Вгорі піксельний камуфляж, внизу – ніжні весняні первоцвіти , а посередині полум*я, що пожирає те й інше…
Українська весна 2022 року залишиться в історії як обстріляна, розбомблена, випалена, залита сльозами та кров’ю…але і озброєна. Не тільки гарматами і ракетами в руках наших воїнів, а й словом наших літераторів, які збережуть для нащадків факти, роздуми, настрої та емоції найперших тижнів війни.
«Весна озброєна»- так називається антологія воєнної лірики, випущена недавно в київському видавництві «Ліра-К»(директор Віталій Зарицький). Головний редактор і упорядник видання – голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський.У книзі( зовнішній вигляд її обкладинки я описала на початку ) 301 сторінка. Одна частина 142 поетів представила по одному віршу, інші -по два і більше. Тільки деякі автори вказали, звідки вони( Польща, Латвія, Болгарія Миколаїв, Полтава)- а так хотілося б знати про локацію кожного. Наших, із Кіровоградщини і тих, хто довгий час жив тут раніше, я нарахувала 27. Можливо, когось і пропустила, та якщо вдатися до математики, то у нас є вагомий привід поважати себе за творчу активність. В Україні 25 великих адміністративних одиниць, багато з них заселені густіше, ніж наш край. Звісно, на окупованих територіях людям не до віршів, та решта регіонів по ідеї мала бути представлена більш-менш рівномірно. А насправді наших практично шоста частина всього контенту антології!
Серед земляків- члени обласного літературно об’єднання «Степ» імені В. Погрібного, а також Володимир Базилевський, Надія Гармазій, Оксана Шпирко,Павло Чорний , Роман Любарський, Сергій Гейко, Павло Малєєв, Тетяна і Василь Левицькі.Твори багатьох авторів зі згаданої антології надруковані і в іншій збірці воєнних віршів «Поезія без укриття», що була ініційована літераторами з Кропивницького і вийшла більш як на місяць раніше.
А тепер найголовніше- зміст «Весни озброєної». Коли я закінчила вставляти закладки між сторінками, то виявила, що процитувати хочеться мало не кожен другий вірш!
«Вороже вічний, в рай закортіло? Надто короткий шлях до могили!»( Олександр Архангельський); «Повстав наш народ уперто, затято,просвітлені лиця протестом заграв,а «цар» божевільний ступа по палатах, вдоволено руки в крові потира»(Валентина Кондратенко-Процун); «Відірвана нога у новенькому берці,бузок вибухнув бруньками, але віти ще не можуть приховати розбитий танк з літерою Z»(Ольга Полевіна); «Я обіцяю-доживу,і цю війну перепливу, перегризу і перевию, до Перемоги плаття зшию!»(Олена Трибуцька); «Лихий тобі накинув хижі пута, забравши розум, осквернивши душу,на глобусі нема де тебе збути-ні утопить, ні кинути на суші!»- так характеризує російський народ Наталія Фесенко.«Який тривожний і непевний світ!Який насправді цей період лютий!І крутяться в гарячій голові щурі і кораблі, війна і люди»(Михайло Пасічник). «Твої руки в густій мазуті,садна сіткою на лиці,важко дався цей місяць лютий, більше бачений крізь приціл»(Ольга Рєпіна); «Чи це не сон, що є ООН, що навіть є ОБЕСЄ?В ПАРЄ шановні депутати про мир ведуть палкі дебати,на чатах-миролюбне НАТО пильнує кожен дюйм завзято» (Олександер Шугай); «А хтось-утік, а хтось вже вкрав. Війна несе чимало справ, несе вона чимало втрат і добре бачить, хто що варт»(Артем Попик).
Тетяна Малахова звертається до колишніх друзів із Москви :«Якщо оті столи зібрати, що поминали хлопців,мій буде в Києві стояти, а твій – аж у Находці. Мені не треба ваших слів, ні пам’яті,любові…Між нами-тисячі столів і море, море крові.».
Ганна Кревська згадує зруйновані ворогом міста: «Серце, рахуй повільно: Енергодар, Херсон,третя нічна сирена рве світанковий сон». А Настка Федченко озивається від імені цих міст: «Я Енергодар. Вони навіщось воюють з атомною станцією. Боже, визнай,коли ти селив на землі цих почвар,то був дуже втомлений, злий і зовсім вимкнув раціо. Я – Херсон. Мене захопив ворог і намагається подолати. Мені лячно, серце б*ється швидко, але в унісон із чоловіком,що тримає прямо перед загарбником український прапор» .
«Весна озброєна»…
А за весною було літо . «Пахне зрізаними трояндами, літом, портом,слух і зір сприймають буденні розмови й речі,а твій надпис – нашвидкуруч – стерся на довоєнному фото, де буксир пихкотить проти стрімкої течії»(Вячеслав Гук).
А на порозі вже осінь і…І що там пише Таня Власова?
«Трохи. Ще трохи. Боятись тепер не варто. Твориш нову історію,- це початок. Не забувати, нічого не забувати. Не пробачати. Ніколи не пробачати».
Стефанія Сапсан