Нарешті у Кіровограді з’явилася вулиця Євгена Чикаленка. Питання увічнення великого патріота України, невтомного громадського діяча, видавця, мецената кінця ХІХ-го – початку ХХ століття постало у місті над Інгулом півтора десятка років тому. Та, як не раз бувало, щось ставало на перешкоді – то «не на часі», то виникали більш нагальні проблеми. І ось здійснилося – 22 липня 2015 року виконком прийняв рішення перейменувати вулицю Медведєва на вулицю Євгена Чикаленка.

На Чечорах у Тобілевичів

Батьківщина Чикаленка – село Перишори Херсонської губернії (тепер це Одеська область), де він народився 9 грудня 1861 року. Шлях у науку селянський хлопець розпочав з дев’ятирічного віку у пансіонаті англійця Рандаля в Одесі. Серед випещених синків місцевих аристократів Євген відзначався нехтуванням російської мови, якою велося навчання у всіх навчальних закладах тодішньої імперії. На перервах він говорив виключно українською, чим викликав різке невдоволення однокласників і викладачів. Але від своїх принципів упертий селюк не відходив. Таким він залишився, коли у вересні 1875-го продовжив науку у Єлисаветградському земському реальному училищі. Тут атмосфера російськомовного навчання і стосунках між викладачами і учнями нічим не відрізнялася від одеського пансіонату.

Та Євгену пощастило: йому випало сидіти за однією партою з таким самим українським вихованцем Панасом Тобілевичем. Через нього Чикаленко познайомився з усією незвичайною родиною – братами Панаса Іваном та Миколою, їхньою сестрою Марією – майбутніми засновниками українського професійного театру. Будинок на Знаменській вулиці Чечори (тепер вулиця Тобілевича) на кілька років став місцем постійних зустрічей передової інтелігенції міста. У ньому збиралися, крім господарів, люди з чітко визначеними українськими національними поглядами: сімейний лікар Тобілевичів Панас Михалевич, викладач місцевого кавалерійського училища, «перший українець міста», як його називали друзі, свояк Михайла Коцюбинського Микола Федоровський, небіж Тараса Шевченка – курсант училища Йосип Шевченко, брат дружини Івана Тобілевича Олександр Тарковський, частенько навідувалися члени київської «Громади» Олександр і Софія Русови. Якими справами займалися ці свідомі українці  у Тобілевичів, добре відомо. І про те, який вплив вони мали на молодого Чикаленка – теж.

«Громада» і «рада»

Закінчивши «реалу», Чикаленко з друзями сподівалися вступити до Київського університету. Однак, наміру не судилося здійснитися, незважаючи на авторитетне протеже. Хлопцям було відмовлено на підставі того, що до університету приймали випускників класичних гімназій. Довелося прощатися з негостинним Києвом і їхати до Харкова. Там Євген успішно складає екзамени на природничий факультет місцевого університету. Одночасно вступає до політичної студентської «Громади». За надмірну громадську діяльність потрапляє у поле зору поліції і одержує п’ять років поліцейського нагляду. Аби не дражнити лиху долю, повертається у рідні Поришори, займається сільським господарством, яке приносить ученому агроному значні прибутки. Несподівано життя піднесло молодому землевласнику тяжке горе: померла його восьмирічна донька, яку батько безмежно любив. Євген прийняв рішення – кошти, які відкладав на майбутній посаг дочки, передавати на громадські цілі, таким чином вшановувати пам’ять дівчинки. Довго не роздумуючи, Чикаленко починає фінансувати журнал «Київська старовина», виплачуючи гонорари Борису Грінченку, Дмитру Яворницькому, Михайлу Коцюбинському. При цьому видає кілька власних книг, перераховує великі кошти на функціювання у Львові Наукового товариства ім. Т. Шевченка, де працювали Іван Франко, Михайло Грушевський з братом Олександром, Микола Вороний, інші діячі національного руху у Західній Україні.

Родина Чикаленків, поруч з Євгеном дружина Марія

 

Далі Євген ЧикаленкоРодина Чикаленків, поруч з Євгеном дружина Марія здійснює свій найголовніший намір – видання власної газети. Вона, за визначенням самого засновника, мала стати «єдиним щоденним часописом в Україні, який би будив національну свідомість українців». «Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями», – писав чоловік у «Спогадах». Фраза Євгена Харламовича, актуальна і сьогодні, потребує деякого пояснення. Генрих Сенкевич – польський романіст, який у своєму творі «Огнем і мечем» – про Хмельниччину – задля «скріплення польських сердець» нерідко відходив від історичної правди. Провансальці – жителі південної Франції, маючи свою окрему мову й культуру, розчинилися у французькому морі, втративши не тільки територію, а й етнос. Видання «Ради» належить до вікопомних справ Євгена Чикаленка. Була вона не легкою і не простою, вимагала від фундаторів глибокої ідейності, жертовності, витримки, терпіння та переконаності у важливості розпочатого.

Газеті «Рада» Чикаленко віддав вісім з половиною років (1906-1914) неспокійного життя, які можна назвати зразком самовідданого служіння свідомого українця справі історичного значення. Адже чоловіку доводилося щороку витрачати на газету не лише величезні кошти, а вирішувати безліч проблем: від запрошення до співробітництва відомих письменників і публіцистів до захисту прав і свобод публікацій. Видання газети припинилося у зв’язку з початком 1-ої Світової війни і переслідування російською владою самого видавця. «Зі смертю газети настала і моя духовна смерть, – писав Чикаленко Володимиру Винниченку. – Як український Дон Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, аби не бачити свідомих українців, не чути про них, одним словом, вернусь у «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого не знав і нічим не цікавився». То він так тільки казав для самозаспокоєння. «Якщо не я, то хто»? Цей афоризм Чикаленка став крилатим серед свідомої інтелігенції України. У селі Євген написав брошуру на тему сільського господарства, яке він знав досконало, українською мовою, кілька років бився, щоб її видати. Варто було написати російською – і ніяких проблем..

Реальне земське училище у Єлисаветграді, де навчався Євген

 

Думав три дні і… відмовився

Для бунтарсько-вольової натури Євгена Чикаленка події бурхливого 1917 року стали рідною стихією. Щойно дізнавшись про повалення царського трону у Петрограді, Євген передав правління господарством своєму економу і чмихнув до Києва, де відразу пірнув у кипляче життя міста. Там вже на повну силу діяли його колишні однопартійці з ТУПу. Вони скликали збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Її друкованим органом стала газета «Нова рада», що постала на колишній Чикаленківській «Раді». З перших номерів у її випуску брали участь Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, інші велети української журналістики. Вже у першому числі газети Грушевський виступив зі статтею «Велика хвиля», у якій викрив марність спроб налагодити взаємовідносини Тимчасового російського уряду і України. В інших публікаціях проводилася думка про необхідність об’єднання всіх українських сил та розбудови сильної, багатої і незалежної України. Відразу ж виникли ідейні розходження з проросійськими виданнями на зразок «Киевлянина» та йому подібними. А невдовзі спалахнули суперечки з Володимиром Винниченком, який стояв на соціалістичних позиціях і переконував у необхідності співпраці з російським урядом. Апогеєм суперечок була пропозиція українських патріотів обрати Євгена Чикаленка головою Центральної Ради. Зваживши складність стосунків членів ЦР, патріот навідріз відмовився від високої посади на користь Грушевського і, пославшись на хворобу, повернувся у своє село. Жити без творчості ця людина, хлібороб від природи, вже не могла. Вечорами, звільнившись від господарських справ, Євген Харламович, сідав за письмовий стіл. З-під його пера за короткий час вийшла книжка «Розмова про мову». У ній автор доводить необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, у державних та інших установах. Він твердо знав – без рідної мови незалежну українську державу не створити.

Будинок Тобілевичів на Знаменській вулиці, тепер літературно-меморіальний музей І. Карпенка-Карого

 

Несподівано одержав телеграму – 29 квітня 1918 року у Києві збирається Хліборобський Конгрес, дуже бажана присутність на ньому Євгена Чикаленка. Він відкладає всі справи і мчить у Київ. Тут дізнається про створення зі старшин Українського війська та Вільного козацтва Української Народної Громади, яка ставила за мету відсторонити від влади неспроможну до активних самостійних без Москви дій ЦР. Новий уряд передбачалося утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, насамперед Чикаленка. Євген Харламович попросив подумати три дні, перш, ніж згодитися. За цей час він бесідував з провідними діячами майбутнього уряду, але спільної мови не знайшов. Бо він чи не єдиний вважав, що будувати державу треба на середньому земельному власникові (у розумінні більшовиків-ленінців – куркулі), бо «голота – елемент непевний і не підтримає владу в тяжку годину, як не підтримала у боротьбі з більшовиками» (прошарок «пролетаріату» в Україні за серйозну політичну силу ніхто не вважав – його вплив на суспільство у ті часи був незначним). Сьогодні знаємо, яким мудрим і далекоглядним був цей освічений селянин-патріот своєї землі. Чикаленко категорично відмовився від посади Гетьмана, ним, як відомо, на Конгресі обрали генерала Павла Скоропадського – прихильника московської орієнтації. Що з того вийшло у майбутньому – добре відомо.

Газета «Рада», видавцем якої був Є. Чикаленко

 

Чи воскресне пам’ять нащадків?

З приходом радянської влади життя «контрреволюційного елемента-куркуля» у країні соціалізму стало неможливим. Маєток і все, що складало донедавна міцне економічно сильне господарство, було знищене, пограбоване і спалене тією голотою, від «співробітництва» з яким Чикаленко застерігав. У січні 1919-го Євген Харламович виїхав до Галичини, де згодом його інтернували поляки. З 1920-го жив у Австрії, у великій бідності, із загостреною хворобою шлунка. Нью-Йоркська україномовна газета «Свобода» оголошувала збір коштів на його лікування. З 1928 року проживав у Чехії, працював в Українській господарській академії. Помер 20 червня 1929 року у чеському місті Подєбрах, заповів спалити його тіло у крематорії, прах розвіяти у рідному селі Перишорах. Виконати волю покійного у СРСР не дозволили.

Поштова листівка

 

…У 1902-1904 роках, коли Михайло Грушевський закликав громадськість зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому, Євген Чикаленко виділив 25 тисяч карбованців з умовою надання там кімнат студентам з інших міст. 7 грудня 1930 року вдячне українське студенство урочисто, у присутності митрополита Андрія Шептицького, встановило на стіні приміщення пам’ятну дошку з написом «На вічну пам’ять великому громадянину Євгену Чикаленку, засновнику цього Дому». Тепер у цьому приміщенні розміщено гуртожиток студентів Академії друкарів. Таблички там вже немає… Добре, що львів’яни спромоглися увічнити пам’ять благодійника і патріота  у назві вулиці у своєму місті. Ми стали другими.

Книга історика-дисидента Д. Дорошенка про Євгена Чикаленка

 

Юрій Матівос