Я намагаюся розглядати мовне питання в Україні з точки зору вчення академіка Миколи Марра, який вперше помітив, що будь-яка соціальна (релігійна, національна, кримінальна тощо) група, виокремлюючись, створює перш за все власну мову, сленг, арго, фєню – тобто якийсь вербальний код, який допомагає визначати співрозмовника на предмет «свій/чужий». Можна згадати, наприклад, як спілкування французькою було свого часу ознакою російської панівної верстви, або перехід гебреїв у відновленому Ізраїлі до івриту. Як вам без сумніву відомо, корейці навіть привітатися не можуть, не продумонструвавши лояльність до пхеньянського чи сеульського режимів: якщо ви говорите «анньон хасімніка», то ви підтримуєте Північну Корею, а якщо «анньон хасейо» – то Південну. В цьому ж ключі оте уперте «на Украінє», яке маркує належність до шовіністичних російських кіл не менше, аніж читання «Мастєра і Маргаріти» в столичному громадському транспорті.
В принципі у країні внаслідок певних еволюційних процесів просто сталося так, що російська мова в Україні стала надбанням консерваторів, а українська – поступовців. Це і не добре і не погано, але просто потрібно для розуміння того, що корені мовного питання лежать у трохи іншій площині, ніж прийнято вважати.
І ще абсолютно не по темі, але щоб не писати двічі. Почув цікаву думку, що нинішня війна має поставити масну крапку у питанні, чи дійсно всі успіхи Червоної армії були досягнуті завдяки ленд-лізу. Що так, то так.
Микола Поліщук