислала 337 осіб, а західні країни – понад 600 росіян.
Однак говорити рано чи пізно доведеться, вважає аналітик RAND Семюель Чарап. Він пояснює, що єдина альтернатива переговорам — “абсолютна перемога”, тобто ситуація, коли одна сторона повністю зламала можливості іншої. На думку Чарапа, такої перемоги на полі бою зараз не можуть досягти ні Київ, ні Москва. Навіть якщо припустити, що Україні чи Росії вдасться відвоювати, чи, навпаки, окупувати значні території, війну це не зупинить: “Тож залишаються переговори”.
Для Вашингтона тривала війна підвищує ризики прямого зіткнення НАТО з Росією — а отже, потенційно і застосування ядерної зброї. Бажаним результатом для Америки Чарап вважає певну політичну угоду, якої сторони могли б досягти на переговорах. Вести їх мають саме Москва і Київ, переконаний Чарап: США хоч і можуть брати в них участь, на рівні надання гарантій, але, “клацнувши пальцями”, війну не зупинять.
Путін же, за його словами, перетворився на настільки токсичного гравця на світовій арені, що незрозуміло, ні те, чи розмовлятиме хтось із ним, ні те, чи захоче він сам брати участь у врегулюванні. Чарап визнає: зараз сама можливість переговорів дуже мала.
Проблеми в російського президента останнім часом виникають навіть у спілкуванні з тими державами, які Росія вважає союзниками — наприклад, з державами СНД або країнами Африки. Навіть ПАР, яка зберігає нейтральну позицію щодо України на офіційному рівні, попросила російського лідера не приїжджати на серпневий саміт БРІКС через ордер МКС у Гаазі. Країни, які ратифікували Римський статут, повинні заарештувати Путіна, щойно він ступить на їхню територію, і Південна Африка належить до цих держав. Росію на саміті у підсумку представить Лавров.
Спробу зупинити війну переговорами Росія і Україна зробили лише один раз — навесні 2022 року. Дати діалогу шанс Путіна вмовляв не МЗС, а олігарх Роман Абрамович, писала Financial Times. Про те, що сталося з тими переговорами, ВВС розповідала вже багато разів — на їхній негативний результат вплинули й воєнні злочини, які російська армія встигла вчинити після вторгнення (наприклад, у Бучі), і чутливі удари по іміджу російської армії – наприклад, знищення крейсера “Москва”.
Загалом і в Москві, і в Києві, принаймні у публічних заявах, кажуть, що майбутнє країн визначатиметься на полі бою — тобто розраховують на абсолютну перемогу.
Українська влада нарікає на те, що Росія, як це часто відбувалося останніми роками, знову замість компромісів пропонує ультиматуми — наприклад, вимагає, щоб Україна погодилася визнати анексію окупованих територій. “Домовлятися” у такому форматі в Києві не збираються, а західні союзники публічно підтримують їх у цьому рішенні.
Сам президент України восени законодавчо заборонив будь-які переговори з Путіним. Це стало відповіддю на формальне приєднання до Росії чотирьох частково окупованих областей України. Зеленський потім ще кілька разів повторив, що йому “нецікаво розмовляти” з російським лідером. Путін на це відповів: “не хочуть і не треба”.
“Якщо ти молоток, то кожна проблема — цвях”
Зараз, у серпні 2023 року, розраховувати на те, що Росія сама вирішить повернутись до дипломатичних методів, точно не доводиться. Свою ставку Кремль у зовнішній політиці робив і продовжує робити на три інструменти, переконаний Олександр Габуєв: військову машину, машину спецслужб та геоекономічну машину (тобто торгівлю енергоресурсами). На думку експерта, саме ці методи, а не традиційну дипломатію, Путін вважає максимально ефективними — насамперед тому, що вони тривалий час працювали.
“Ось Крим захопили, нікого не вбили, ось у Сирію влізли і таке інше. Військові сказали, що розв’язувати питання вміють. Відповідно, якщо це так, якщо ти молоток, то кожна проблема – цвях. Якщо ти вважаєш, що в тебе в руках найефективніша зброя, ти починаєш нею максимально користуватися”, — пояснює Габуєв.
Путін все ще розуміє корисність каналів зв’язку, але дипломатів для обміну думками він використовувати перестав, констатує Бен Роудс. “Тепер це стара школа, розвідники з розвідниками, військові з військовими. Це більше не дипломати, які вирішують проблеми. Це сиві люди, які надсилають повідомлення одне одному. Гадаю, це світ, у якому хоче жити Путін”.
Війну в Україні в останні місяці обговорюють керівник служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін та директор ЦРУ Вільям Бернс, але не керівництво МЗС і Держдепу. Силовики домовляються про обміни ув’язненими – з перемінним успіхом. В укладанні “зернової угоди” з Україною, що відбувалося за посередництва Туреччини й ООН, з боку Росії брало участь міноборони. Воно ж займається обміном полоненими з Україною — знову за посередництва приватних осіб на кшталт Романа Абрамовича.
Можна було б припустити, що, зазнавши невдачі із Заходом, російські дипломати почнуть реалізовувати свої таланти на інших напрямках — на Близькому Сході та Азії, особливо в Китаї.
“Дипломати, які цим займаються, дійсно отримують більше ресурсів, більше можливостей. Але це просто результат того, що весь корабель розвертається у той бік, — пояснює Габуєв, експерт з відносин Росії та Китаю. — Там усе суто про торгівлю, обхід санкцій тощо — мало договірних сюжетів. Така дипломатія — це радше технічна дисципліна, ніж якась субстантивна”.
Чому за таких умов дипломати не намагаються піти з МЗС? “Це біда всіх хлопців, які пересиділи. Коли сидиш по 10-20 років, у тебе атрофуються усі життєві навички. Для тебе іншого життя немає. Жах в очах”, — каже співрозмовник ВВС, який колись працював у Кремлі, не лише про дипломатів, а взагалі про всіх чиновників путінської Росії.
Він розповідає, як кілька місяців тому побачив Сергія Лаврова: “Стомлена людина. Трохи бундючиться. Війна – не його стихія, а йти йому особливо нікуди. Він давно собі пересидів. Куди йому йти, окрім як на пенсію, особливо нікуди. От сидить там, охороняє своє крісло”.
“Це досить розумні люди, але їм не вистачає мужності, щоби щось зробити. Вони просто довго працюють на цих посадах. Вони виживальники. Апаратники путінізму”, — характеризує російських дипломатів Бен Роудс.
Борис Бондарєв, один з небагатьох чиновників, що залишили МЗС, зізнається ВВС, що сам, навіть на тлі очевидної деградації, довго не хотів йти з дипслужби.
“Я не кажу, що я дуже принципова людина. У нас були люди у МЗС, які 2014-го пішли. Була улюблена перекладачка Лаврова, яку він ніби мало не в сльозах просив залишитися, але вона сказала “ні, не можу”, — розповідає він. — Але якби війни не було, я б, мабуть, теж сидів і терпів. Робота начебто непогана. Сидиш, мучишся, увечері виходиш — а там Женева, чудове місто. Якась компенсація. І так багато хто думає”.
На запитання про свій головний дипломатичний успіх він відповідає: “Те, що я звільнився. Напевно, це моє єдине людське рішення за все життя”.