Світлої пам’яті Андрій Ліпатов якось у дружній розмові згадав про далеку родичку Григорія Івановича Петровського Тамару Андріївну Бойко, котра тоді працювала в тутешньому технічному університеті. Вона й надала для ознайомлення деякі документи, фотографії, результати генеалогічних пошуків свояка В.П.Балталона по темі Дмитрянів-Петровських. Додала власні усні спогади-розповіді про родичів, яких знала. А журналіст (себто, я) добросовісно їх занотував і багато чого використав у газетних та електронних публікаціях.
І тут варто погортати сімейний альбом, що зберігається в Тамари Андріївни.
Перед нами фото показного полковника уже брежнєвських часів. А передує йому низка знімків, що ілюструють шлях військовика від навчання у Зінов’євській кавалерійській школі імені Будьонного і аж до полковницьких погонів.
Останній нібито є, як розповідають сьогодні родичі, Петровським Іваном Сергійовичем, племінником Григорія Івановича по старшому брату. Народився у 1900 році; був близьким за віком до першої доньки Григорія Петровського. Ось хто міг би багато розповісти про свою двоюрідну сестру. Адже дитинство провели під одним дахом і турботливим оком Ганни Михайлівни Дмитрян. Навчався пізніше у Зінов’євській кавалерійській школі, про що свідчить старе фото, де Іван у курсантському однострої красується верхи на доброму огирі. І чомусь підписано: Григоренко, 1924 рік. Напис з привітом на звороті, звернений до рідної сестри Люби, зроблений по давнішому, раніше існуючому напису. Отже, міг бути виконаний заднім числом, що й не дає права приймати однозначні висновки. Люба ж твердила, ніби Григоренко не справжнє його прізвище, і таємниче замовкала. Далі обережно натякала на факти й деталі з життя двох діячів – Голови ВУЦВКу і таврійського повстанського отамана Григор’єва, що й викликали зміну прізвища. Факти про Серветників, що стали відомі останнім часом, дозволяють припустити сенсаційний родинний зв’язок їх з розгалуженим сімейством Петровських. І діяли вони в суголоссі у багатьох моментах. Узяти хоча б співпрацю обох гілок з лівими українськими есерами – боротьбистами. Тут контакти з Василем Елланом-Блакитним, з Юрком Тютюнником, або порозуміння між собою за посередництвом урядового емісара Шафранського. Після проголошення Універсалу Григор’єв круто повівся з присланими політпрацівниками-комуністами, розстрілявши їх. А з Шафранським після тривалого спілкування розстався мирно. Навіть виділив спецпотяг для від’їзду. Яку розмову вони вели, не знав ніхто, оскільки пройшла вона між чотирьох очей. Виходить, що отаман Григор’єв з Григорієм Петровським виношували якісь свої плани, що на перший погляд видається неможливим.
З олександрійським отаманом тримали постійний зв’язок й інші брати Петровські: до 1918 року найстарший Сергій контактував через вільне козацтво, доки не загинув, а наймолодший Андрій, пробирався у Єлисаветград, щонайменше двічі, для розвідки та налагодження воєнного співробітництва між Григор’євим і білим генералом Слащовим, при якому був офіцером для особливих доручень.
Щодо Григоренка (Петровського), то служба його після кавалерійської школи проходила на Кубані на кінному заводі, що спеціалізувався на постачанні коней для армії, далі служба в Монголії за тим же профілем. У кубанські часи, 1933-35 роки, фотографічно зафіксовані відвідини заступником командуючого Північно-Кавказьким військовим округом Віталієм Примаковим частини, де служив Григоренко. На кількох знімках в сімейному альбомі молодий офіцер позує поруч з тричі червонопрапорним комкором. На той час такої відзнаки удостоєно лише до шістдесяти чоловік. І всього п’ятеро мали чотири ордени Червоного прапора. Отож встановити особу було не так уже й складно. Пізніше, коли і сам орден зовнішньо змінено, і його статут перероблено, а кількість героїв удесятерилася, ідентифікацію виконувати стало набагато важче. На тих фото, він, до речі, ще з маленькими «кубиками», виступає весь час поруч з командиром Червоного козацтва. Адже з Примаковим був особисто знайомий через Юрія Коцюбинського, з яким обидва товаришували, і ще підлітком був повіреним у любовних секретах останнього з двоюрідною сестрою.
На кількох групових знімках довоєнних і післявоєнних часів Іван позує між солдатів та офіцерів частин, де служив, або у родинному колі колег по службі, серед яких є навіть генерали. А на одному із зображень Іван Сергійович разом з іншими, треба думати, чинами кінноти уважно вислуховує сентенції маршала Будьонного. Усі вже у погонах та армійських мундирах післявоєнного зразка. На стіні висить одна з картин художника Самокиша на батальний сюжет часів громадянської війни.
На фотографіях останніх років Іван Сергійович Григоренко-Петровський уже в чині полковника при орденах Червоного прапора та Червоної зірки, при медалях, хоча родичі твердять, що він не приймав участі у бойових діях. Уся його військова кар’єра минала при штабах, на інтендантських складах, серед моря бюрократичних паперів. А вільний час присвячувався будинкам відпочинку, ресторанам, зрідка театральним виставам при відвіданні столиці.
Він до кінця життя залишився холостяком, хоча користувався увагою жінок, повторивши багато в чому життя свого дядька Андрія Петровського. Гени прадіда Мартакі передалися внукам і далі правнукам любов’ю до коней, і схожістю доль. Адже невідомо, чи перебував старий баришник у законному шлюбі з матір’ю Ганни Дмитрян та Івана Петровського, батька більшовика.
Григоренко дослужився в Радянській армії аж до генеральських посад та помер не так давно – в епоху так званого розвинутого соціалізму. Чому ж він змінив «координати»? З якої причини засекретив свій родовід? Може скомпрометував себе чимось перед радянською владою та й сховався від неприємностей? Між родичів йшла поголоска про участь молодого Івана у загоні отамана Григор’єва.
І тут виринає нове питання. А як же склалася доля Олександра, брата отамана Никифора Григор’єва, котрий, як пам’ятаємо, прийшов у Кривому Розі з повинною до свого брата по матері Григорія Івановича Петровського? Не може ж бути, щоб Олександр Григор’єв та Іван Григоренко, два однолітки-родичі, перебуваючи під рукою третього родича, хай то буде отаман Григор’єв чи більшовик Петровський, та близько не знали один одного. А далі напрошується навіть крамольне припущення, чи Іван Григоренко і Олександр Григор’єв – не одна особа?
Але найвірогідніше, що авторитетний в Україні на той час Г.І., не бажаючи якогось розголосу, маючи потребу й можливості, змусив небожа до радикального кроку заміни прізвища. Очевидно, Григорій Іванович маскував усі стосунки з родичами, оскільки непокоївся, щоб не висвітилися небажані деталі минулого. Зокрема, білогвардійська еміграція брата Андрія разом зі своєю племінницею, себто нелюбою донькою більшовика.
У цьому ж руслі набагато раніше із заміною прізвища Серветника-Григор’єва могло трапилося щось подібне. Які секрети зосереджені там?
Якщо майбутньому отаману чомусь не «співало» старе прізвище Серветник, то й нове Григор’єв не додавало милозвучності або якогось героїзму чи романтичного шарму. Не виключено, що це була партійна, агентурна або просто кримінальна кличка, як наприклад Ленін, Сталін, Мішка Япончик тощо ще з дореволюційної епохи. Але ми схиляємося до думки, що та заміна потрібна була зовсім не Серветникам.
Певно, працюючи в революційних гуртках, дядько Григорій ще на початку ХХ століття не волів афішувати своє непролетарське, сказати прямо, експлуататорське походження. Його неофіційні приїзди до Єлисаветграда завжди обставлялися майже непроникною секретністю.
А якщо мати на увазі, що й розкриття таємниці величезного родового закордонного рахунку, повіреними якого були білі емігранти-родичі, було б вкрай недоречним і надто ризикованим. Тобто, зовсім неприпустимим.
Краєзнавець з Новомиргорода Степан Кожум’яка свого часу твердив, що десь повинна бути фотографія про закладку першого каменя Новомиргородської лікарні 1910 року. На знімку серед інших знята Ганна Дмитрян зі своєю матір’ю. На той час старенькій (не благодійниці Дмитрян, а її матері) повинно вже виповнитися десь дев’яносто. Це при умові, що Ганна була найстаршою дитиною. Якщо ж перед Ганною ще хтось народжувався, то матір вже тоді можна було вважати навіть столітньою. Невідомо, коли бабуня померла. Можливо, що пережила дочку Ганну, котра, як сказано, відійшла в інші світи у 1913 році.
Інший внук – Андрій, – як ми вже знаємо, зійшовся з білогвардійцями, з якими пішов на еміграцію. А чи застав сердешну бабцю живою, коли проник слащовським шпигуном-розвідником до Єлисавету влітку 1919-го одночасно з перебуванням там брата-більшовика Григорія та брата-отамана Херсонщини і Таврії Никифора? Чи не з’їхалися тоді близькі родичі хоронити свою бабусю, дружину діда Михайла Мартакі? І попри всі класово-соціальні й моральні застороги все-таки кинули один одному по доброму слову
А ось ще дві фотографії з малючками-дівчатками. Тамара Бойко, власниця альбому, запевняє, ніби це дочки Григорія Івановича Петровського, зняті в ранньому дитинстві в період проживання їх матері Домініки Федотівни в Миколаєві у фотоательє Л.Л.Коносевича. Старша Ганя і молодша Тоня як символи жорстких переплетінь подій і часу.
Леонід Багацький