“Він зробив кота частиною самого себе. Він винайшов котячий стиль, котяче суспільство, цілий котячий світ. Англійські коти, не схожі на котів Луїса Вейна, соромляться себе”.
Так письменник-фантаст Герберт Веллс висловився про феномен Луїса Вейна – ілюстратора, якому приписують зміну ставлення людей до кішок.
Життя Вейна було непростим. Його дружина, яка надихнула його на створення малюнків, померла через кілька днів після того, як його перше зображення кішки побачило світ.
Нездатність Вейна отримати вигоду зі своїх успіхів та його слабке психічне здоров’я привели його спочатку до злиднів, а потім – у притулок для божевільних.
Завдяки кампанії, яку підтримав навіть тодішній прем’єр-міністр, Вейна перевели до лондонської лікарні Бетлем (відомої також як Бедлам). На Різдво художник прикрасив будівлю у своєму власному унікальному стилі.
Слава Вейна була недовгою, хоча фільм “Електричне життя Луїса Вейна” з Бенедиктом Камбербетчем і Клер Фой в головних ролях, який вийшов цієї осені, напевно приверне увагу до художника.
Ким же насправді був Луїс Вейн?
Луїс Вейн народився в лондонському районі Кларкенвелл 5 серпня 1860 року. Викладав у художній школі Західного Лондона, де сам раніше навчався, а згодом став художником-фрілансером, малюючи для журналів та газет.
“Він заробляв собі на життя, створюючи малюнки, які публікували в таких виданнях, як Illustrated London News, коли вони не мали можливості відтворити фотографію”, – пояснює Колін Гейл, директор Бетлемського музею розуму.
Вейн був талановитий, і йому вистачало роботи. Проте відомим він став після трагедії у сім’ї.
У віці 23 років він одружився з гувернанткою своїх сестер Емілі Річардсон, але незабаром у неї виявили рак грудей в останній стадії.
“В останні роки її життя у них був домашній вихованець, кіт на ім’я Пітер, і щоб розважити її, він малював карикатури, але тільки для неї – вони не призначалися для публікації”, – розповідає Гейл.
Побачивши малюнки, редактори Illustrated London News, де Вейн підробляв, запропонували надрукувати деякі з них. За кілька днів до смерті Річардсон у газеті з’явилася “Різдвяна вечірка кошенят” – малюнок із зображенням 150 кішок, на створення якого пішло 11 днів.
“Вони миттєво стали сенсацією, – каже Гейл. – Людям сподобалося, як він малює котів, тому що вони були не просто кішками; вони були котами, які роблять те, що роблять люди”.
Коти, що грають у крикет, коти, що копають дороги, коти на велосипедах.
Часто Вейн малював своїх котів у громадських місцях, крадькома зображуючи людей навколо у вигляді котів.
“Часто ці малюнки обігрують поведінку людей. Він також намалював кілька політичних карикатур, – Вінстон Черчилль у вигляді кота, – але в досить м’якій формі”, – каже директор музею.
Малюнки Вейна почали друкувати на різдвяних листівках, вони стали приносити йому популярність, і Вейн став відомим просто як “людина, яка малювала котів”.
У біографії Вейна в 1968 році англійський письменник Родні Дейл написав, що малюнки Вейна сильно вплинули на ставлення публіки до котів.
Однак, як пояснює Гейл, попри успіх, Вейн не розбагатів: “Він ніколи не був хорошим бізнесменом. Наприклад, він не захищав авторські права, так що грошей у нього було небагато. Саме тому він опинився в Спрінгфілдській лікарні”.
Психічне здоров’я Вейна, якого вважали ексцентричним, погіршувалося з віком. Він ставав жорсткішим до своїх сестер, з якими жив.
У червні 1924 року у віці 63 років його визнали неосудним і помістили до палати для жебраків лікарні в Тутінгу на півдні Лондона.
Через рік його знайшли журналісти, і почалася гучна кампанія, щоб забезпечити йому більш гідні умови.
У кампанії взяв участь навіть прем’єр-міністр Рамсі Макдональд – він розпорядився платити сестрам Вейна невелику пенсію по цивільному листу (тобто з особистого бюджету монарха) на знак визнання заслуг їхнього брата в галузі мистецтва.
Герберт Веллс виступив по радіо з підтримкою художника, і незабаром зібрали достатньо грошей, щоб перевести Вейна в більш комфортні умови до Бетлемської лікарні, розташованої в районі Саутуарк на півдні Лондона. До речі, саме від назви цієї лікарні походить слово “бедлам”.
“100 років тому до психічних розладів ставилися з підозрою – каже Гейл. – Я досить довго працював в архівах, щоб знати, що деякі люди, які вивчають історію своєї сім’ї, виявляють, що поміщення деяких їхніх предків у психіатричну лікарню довго залишалося сімейною таємницею”.
“Але суспільство так прив’язалося до Луїса Вейна, що, хоч би яким розладом він хворів (а щодо цього є невизначеність), люди просто хотіли, щоб про нього подбали належним чином”.
У Бетлемі з’ясувалося, що Вейн – тихий та чуйний пацієнт. Його лікування було зосереджено на тому, щоб зробити його оточення максимально приємним.
“Фінансові проблеми більше не мучили його і він продовжував малювати просто тому, що хотів, а лікарня дала йому все необхідне для цього”, – пояснює Гейл.
Якось на Різдво співробітники лікарні запитали, чи не хоче він допомогти прикрасити будинок. Вейн вирішив використовувати дзеркала як полотно.
На стінах лікарні почали з’являтися коти, які беруть участь у різноманітних різдвяних святкуваннях.
Ці роботи стали частиною виставки Вейна в Бетлемському музеї розуму, який розташований на території психіатричної лікарні.
Вейн залишив Бетлемську лікарню в 1930 році, коли її перевели до Бекенхему на південному сході Лондона, де вона перебуває до цього дня.
Його перевели до лікарні Непсбері, неподалік Сент-Олбансу, де він продовжував малювати до своєї смерті в липні 1939 року.
Для Коліна Гейла виставка та фільм – це спосіб не тільки знову нагадати про Вейна, але й допомогти кращому розумінню психічного здоров’я.
“Я думаю, люди можуть подумати: “Психічний розлад – значить, що всі твори будуть дуже похмурими”, або навпаки: “Творчість і безумство – хіба це не пов’язано, хіба це не те, що рухає мистецтвом?” – каже він.
“Луїс Вейн – чудовий приклад того, що все це нісенітниця. Так, він був хворий у пізній період життя, але живопис був невід’ємною частиною того, ким він був і чим він займався. Його роботи просто випромінюють чисту радість, бешкет і веселість”.
- Тім Стоукс
- ВВС