Напередодні Дня Соборності України в Інтернеті стали з’являтися дописи, автори яких рішуче засуджують роль Богдана Хмельницького у визначенні долі України під час національно-визвольних змагань у середині ХVІІ ст. Притому спираються вони передусім на низку поезій Тараса Шевченка («Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «Суботів», «Якби то ти, Богдане п’яний» тощо), в яких митець, м’яко кажучи, не надто привабливо відзивається про діяння гетьмана.
Інший аргумент на користь такої точки зору полягає в тому, що Б.Хмельницький єдиний український гетьман, заслуги якого визнавалися в колишньому Радянському Союзі і схоже ставлення до нього в теперішній путінській Росії. Більше того, у 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, у Білгороді йому навіть встановили пам’ятник, що є явним натяком “на спільну долю” двох «братніх» народів.
А чи все так однозначно? Річ у тім, що українська історіографія в різні часи по-різному оцінювала роль Богдана Хмельницького. Той же Тарас Шевченко не був професійним істориком, а відтак послуговувався тими матеріалами, які були доступними йому, тобто був залежним від тодішньої історичної думки. До того ж не варто забувати, що поет жив у добу кріпацтва, котра була наслідком знищення російським царизмом залишків української автономії у другій половині ХVІІІ ст. Звідси, очевидно, і різко негативне ставлення до так званої Переяславської угоди, з положеннями якої він навряд чи мав змогу познайомитися.
Зовсім інше ставлення до постаті Богдана Хмельницького було в Україні на межі ХІХ і ХХ ст. Так, Михайло Грушевський у статті «На українські теми. “Мазепинство” і “Богданівство”», зокрема, зауважував:
«А вже зовсім курйозом буде протиставлення Хмельницького Мазепі немов двох полюсів українських настроїв… <…> Як відомо всякому обзнайомленому з фактами української історії, Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й доста свідомий носитель державної української ідеї Стрівшись з першими реальними проявами московського централізму, був незвичайно збентежений ними, і став в рішучій опозиції московській політиці: ухилявся від спільних операцій з московськими військами; відмовляв українські міста (в Галичині), аби не піддавалися на московське ім’я – щоб не давати приводу Москві до претензій на Західну Україну<…> і рішучо говорив перед старшиною, що з Москвою треба розірвати і шукати собі іншої протекції і помочи. <…> переконуючись в неприхильності московського правительства до української автономії, шукав опертя у інших держав і, нарешті, спинився на ідеї тісного союзу з Швецією. <…> Розпочата 1657 року спільна кампанія України, Швеції й Семигороду проти Польщі була повним фактичним розривом української політики і московської, повною емансипацією України від Москви. Тісний союз України з Швецією, котрим забезпечувалася повна політична незалежність України, був приготовлений ще за життя Хмельницького і тільки сформульований остаточно по його смерті».
Це думка авторитетного історика.
Від себе додам: роль будь-якої історичної постаті варто оцінювати не тільки з висоти нашого часу, теперішніх наших знань (заднім числом всі розумні). А передусім в контексті тієї епохи, тих політичних, економічних, соціальних обставин, чинників і можливостей (у тому числі військових), в яких діяла ця особистість.
Не варто так легко відмовлятися від своїх національних героїв тільки тому, що наші вороги трактують їхню роль на свою користь. Той же Тарас Шевченко не надто коректно висловлювався, до речі, і на адресу імперської Росії, але масштаби його особистості не дозволили очільникам кремля заборонити його творчий спадок. Вони пішли іншим шляхом: просто пригладили, припомадили його постать, зробили з нього революціонера, навіть атеїста і вже в такому вигідному їм світлі дозволили для всенародного споживання.
Одним словом, ДУМАЙТЕ!
Анатолій Новіков