Кілька років тому я опублікував статтю, присвячену аналізу роману Василя Шкляра «Чорний Ворон». Але так трапилося, що недавно у Фейсбуці віднайшов вкрай негативний відгук на цей твір, авторка якого звинувачує Шкляра у відвертій ксенофобії. Я не можу погодитись із таким поверховим аналізом роману, за який письменникові було, як відомо, присуджено найпрестижнішу в Україні Шевченківську премію за 2009 рік (щоправда, він її так і не отримав, але це вже інша пісня). Відтак я вирішив поділитися своїми враженнями від бестселера.
У романі «Чорний Ворон» ідеться про збройний опір більшовикам на теренах Холодноярської республіки (теперішні Черкаська й Кіровоградська області) після закінчення громадянської війни. Боротьбу за визволення від більшовицької окупації рідного краю продовжили так звані залишенці, вояки, які після відходу за Збруч Армії Української Народної Республіки не сприйняли нових реалій і, відколовшись від основних сил, продовжили безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами. Відчайдушний спротив холодноярських повстанців, на чорному прапорі яких був надпис «Воля України або смерть», можна порівняти хіба що з героїчною боротьбою під час Другої світової війни вояків Української повстанської армії з німецькою і радянською імперіями. Така ж жертовність, така ж незламна віра у світле майбутнє українського народу, в незалежну Українську державу і водночас цілковите розуміння власної приреченості.
«Чорний Ворон» до певної міри заповнює одну з білих плям у вітчизняній історії, оскільки кілька поколінь українців практично нічого не знали про події, котрі в ньому висвітлюються.
Центральним персонажем роману є отаман одного з повстанських загонів на псевдо Чорний Ворон. Справжнє його прізвище Чорновус. У творі справді чимало кривавих сцен, що сучасному читачеві може дати привід для звинувачення автора у навмисному згущенні барв, запідозрити у відступі від історичної правди. Однак саме такою жорстокою і непримиренною й була ця війна, свідченням чого є спогади учасників згаданих подій – Михайла Дорошенка («Стежками холодноярськими. 1919 – 1923»), Миколи Василенка («Спогади про пережите»), Івана Лютого-Лютенка («Вогонь з Холодного Яру») та ін. Вельми красномовною є сцена, яку описує Юрій Горіс-Горський (справжне прізвище – Юрій Городянин-Лісовський) у своєму історико-документальному романі «Холодний Яр»: «Чекісти з заляпаними кров’ю ногами, одежою, обличчями роздягали догола коло десятка мужчин і жінок, знову зв’язуючи їм після того руки. Якась жінка, з розпущеним волоссям, у розірваній сорочці, впавши на землю з благанням не вбивати її, цілувала, під сміх і глузування, чоботи одного з катів. Під стіною лежало купою коло двох десятків голих трупів. <…>Голий вже старий священик, з розкуйовдженим сивим волоссям, знісши голову до стелі, голосно читав псалом “Помилуй мя Боже”. <…> Останню переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста маслилися, оглядаючи її стрункий стан. Вона щось тихо заговорила до голови чека, але той грубо пхнув її до черги.
– Досить тобі контрреволюційні пісеньки по театрах виспівувати!
<…>Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили до місця під стіною, де камінна обкладка льоху була розвалена, відкриваючи глинисту землю».
Без зайвих сентиментів розправлялися зі своїми полоненими ворогами й холодноярці. Згадаймо лише криваву бойню, котру влаштував чекістам, що потрапили в засідку, загін того ж Чорного Ворона. Такою непростою і безкомпромісною була українська історія. І про це не можна забувати, інакше жахи можуть повернутись (і вже повертаються).
Своїх героїв Шкляр чітко розподіляє по різних полюсах, при створенні образів використовує здебільшого тільки два кольори – білий і чорний. Притому чорні фарби незрідка застосовує для персонажів, які за своїм походженням не були українцями, що дало підстави деяким рецензентам звинуватити письменника у ксенофобії.
Але в романі по-різному описуються навіть представники однієї й тієї ж національності. І в цьому неважко пересвідчитись. Автор вустами центрального героя так характеризує ворогів: «Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали “сліпими”, юродиві з лиця чуваші та башкири».
Не менше дісталося й більшовицьким комісарам та чекістам єврейського походження. Натомість із великою симпатією у творі замальовується бідна єврейська жінка, яка сама запропонувала притулок у своїй оселі Чорному Ворону та його коханій українській вчительці Тіні і чи не останнім поділилась зі своїми неочікуваними гостями. «Я також із народу гнаного, тому й співчуваю вам», – пояснює вона свою позицію. І це на тлі того, коли жодна із західноукраїнських родин не пустила знесилених біженців із немовлям на руках навіть на поріг своєї хати. (Вони ходили «“потойбічними” селами, начебто й українськими, але такими чужими, що не хочеться про це й говорити»).
Водночас Шкляр не шкодує світлих фарб для зображення образу китайця Ході, який до останньої миті залишається вірним своєму отаманові, намагається прикрити його власним тілом від червоноармійських куль. Таким героям місце відводиться у раю: «Кров залила Ході очі, але він бачив, як його душа, схожа на маленьку пір’їнку, відлітає в піднебесся на місце світле, на місце квітуче, місце спокійне, де немає болю, печалі й немає… голоду».
Неспростовні факти свідчать про те, що симпатії письменника розподіляються в залежності від того, як ті чи інші персонажі поводяться на знедоленій українській землі, як ставляться до борців за святу для українців справу. Тим більше, що в романі «Маруся» без жодного пієтету зображується письменником і українець, який воював у лавах Червоної армії, – «полонений хохол-большевик з увігнутою всередину пикою, ніби йому кінь наступив копитом на перенісся».
У Шкляра, як видно зі змісту його творів, немає «поганих» чи «гарних» національностей. Є борці за вільну Україну – свої, і окупанти-більшовики – вороги. З огляду на це одних він романтизує, при зображенні інших вдається до гротеску й карикатурності.
У «Чорному Вороні» чимало містики, яка створюється завдяки присутності відповідних образів-символів, котрі за народною уявою мають причетність до потойбічного світу. Таким персонажем є передовсім одноокий чорний ворон (птах), який символізує мудрість і довголіття, має дар передбачення. Йому двісті сімдесят років. Ворон постійно супроводжує отамана, за всім спостерігає, все бачить. Він є, по суті, його alter ego і помирає (що теж досить символічно) після ймовірної загибелі свого тезки.
Інший містичний персонаж – сліпа ворожбитка Євдося. Її хата, як і належить таким постатям, знаходиться десь у глибині лісу, серед боліт, на невеличкому острівці. Євдося допомагає головному герою у найскрутніші моменти його життя – сприяє відновленню фізичних і духовних сил (вміє «забирати біль із людського тіла» і «зцілити душу»), дає слушні поради. Вірний кінь Мудей сам приносить свого непритомного вершника до чаклунки, яка лікує його рани, а вночі присилає до нього мовчазну й загадкову дівчину – білу панну.
Важливе місце в «Чорному Вороні» відводиться юродивому Варфоломію, який намагається захистити від ґвалтування озвірілими червоноармійцями черниць у Мотрониному монастирі. Представники нової влади не надто церемоняться з Божою людиною. Варфоломія збивають з ніг, а потім уже «москальня пішла по його мощах потоптом, наступаючи ратицями на голову, груди, живіт, ніби хотіла зрівняти його з землею». Але, як виявляється, не так-то просто відібрати життя в юродивого, якому начебто допомагають надприродні сили. Він вкотре здіймається на ноги і неначе сама смерть, розмахуючи косою, йде на нечестивців.
Загальну картину довершує один із наближених Чорного Ворона повстанець на прізвисько Вовкулака. За народним повір’ям вовкулаком вважається людина, котра здатна обертатися вовком. Недарма після смерті цього повстанця отаман зустрічається з вовком, що сприймає як знак від свого вірного хорунжого з потойбіччя.
Прикметно, що у «Чорному Вороні» всі позитивні персонажі (в тому числі й ті, що мають зв’язок із царством мертвих) виступають на боці добра і справедливості. Натомість не переобтяжені жодною мораллю безбожники-більшовики втрачають людську подобу. Сп’янілі від вседозволеності, вони не гребують займатися будь-якими неблаговидними справами – вбивствами, насильством, мародерством. Для них не існує ні Божих, ні людських законів. У своїй розгнузданості новітні варвари не зупиняються навіть перед святою обителлю: «Оскаженілі, розбурхані вогнем і жіночим лементом, заброди кинулися одне поперед одного по коморах, льохах, келіях гребти все, що траплялося під руку, на ходу жлуктили солодке причасне вино, пускаючи по підборіддях червоні патьоки, набивали роти й кишені проскурками. Вони вдерлися до другої – Свято-Троїцької – монастирської церкви, де почали хапати й ховати за пазуху все, що блищало, – золочені хрести, трисвічники, срібні дискоси, дароносиці, чаші…».
Наскрізним у творі є мотив зради, якою тут пронизано практично все. Побоюючись більшовицьких агентів, повстанці навіть відмовилися від залучення до своїх лав новобранців. І для цього у них були серйозні підстави. З’являлися цілі загони перевертнів, які видавали себе за борців з радянською владою, а потім безжалісно вбивали тих, хто до них долучався. Більше того, комуністичній владі вдалося створити так звану «Чорноморську повстанську групу» на чолі зі своїми агентами, завдяки чому було заарештовано чимало українських патріотів, у тому числі три отамани. Повстанці, звичайно ж, як могли, протидіяли цьому лихові. Особливу увагу привертає сцена страти хорунжим Вовкулакою свого улюбленого молодшого брата красеня Куземка (Кузьми), якому він був, по суті, за батька, всіляко оберігав. Неважко здогадатися, що це алюзія на відповідний епізод із гоголівського «Тараса Бульби». Можна провести відповідні паралелі. Куземко, як і молодший Тарасів син, теж до нестями закохався у красуню з ворожого табору і зрадив своїх побратимів-козаків, що призвело до великих втрат серед повстанців. Обраницею Андрія стала донька багатого польського магната, а Шкляревого героя – єврейка Ціля Борух, яка верховодила у так званій самообороні «Красниє соколи» й відзначалася небаченою жорстокістю щодо полонених лісовиків та їхніх родичів-заручників. Показово, що перед стратою брата-зрадника Вовкулака звертається до нього майже з такими ж словами, як і старий полковник до свого сина: «Що, брате, допомогли тобі твої жиди?».
Гірко й соромно за Андрія було Тарасові Бульбі, який усе своє життя присвятив служінню Вітчизні. Подібне відчуття пережив і Вовкулака. Він не зміг сказати страшної правди отаманові, якого дуже поважав, а тому вигадав історію – нібито брат потрапив у засідку й загинув у бою з ворогами. Але совість не дозволила йому надалі чесно дивитись у вічі командиру, і він перейшов до загону Чорного Ворона, якому й розповів про страшну сімейну трагедію.
Проблема зрадництва притаманна була і для більшовицького середовища. У романі є епізод, де описується, як начальник повітової спецчастини по боротьбі з бандитизмом Яша Гальперович заради збереження власного життя не тільки висловив готовність бути таємним агентом українських повстанців, а задля того, аби останні повірили у правдивість його слів, холоднокровно зарубав своїх колег-чекістів.
Порушується у творі й проблема духовного ренегатства. Це проявилося, зокрема, в тому, що чимало українців, особливо з інтелігентного середовища, в скрутну для Батьківщини добу зайшли у своєму колабораціонізмі настільки далеко, що воліли «забути» навіть про своє етнічне походження, трансформувавши власні прізвища на російський лад. У свій час це питання серйозно розробляв Марко Кропивницький. Одним із таких покручів у нього є поміщик Воронов з драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Українець за походженням, він соромиться і мови свого народу, і свого прізвища. Батько цього пана, пояснює один із героїв твору, поки «ще не був у службі, то прозивався Ворона, а як здобув міліцієнного чина, так став вже прозиватись Воронов! <…> Така, бачте, мабуть, була поведенція, все своє уже дуже обридло, так хоч хвостика чужого пришити»
Гідним духовним нащадком Воронова є чекіст Пьотр Птіцин – персонаж роману Шкляра. Дід цього горе-українця мав прізвище Птах, батько став Птіциним, а він пішов ще далі – не тільки «розучився» говорити мовою пращурів, а й став катом українського народу. Щоправда, Пьотр Птіцин поки що розуміє дідівську мову. Аби підлеститися до повстанців, він навіть називає себе хахлом. Саме хахлом, а не українцем, що для автора «Чорного Ворона», на відміну від його персонажа, далеко не одне і те ж. Для Шкляра слово українець дорівнює слову патріот, а хохол чи хахол, асоціюється у нього зі словом зрадник. Таким є, зокрема, згаданий уже безіменний персонаж з роману «Маруся». Письменник називає його хитрою хохляцькою пикою, що втратила будь-яку гідність і намагається всіляко підлабузнитись до галицьких стрільців, які захопили його в полон.
Шкляр акцентує на тому, що були випадки, коли російські чиновники самі «підправляли» прізвища деяким українцям на російський лад (мабуть, була відповідна установка). Така історія сталася з тим же Чорним Вороном, якого в царській армії з Чорновуса перекроїли на Чорноусова. Інша річ, що не всі вимушені «росіяни» відрікалися від своїх джерел, становилися манкуртами, хахлами.
Фінал роману залишається відкритим. Читач сам має домислити подальшу долю головного героя. Автор у післямові обмежується лише натяками, згідно з якими Чорний Ворон міг врятуватися й прожити ще багато років за кордоном, можливо, у Канаді. Щоправда, в одному зі своїх інтерв’ю Шкляр зауважив: «У реалі є перекази, які лишили люди, що Чорного Ворона вбили і возили по селах тодішнього Звенигородського повіту, і це був велетень, який на возі не поміщався…».
Анатолій Новіков в мережі Фейсбук