У сорокових роках в Південній Україні волею Марса тимчасово з’явився чоловік, прізвище якого перекладалося як «Людина-камінь».
Це був видатний німецький воєначальник Еріх фон Манштейн (1887–1973). Той самий, що влітку 1942 року, завдаючи головного удару від Форосу, зламав оборону міста-героя Севастополя і був за те нагороджений спеціальним орденом, придуманим Гітлером у єдиному екземплярі – золотим орлом, більше двадцяти сантиметрів діаметром і вагою до кілограма. Відзнака міцно кріпилася на радіаторі іменного автомобіля фельдмаршала. Вважалося, що напрямок того удару проходив уздовж лінії підземних пірамід, в яких ніби накопичується якась таємна енергія, яка надає снаги тим, хто знаходиться над ними. А за Манштейном ходила містична слава, бо ніби знався, як гадали, з потойбічними силами. Містика була модною у німецькій верхівці. Генерал-фельдмаршал, випадково чи ні, навіть свої спостережні пункти влаштовував над піками згаданих пірамід. Як це не дивно, переможний визвольний наступ радянських військ на Севастополь також вівся тим же маршрутом, яким штурмував твердиню Манштейн. Отже, можна припустити, що німці звідкись знали про благотворний вплив підземних акумуляторів загадкової енергії. Можливо через «Аненербе». І про них же знали радянські спецслужби.
Відразу після захоплення Криму Манштейн через гауляйтера Таврії Альфреда Фрауенфельда закликав бригаденфюрера СС фон Альвенслебена, полковника Калька і капітана Баумельбурга з їхніми хлопцями з «Аненербе» походити містичними стежками, що фашистські майстри білої і чорної магії майже два роки й робили. Упродовж усієї східної кампанії ця група пошуковців була приписана до штабу Еріха фон Манштейна і консультувала його.
Ставка фельдмаршала наприкінці 1943 року певний час перебувала у Кіровограді, і названі фахівці багато чого винюхали в нашому місті та області за період окупації. Гітлерівська Німеччина була на порозі створення власної атомної бомби, і тому вкрай гостро потребувала радіоактивних матеріалів. А тутешні надра ними якраз і щедрі. Бурильники з «Аненербе» брали тут проби ґрунтів для вивчення подальшої експлуатації родовищ. Крім користі, так би мовити, у перспективі, німецькі дослідники намагалися не обділити себе і в повсякденному житті. Зокрема цікавилися радоновою водою в межах Знам’янки та в аварійному кар’єрі неподалік Оліївки на Олександрійщині. І не лише цікавилися, а й регулярно приймали оздоровчі радонові ванни. Мабуть завдяки місцевій чудодійній воді у поєднанні з кримськими й тутешніми, на курганах, моціонами з підзарядкою космічною енергією, Еріх фон Манштейн і прожив таке довге, цікаве, насичене подіями життя. Дивно тільки, що наші партизани і підпільники, яких, за їхніми ж спогадами, було більше, ніж дерев у лісі, не підстерегли незваного чужинця. Тим паче, що потужне авто в нього було дуже вже прикметне зі своїм золотим пізнавальним знаком.
А ось морський піхотинець, «король севастопольської розвідки» Іван Дмитришин, ледь не перервав удатну кар’єру німецькому полководцю. Якось ще під час радянської оборони Севастополя розвідник мав у останній момент вставити запали в закладені на підступі до Сапун-гори потужні вибухові пристрої. Одягнутий у німецьку форму, з перев’язаним закривавленим бинтом ротом, ніби поранений (Іван не говорив по-німецьки), він підповз до дороги. Випростався. Уже зняв санітарну сумку з детонаторами. Аж тут із-за скелі виїхав величезний легковик. Зупинився. З приступки зіскочили два німецькі офіцери. Ну, не будеш же у них на очах вкручувати запали! А по тому, хто сидів у броньовику, із «шмайсера» стріляти теж безглуздо. Тут і граната не допомогла б, якби й була. Іван глухо бубонить крізь пов’язку, на мигах намагається щось пояснити. Високому чину набридло з’ясовувати обстановку і автомобіль з офіцерами сховався за уступом. Раптом почувся гуркіт танків. Дмитришин швидко вставив два-три запали – цього досить для детонації – і скотився з косогору. Через півхвилини пролунав потужний вибух. Коли Дмитришин доповідав про виконання завдання і описав автомобіль та зовнішність головного пасажира, командир бригади морських піхотинців генерал-майор Євген Жидилов аж підскочив, жалкуючи: «Ех, Іване, Іване, якби вибух прийшовся на пару хвилин раніше, ми вже у Героях Радянського Союзу ходили б». Цей відступ наведений для того, аби показати, що й наші місцеві месники вповні могли б склопотати собі Золоті Зірки. Але, як кажуть, їхній гороскоп чомусь не склався.
У 1942-1943 рр. інша група спеців із «Спадщини предків» активно проводила розкопки на руїнах готських міст Криму та стоянок Північного Причорномор’я, сягаючи аж зони Лісостепу. Експедицію, відправлену Гімлером в липні 1942-го, очолив один з кращих у світі знавців культур готів і вікінгів доктор Герберт Янкун. Метою були залишки матеріального світу давнього королівства Германаріха. Ідеологи та практики рейху планували Крим і південь України повністю заселити й колонізувати лише німцями. А ще особисто Гітлер дуже хотів перетворити Крим у «німецьку Рів’єру». Майбутня колонія, куди потрапляла й частина Кіровоградщини, повинна називатися Gotengau (готська округа), в честь готів, котрі, як вважав Янкун, були предками нинішніх німецьких «арійців». Кіровоград же або Вінниця мали відіграти роль такого собі цивілізаційного центра на зразок Лас-Вегаса, де елітарна публіка після морських та радонових моціонів могла б «відстібнутися» по повній програмі.
Але до цих дій Еріх фон Манштейн вже не мав ніякого стосунку, бо вперто освоював східний напрямок наступу, що для німців сумно закінчився під Сталінградом. Однак у всьому підтримував плани верхівки щодо переоблаштування українського Причорномор’я. Навіть прагнув одержати у подарунок Чорний ліс, де поряд з цілющою водою у власному ранчо коротав би дні на схилі літ. Майже шістдесятилітній вояка не цурався чисто побутових життєвих розрад. Полюбляв добре поїсти, випити (особливо високо цінував український самогон). Добре відпочити при нагоді.
У середині вересня 1943-го штаб групи «Південь» переведений із Запоріжжя до Кіровограда, а на початку жовтня перебрався у колишню ставку Гітлера під Вінницею. Однак Різдво фельдмаршал справляв у Кіровограді. Його оточення в офіцерській залі Soldatenhelm’у в Кіровограді складали заслужені вояки. Особливо шанував фельдмаршал компанію знаменитого тезки – льотчика-винищувача Гартманна, котрий майже всю війну провів на східному фронті. Збив стільки літаків, що, якби служив у Червоній армії, то став би сімнадцять разів Героєм Радянського Союзу. Адже там присвоювали звання за кожні 20 противників, відправлених у тартарари. Тільки два радянські аси удостоєні трьох золотих зірок. Це тоді, коли десятки пілотів-німців мали на рахунках більше, ніж сотню збитих літаків. До речі, Гартманн, розбишакуючи всього два місяці в небі Кіровоградщини, дотягнув до чергового «героя», заваливши двадцятьох червонозорих соколів.
Манштейн, мало того, що знаходив час для спілкування в чоловічому товаристві, навіть трохи наслідив і в жіночому колі Кіровограда, залишивши тут свого нащадка. Молода, хоч і не дуже вродлива панянка подарувала фельдмаршалу хлопчика, котрого той заповів чомусь назвати на англійський манер Едуардом. Забрати обох – не забрав, адже пологи відбувалися на межі 1943-44 років, вирішальних для обласного центру, – було не до того.
Через пару тижнів після Різдва він жорстко конфліктував з фюрером. Якось у суперечці у вузькому колі Манштейн кинув докір Гітлеру за нерозуміння ситуації і бездарне втручання у військову сферу. Потім згадував: «Доки я промовляв ці речі, лице Гітлера набуло напруженого виразу. Він утупився тяжким полядом, який свідчив про одне: тепер він хоче подавити мою волю, змусити замовкнути… На його обличчі, наділеному грубими рисами, очі були найвиразнішими. Тепер він уперся в мене тими очима, ніби змушував пасти ниць. У меня змигнула думка – заклинатель змій. То була німа боротьба, що тривала кілька секунд. Однак я вів далі, сказавши, що з такою організацією керівництва збройними силами, ничего путнього не вийде… Тут для загального управління воєнними діями потрібен дійсно відповідальний начальник Генерального штабу, на поради котрого фюрер міг би покластися… Гітлер заявив, что тільки він, володіючи всіма засобами державної влади, здатний ефективно керувати війною. Лише він у змозі вирішувати, які сили виділяти для окремих театрів воєнних дій і як проводити операції. Герінг, наприклад, ніколи не підкориться вказівкам іншої особи. І не тільки він.
– Навіть мені не коряться фельдмаршали! Чи не думаєте вы, що вас вони будуть слухати більше? При необхідності тільки я можу зміщати їх з постів, і ніхто інший не матиме такого права, – вигукнув він мені в лице. Мою відповідь, що накази, віддані мною, теж будуть виконані, він залишив поза увагою, на цьому завершивши нашу розмову».
Наприкінці листопада Сталін ще тільки цікавився у Конєва, як його фронт діятиме у грудні після жовтнево-листопадових боїв під Кривим Рогом, де проти радянських військ (п’ять загальновійськових і одна танкова армії) досить вдало майже три місяці оборонялися лише 8-а загальновійськова і частина 1-ї танкової армії фашистів. Треба сказати, що вся група армій «Південь» складалася з цих двох та ще 4-ї танкової армії. А з 3 січня каша на кіровоградському напрямку заварилася вже неабияка. Сталін вимагав від 2-го Українського фронту убити одним пострілом двох зайців – правим крилом у взаємодії з 1-им Українським оточити й розгромити Манштейнову групу армій «Південь», розірвати німецьку оборону головним ударом на Первомайськ і лівим крилом завершити разом із 3-ім Українським оточення групи армій «А». Однак сказати нове слово у воєнному мистецтві нашим стратегам на цей раз не вдалося. Командувач німецької групи армій генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн аж ніяк не нагадував безпомічного зайця. Під Кіровоградом вчинив такий опір, що про ніяке оточення не могло бути й мови і сталінський стратегічний «тризуб» не спрацював.
У своїх мемуарах «Втрачені перемоги» Манштейн згадав дуже коротко про тодішні події у смузі 2-го Українського фронту: «Хоча фронт 8-ї армії був відтиснутий дещо на захід і нам довелось залишити Кіровоград, противник поки що не міг здійснити рішучого прориву з метою оточення наших військ у Дніпровській дузі».
Перебіг воєнних дій груднево-січневого періоду чомусь напрочуд стисло відтворений і в «Записках командуючого фронтом» Івана Конєва: «У грудні 1943 року війська фронту, прорвали укріплену смугу противника по ріці Інгулець, оволодівши містом Олександрія і великим залізничним вузлом Знам’янка, але, зустрівши запеклий, що все зростав, опір ворога, в другій половині грудня припинили наступ і закріпились на досягнутих рубежах. Командування фронту ясно уявляло, що Кіровоград – один з найважливіших вузлів залізничних і шосейних шляхів, промислових центрів Правобережної України – стане для наших наступаючих військ серйозною перешкодою. Надаючи великої ваги його утриманню, противник направив туди значні піхотні і танкові резерви. А в останніх числах грудня навіть зробив спробу завдати від Кіровограда удару проти центру нашого фронту в напрямку на Знам’янку, Новгородку. Але ця спроба наступу успіху не мала». Здається, тут Іван Степанович трохи випередив події. Відомо ж, що Новгородка визволена від фашистів аж 10 березня 1944 року. А це ж на схід від обласного міста. Отже спроба німецького наступу частковий успіх все-таки мала. До того ж, де після п’яти років виснажливої війни обмежена ресурсами Німеччина брала «значні резерви»?
* * *
На початку «застійних» сімдесятих «бойовій подрузі» фельдмаршала якось вдалося налагодити контакт з престарілим бонвіваном і той по-лицарськи підтримав несподівану рідню коштами, що були використані при спорудженні на Балашівці двоповерхового приватного будинку для цієї неповної слов’яно-германської родини.
Леонід БАГАЦЬКИЙ