Більше ста років тому короткими дніями та довгими ночами відбувався знаменитий Перший Зимовий похід. Частково він проходив у межах теперішньої Кропивниччини. Про це згадували Михайло Омелянович-Павленко, Юрко Тютюнник, Петро Дяченко та емігрантський квартальник «Українське козацтво», заснований уродженцем Глодосів Фотієм Мелешком. А ще «Журнал бойових дій», ведений начальником штабу походу уродженецем Плетеного Ташлика Андрієм Долудом. Політичні звіти для уряду робив урядовий референт випускник олександрійської гімназії Панас Феденко.
Своєю самопожертвою, військовою майстерністю, підтримкою населення він не мав аналогів у світовій практиці. Події розгорталися поряд – у балках, перелісках, інших до щему знайомих урочищах. А імена учасників переконливо довели, що вони не лише захищалися, а й переможно громили червоних і білих зайд.
Погодьмося, що й сьогодні знаходимось в глухій облозі обставин. І необхідно мобілізуватися, відбиваючи сьогоднішніх слащових, антонових-овсєєнків та інших шварцбардів.
Похід починався за несприятливих погодних умов. Грунтові шляхи перебували в такому стані, що коні не могли тягнути навантажені обозні вози та гарматні лафети – колеса по вісь грузли в багнюці. Справу вирішили селянські воли, якими від села до села правили українські дядьки-гречкосії, допомагаючи з перших днів операцї своїй армії. Місто Умань було зайняте 30-31 грудня. Тут військо поповнило запаси зброї, набоїв та спорядження, надбаних Добровольчою армією. Вже 1 січня 1920 року уенерівські сили орудували біля Перегонівки, Небелівки, Тернівки у межах нашої області. Лінія фронту між білою і червоною московськими арміями на той час проходила вздовж залізниці Христинівка-Тальне-Цвіткове. Командування Добрармії, програвши українцям кілька боїв, намагалося налагодити бойову спілку з армією Омеляновича-Павленка проти червоних. Як і більшовики проти білих. Але вузли російських чвар були однаково ворожі українцям. В районі села Тишківки проведено кілька переможних боїв української кінноти з окремими загонами денікінців. Різдво Христове і Новий рік минули досить спокійно поблизу Добрянки на Синюсі. Проте на Водохрещу з приходом морозів загони змушені рейдувати далі, бо ще 10 січня склалася загроза опинитися між двома російськими фронтами і відбивати удари як червоних, так і білих. Одинадцятого січня до Умані вдерся авангард 44-ї радянської «щорсівської» дивізії, вибивши невелику петлюрівську залогу. Червона армія котилася в напрямку Ольвіополя і Новоукраїнки. Армія УНР зосередилася в межах Хмельового для переходу з денікінських тилів у більшовицьке запілля. Просочитися за лінію фронту всією масою бачилося спочатку нереальним. Але така слушна, як виявилося, задумка дозволяла в подальшому продовжити успішну боротьбу.
Армія розділилася на Північну та Південну групи. Північна під командуванням Юрка Тютюнника, що складалася з Київської та Волинської дивізій, рушила на північ і через село Іванівку між Надлаком і Петроостровом, знайшовши шпарину між червоними частинами, продерлася в їхні тили на Черкащину.
Двадцять третього січня Південна група Омеляновича-Павленка у складі Запорізької дивізії, Третього Кінного полку та штабу армії проривала денікінський фронт на ділянці між селами Мала Виска і Плетений Ташлик. Короткий бій за маленьке сільце Олексіївку між Малою і Великою Висками був надзвичайно затятий і кровопролитний. Він почався атакою Третього Кінного полку на позиції біляків о 8 годині ранку. Ті відійшли до Малої Виски, але згодом повернулися. Знову жорстока січа. І о десятій українські загони змогли рушити далі. Надвечір усі, хто пробився через фронт, зосередилися в селі Арсенівці Новомиргордського району побіля Веселівки. Подолавши страшні десять кілометрів, виснажена група провела переформування. Наступного 24 січня ніхто не тубував вояків. Крім пробного нападу червоних. Тепер головним завданням стояло з’єднання з частинами отамана Гулого-Гуленка, яке й відбулося 25 січня у селі Володимирівці таперішнього Кропивницького району. Враження від організованості гулівців було якнайкращим. Усі партизани мали бравий вигляд, добре обмундирування, носили всі національні відзнаки Армії УНР. Їхньому озброєнню можна лише позаздрити.
Уродженець Новоархангельська Андрій Гулий також являв зразок доброго командира. Згодом Гулий-Гуленко став відомим фундатором української збройної боротьби, дослужившись до звання генерал-хорунжого. Отаман передав бригаді велику кількість рушничних патронів, чому козаки раділи найбільше. У Володимировці вирішено, що рейд триватиме у напрямку Єлисаветграда, де при нагоді бажано закріпитися. Із стратегічною метою Гулий повинен активізувати зносини з більшовиками, щоб якнайдовше утримувати їх від боїв з українськими частинами. З Володимирівки 26 січня шлях проліг на Осикувату і Малу Мамайку, охоплюючи Єлисаветград з півночі та сходу. Забіг 27-28 січня до міста з Бережинки. Епізод виписано більшовицьким активістом І.Лісуновим у книзі «Годы борьбы». Отаман зображений там досить прихильно. Очевидно, ще діяла установка на співпрацю між Армією УНР і Червоною проти денікінців. Далі колона рушила на Покровське, а звідти, через Аджамку, Суботці, Знам’янку добулися 8 лютого до Цибулевого, де відбили напад червоної кінноти, «Братання» закінчилося. В селах Красносілля та Цвітна наступного дня штабна колона з’єдналася із колоною полковника Дубового, що йшла в умовлене місце, огинаючи Єлисаветград з півдня. А ще через день-другий усі сили Армії УНР зійшлися докупи південніше Черкас. Шлях же Північної групи Тютюнника проліг Черкащиною через Вільшану, Корсунь, Канів, Смілу, і описувати його не варто, оскільки він проходив сусідньою областю.
А ось рейд колони полковника Дубового заслуговує детальнішого розгляду. Після бою 22 січня біля села Олексіївки група пішла на південь через Оникіївський ліс, перетнула залізницю Новоукраїнка-Єлисаветград і на ранок 23 січня зосередилася в селі Іванівці. (Заради точності скажемо, що була це зовсім інша Іванівка, а не та, де долала фронт Північна група).
Подальший рух тривав до села Семенастого. Розвідка доповіла, що у сусідній Семенівці знаходився відділ дроздовців у складі шести ескадронів та обслуги шестигарматної батареї. Сили були нерівні. Нападати – вірна смерть, відступати – нікуди. Бригада Дубового опинилася в самому осередку Добровольчої армії, і вибратися із того становища було майже неможливо. Козаки змушені цілу добу сидіти в хатах, коней селяни поховали у стодолах, а зброю і спорядження – у коморах, бо повз вікна увесь день проходили відділи денікінців. Наступного дня рушили далі, згідно з наміченим планом. Ледь відійшли від села, як назустріч із-за пагорба показалася відступаюча колона біляків. Єдине, що залишилося – іти сміливо вперед. Що буде, те й буде! До нашого командира під’їхав зв’язківець і запитав, чи не «малороссийский ли это полк?». Одержавши ствердну відповідь, повернувся назад. Інцидент вичерпано. Очевидно, противник подумав, що це сформована отаманом Ільком Струком українська частина у складі Добрармії.
Двадцять шостого січня в бою під селом Роздолля на Компаніївщині український загін розгромив переважаючі сили противника, щоб двадцять восьмого рушить через село Клинці на Покровське, де надіявся з’єднатися зі штабною колоною. Однак рейдуючі частини розминулися. Полковник Дубовий двома кінними переходами через Митрофанівку досягнув 31 січня Пантаївки Олександрійського району. Перетнувши залізницю і діставшись Ясинуватки, група опинилася в більшовицькому тилу. Дальший маршрут через Диківку, Янів, Федорівку, Іванківці, Ружичівку привів до зустрічі в селі Цвітній з іншими частинами Південної групи. Трапилося те 8 лютого 1920 року. Тепер рейдовикам була не страшна червона дивізія, зосереджна біля Знам’янки для розгрому українських сил. Трохи перепочивши у гостинних холодноярських селах, Південна перейшла нижче Черкас Дніпро і вже 13-15 лютого разом з приспілою Північною групою громила червоних на Полтавщині. Поява наших роз’їздів під Лубнами, Переяславом та Кременчуком вкрай стурбувала московський уряд. Більшовицький тиск зріс настільки, що відірвана від баз постачання об’єднана армія змушена була 17 лютого покинути Лівобережжя.
Зворотна дорога частково теж пролягала у межах теперішньої Кропивниччини. Від Дніпра до залізничної станції Фундукліївки (18-19.02) і далі через Бурти, Дібрівку, Ставидла та Паліївку армія виходила на базові села походу Хмельове-Глодоси, відомі за перших відвідин понад місяць тому. З 24 до 28 лютого війська відпочивали тут. Розроблений новий штабний варіант для опанування оперативного простору Ольвіопіль-Умань-Гайсин. Відновивши сили і моральний стан, висунулися в район Липняжки, де перебували кілька днів. Нарешті 14 березня згуртувалися біля Хащуватого і Гайворона. Задум втілювався силами основного ядра, яке рушило понад Південним Бугом до Ольвіополя. Оперувало там 18-21 березня. В цей час Волинська дивізія попрямувала оббігаючим маневром до Умані. Перші два штурми були безплідними і лише третій 19.03 дав позитив – із більшовицьких складів вилучені боєприпаси, провіант, фураж. Випущені із тюрми політбранці, поповнили особовий склад. Попри взятих трофеїв катастрофічно не вистачало матеріально-військових ресурсів, бо вже більше трьох місяців бойові дії велися у відриві від державного забезпечення. У перших числах квітня всі відділи відійшли у межі Малої Виски-Хмельового знову. Командуванням розроблена нова операція по оволодінню містом Вознесенськом. Активна розвідка дала знати, що там скупчені багатющі армійські запаси. Операцію розроблено в глибокій таємниці. Задля секретності проведено відволікаючий маневр. Усі загони рушили на південний схід у загальному напрямку на Кривий Ріг.
Наближався Великдень і тому командування робило все, щоб свято провести у відносному спокої. Якийсь час армія знаходилась під Бобринцем. Дев’ятого-тринадцятого квітня до Березівки сходяться ударні сили. Дводенним форсованим маршем долається стопятдесятикілометровий шлях на захід. Гарнізон Вознесенська 15 березня був заскочений повною несподіванкою. Трофеї склали п’ять тисяч гвинтівок,48 кулеметів,32 гармати, 4 ешелони військового майна, кілька мільйонів рушничних і гарматних набоїв.
Армія залишалася в червоному запіллі ще близько місяця, але всі подальші дії проводилися уже за межами нашої області. Кропивниччина ж, як бачимо, густо помережена козацькими слідами, про які нам, нащадкам, належить знати.
На світлинах: Різдво зустрічали на марші ; Михайло Омелянович-Павленко (малюнок); Юрко Тютюнник (арештантське фото); Олександр Загродський (малюнок); Андрій Долуд (фото часу Другої світової війни); Андрій Гулий-Гуленко (знімок зроблено при арешті); маршеві переходи чергувалися з атаками; штурм Вознесенська (епізоди походу ілюстрував його учасник Леонід Перфецький); найвища нагорода УНР орден Лицарів Залізного хреста – вручався учаснакам походу, що відбули його з першого до останнього дня – всього нагороджено приблизно 3,5 тисячі осіб..